УХВАЛА

25 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/18896/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Погребняка В. Я. - головуючий, Білоуса В. В., Огородніка К. М.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Державної казначейської служби України

на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2020

у складі судді Демидова В. О.

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2020

у складі колегії суддів: Калатай Н. Ф. - головуючого, судді Ткаченка Б. О., судді Кропивної Л. В.

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Адвокатська компанія "Кравець і партнери"

до 1. Головного управління Пенсійного фонду України

2. Державної казначейської служби України

про стягнення 73 747,97 грн.,

ВСТАНОВИВ:

08.10.2020 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2020 у справі №910/18896/19.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/18896/19 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В. Я., суддя - Васьковського О. В., суддя - Білоуса В. В., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.10.2020.

У зв'язку з перебуванням судді Васьковського О. В. на лікарняному, автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 910/18896/19 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Погребняк В. Я., суддя - Огороднік К. М., суддя - Білоус В. В., що підтверджується протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.11.2020.

Розглянувши матеріали касаційної скарги Державної казначейської служби України, колегія суддів дійшла висновку про відмову у її прийняті з наступних підстав.

Згідно із пунктом 8 частини 1 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини 3 статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

За приписами пункту 1 частини 1 статті 293 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Згідно із частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України для цілей частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

За змістом частиною 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2019 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2020 встановлено у розмірі 1921,00 грн., а тому сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб становить 192
100,00 грн.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом спору у цій справі є стягнення у розмірі 73 747,97 грн., що менше ніж сто розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на момент звернення з позовною заявою), а тому у розумінні Господарського процесуального кодексу України спір у справі №910/18896/19 є малозначним.

В якості обґрунтування наявності підстав для відкриття касаційного провадження передбачених підпунктом "а" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник у касаційній скарзі зазначає, що вона стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

У касаційній скарзі скаржник посилається на постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц та від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, в яких висловлено правову позицію щодо правил відповідальності за порушення грошових зобов'язань (частина 2 статті 625 Цивільного кодексу України).

Заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про стягнення коштів з Державного бюджету на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки саме боржник (суб'єкт, що прострочив виконання грошового зобов'язання) повинен нести таку відповідальність.

Водночас посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від
11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц як на іншу правову позицію, колегія суддів вважає безпідставним, оскільки у цій справі вирішувалося питання юрисдикції розгляду справи №758/1303/15-ц та правовідносини сторін у цій справі не є подібними спірним правовідносинам, що склалися між сторонами у справі №910/11146/18.

Зокрема, у справі №758/1303/15-ц предметом позову є стягнення інфляційних втрат і 3% річних від простроченої суми (позовна заява мотивована тим, що відповідач був зобов'язаний провести позивачеві перерахунок і виплату одноразової грошової допомоги, призначеної відповідно до статей 9 і 16 Закону України "Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей"), Судом зазначено, що справа про застосування, на підставі статті 625 Цивільного кодексу України заходів відповідальності за порушення грошового зобов'язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов'язання є суб'єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб'єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства.

Отже, у справі №758/1303/15-ц було вирішено питання щодо юрисдикції розгляду справи враховуючи предмет позову відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, а тому заявлені вимоги у справі 910/18896/19 не є тотожними та випливають із різних фактичних обставин, на яких ґрунтуються ці позови.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц викладено правову позицію, що враховуючи частину 2 статті 625 Цивільного кодексу України, ця стаття розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 Цивільного кодексу України, а відтак, приписи розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Зокрема, у зазначеній справі предметом позову є стягнення на підставі статті 625 Цивільного кодексу України 3% річних та інфляційних втрат за невиконання грошового зобов'язання щодо відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди, підтверджених вироком суду, учасниками справи якої є фізичні особи.

Отже, правовідносини у справі №686/21962/15-ц зі справою №910/18896/19 є подібними щодо застосування статті 625 Цивільного кодексу України, однак суб'єкти цих правовідносин є різними, оскільки у справі №910/18896/19 відповідачем є держава, яка бере участь у цій справі через відповідні органи державної влади: Головне управління Пенсійного фонду України (дії якого, за позовними вимогами, призвели до завдання шкоди позивачу), Державна казначейська служба України (орган, який відповідно до закону здійснює повернення коштів з бюджету).

Колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне звернути увагу заявника на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16, яка була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення сталості та єдності судової практики щодо питання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, а саме визначення суб'єкта, який повинен бути відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його службовою або посадовою особою та формулювання резолютивної частини судових рішень у таких справах.

За результатами розгляду справи №910/23967/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу України).

Територіальний орган Державної казначейської служби України є уповноваженим державою органом, що здійснює списання коштів державного бюджету на виконання судових рішень про відшкодування шкоди, заподіяної юридичним особам, внаслідок незаконних дій (бездіяльності).

Між тим, наведені заявником у касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Обґрунтування наявності інших підстав, передбачених підпунктами "б " - "г" пункту 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України щодо права касаційного оскарження в малозначних справах, скаржником не наведено.

У контексті викладеного Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з Рекомендацією №R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07.02.1995 держави-члени мають вжити заходів щодо визначення кола питань, виключених із права на апеляцію та касацію, для недопущення будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини "с" статті 7 Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад, справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу.

Як убачається із прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"), умови прийнятності касаційної скарги відповідно до норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23.10.1996; Brualla Gomes de la Torre v. Spain від 19.12.1997).

Таким чином, підстави для відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України, відсутні.

Ураховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження у справі №910/18896/19 за касаційною скаргою Державної казначейської служби України.

Керуючись статтями 12, 234, 235, 287, 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від
15.05.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від
03.09.2020 у справі №910/18896/19.

2. Касаційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.09.2020 у справі №910/18896/19 повернути скаржнику разом з доданими до неї матеріалами.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Я. Погребняк

Судді В. В. Білоус

К. М. Огороднік