УХВАЛА

15 липня 2020 року

м. Київ

Справа № 904/1083/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Кушніра І. В.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи касаційну скаргу Чочієва Андрія Омаровича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.01.2020 у справі

за позовом Дніпровської міської ради до Фізичної особи-підприємця Чочієва Андрія Омаровича, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради про визнання договору укладеним,

за участю представників:

позивача - Пастернак В. В.,

відповідача - не з'явилися,

третьої особи - не з'явилися,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2018 року Дніпровська міська рада звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Чочієва Андрія Омаровича про визнання договору між Дніпровською міською радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та ФОП Чочієвим А. О. про пайову участь у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра укладеним на умовах, передбачених Порядком залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвитку інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженим рішенням Дніпровської міської ради від 21.07.2011 № 5/14 у запропонованій позивачем редакції.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.01.2020 (суддя Назаренко Н. Г. ) позов задоволено, визнано укладеним між Дніпровською міською радою в особі Департаменту економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради та ФОП Чочієвим А. О. договір про пайову участь на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра на умовах, передбачених Порядком залучення, розрахунку і використання коштів пайової участі (внесків) у розвиту інфраструктури міста Дніпропетровська, затвердженого рішенням Дніпровської міської ради від 21.07.2011 № 5/14, у відповідній редакції.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2020 (колегія суддів у складі: Орєшкіна Е. В., Штробокова Л. П., Подобєд І. М. ) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

ФОП Чочієв А. О. у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким в позові відмовити.

Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, а також неврахуванням висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 стосовно способу захисту порушеного права.

Скаржник також наголошує на неправильності висновків судів щодо визначення дати початку перебігу строку позовної давності.

Дніпровська міська рада у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення та постанову попередніх судових інстанції - без змін, наголошуючи на їх законності і обґрунтованості.

Заявник звертає увагу, що в аналогічних правовідносинах з відповідачем щодо укладення договору про пайову участь по іншому об'єкту є правові висновки застосування статті 16 Цивільного кодексу України, викладені в іншій справі № 904/841/18, тоді як у справі № 338/180/17, на яку посилається скаржник, правовідносини не є подібними правовідносинам у даній справі.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, її розгляд має здійснюватися з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у редакції від 08.02.2020.

Ухвалою Верховного Суду від 17.06.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Чочієва А. О. на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.01.2020, призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 15.07.2020 о 15:30.

Зазначену ухвалу мотивовано тим, що скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України. Зокрема, Чочієв А. О. вважає, що суди попередніх інстанцій під час ухвалення судових рішень не врахували висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, на яку послався скаржник, зокрема щодо неправильно обраного способу захисту.

Разом із тим, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 904/1083/18 з огляду на таке.

Ухвалюючи судові рішення у цій справі, суди виходили з того, що відповідач, як замовник об'єкта будівництва, зобов'язаний взяти участь у створенні і розвитку соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпро та укласти із позивачем договір про пайову участь. Департаментом економіки, фінансів та міського бюджету Дніпровської міської ради за дорученням позивача здійснено розрахунок заборгованості замовника за формулою, наведеною у пункті 2.2 Порядку від 29.07.2011 № 5/14, на підставі наявних в декларації показників загальної площі об'єкта, відповідно до якого розмір пайової участі відповідача на розвиток соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Дніпра становить 254
102,95 грн.

Суди зазначили, що норми Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" є імперативними та визначають обов'язок замовника будівництва укласти договір про пайову участь у розвитку інфраструктури відповідного населеного пункту, при цьому факт здачі об'єкта в експлуатацію не звільняє відповідача від обов'язку укласти відповідний договір.

Відповідач документів для визначення розміру пайового внеску, передбачених Порядком від 29.07.2011 № 5/14, та контррозрахунку розміру пайової участі суду не надав.

Щодо строку позовної давності суди зазначили, що станом на дату реєстрації відповідачем декларації орган місцевого самоврядування не був наділений повноваженнями контролювати процедуру прийняття об'єкта будівництва в експлуатацію, а про наявність самої декларації та введення зазначеного в ній об'єкта в експлуатацію позивач дізнався в результаті проведення позапланової ревізії окремих питань фінансово-господарської діяльності Фінансово-економічного департаменту Дніпропетровської міської ради 19.06.2015, тому строк на звернення з позовом закінчується 20.06.2018, а позивач звернувся з позовом до суду
16.03.2018, тобто в межах строку позовної давності.

У справі № 338/180/17 на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 не врахування правової позиції у якій посилається скаржник, предметом позову є стягнення безпідставно одержаних коштів, а зустрічного позов - визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду.

Верховний Суд в частині позову про визнання договору укладеним зазначив, що позивач вважає, що договір підряду з відповідачем не був укладений, оскільки позивач не підписав проект договору, а суди не встановили, чи були погоджені між сторонами істотні умови договору.

Поряд з цим, суди попередніх інстанцій встановили, що у 2016 році позивач і відповідач провели переговори щодо виконання останнім робіт з виготовлення стінових дерев'яних брусів для будівництва колиби. Сторони досягли домовленості щодо вартості виготовленого брусу, а також переліку робіт, що підтверджується планом, підписаним відповідачем та повноважним представником позивача.

Відповідно до умов проекту договору оплата мала бути проведена у безготівковій формі. До початку виконання відповідачем робіт позивач мав сплатити йому аванс у розмірі 500 000 грн. Саме з оплатою авансу спірний договір пов'язував початок виконання робіт у строк, не пізніше ніж 120 календарних днів після його отримання. І 03.08.2016 позивач перерахував на рахунок відповідача 50 000 грн з призначенням платежу "оплата за будівельні матеріали".

Суди також встановили, що 29.11.2016 відповідач відпустив позивачу дерев'яні бруси, які були доставлені та відвантажені 30.11.2016 за узгодженою сторонами адресою. Проте представник позивача відмовився від підписання акта виконаних робіт, не заявивши про їх можливі недоліки.

Зважаючи на встановлені обставини, а саме: погодження сторонами переліку та вартості робіт, часткове виконання узгоджених умов як з боку позивача (перерахування частини авансу), так і з боку відповідача (виготовлення та доставка частини брусів), Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали.

Відповідач заявив у зустрічному позові дві окремі вимоги: про визнання договору підряду укладеним та про стягнення 51 000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю фактично поставлених брусів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю поставлених йому відповідачем брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача.

Поряд з цим, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача про визнання укладеним 3 серпня 2016 року договору підряду.

Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача про стягнення з позивача 51
000 грн як різниці між перерахованим позивачем авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним 03.08.2016 договору підряду.

При цьому Велика Палата Верховного Суду керувалася статтями 179, 181 Господарського кодексу України, статтями 15, 16, 638, 642, 843, 846 Цивільного кодексу України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта і предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, необхідно розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Отже, правовідносини у справі № 338/180/17 не є подібними правовідносинам у справі № 904/1083/18, оскільки предмети та підстави позовів у цих справах і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

Твердження скаржника про неправильне визначення початку перебігу досліджувалося судом апеляційної інстанції і йому було надано належну правову оцінку. При цьому саме по собі твердження зводиться до переоцінки обставин справи, що виходить за межі касаційного провадження, встановлені статтею 300 ГПК України.

Таким чином наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27,20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland), заява № 6289/73, § 24,09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), заява № 38695/97, § 43,15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v.

Spain), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the

United Kingdom", заява № 9562/81, § 56,02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Враховуючи викладене та керуючись статтями 234, 235, 296, 314 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Чочієва Андрія Омаровича на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 27.05.2020 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.01.2020 у справі № 904/1083/18 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя І. Кушнір