Історія справи

Ухвала КГС ВП від 12.03.2020 року у справі №916/375/19

УХВАЛА

10 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 916/375/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І. В. - головуючий, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,

За участю секретаря судового засідання Шпорта О. В.

розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Одеський нафтопереробний завод" на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2019 (суддя Полякова К. В. ) та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 (головуючий суддя: Андрієнко В. В., Буравльов С. І., Пашкіна С. А.)

за позовом Публічного акціонерного товариства "Одеський нафтопереробний завод"

до 1. Державного підприємства "Укртранснафтопродукт"

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Укройлпродукт",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Головне управління ДФС в Одеській області,

про визнання договору недійсним,

За участю представників:

позивача - Бовра Д. Ю. - адвокат

відповідача-1 - не з'явився

відповідача-2 - не з'явився

третьої особи - не з'явився

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. Публічне акціонерне товариство "Одеський нафтопереробний завод" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Державного підприємства "Укртранснафтопродукт" (далі - відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Укройлпродукт" (далі - відповідач-2) про визнання договору поставки від 15.10.2014 за №15-1/10/14 недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно до положень Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням та пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою КМУ від 19.11.2012 № 1104 (далі - Порядок від 19.11.2012), відповідач-1 для реалізації речових доказів за ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 03.11.2014 мав бути включений до єдиного реєстру торгівельних підприємств та організацій, що мають право здійснювати реалізацію такого майна, та мав укласти угоду із відповідним органом державної податкової служби, митного органу.

1.3. Ухвалою Господарського суду Одеської області від 18.02.2019 у справі № 916/375/19 позовну заяву та додані до неї документи передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

2. Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.10.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

2.2. Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний господарський суд, дійшов висновку, що покладення на відповідача-1 обов'язків прийняти від позивача на відповідальне зберігання до реалізації спірні нафтопродукти здійснено слідчим суддею Приморського районного суду міста Одеси на підставі ухвали від 03.11.2014 у справі № 522/20553/14-к, яка є чинною. Таким чином, позивач фактично ставить під сумнів обов'язковість чинної ухвали Приморського районного суду міста Одеси від 03.11.2014 у справі № 522/20553/14-к, якою позивача зобов'язано передати відповідачу-1, а відповідача-1 - прийняти для зберігання та реалізації визначені нафтопродукти.

Крім того, суд зазначив, що позивачем не обґрунтовано наявність його порушених прав та охоронюваних законом інтересів укладенням оспорюваного договору відповідачами, оскільки сама по собі заінтересованість позивача щодо реалізації належних йому нафтопродуктів, що є речовими доказами, не свідчить про недійсність договору щодо їх реалізації.

При цьому, суд врахував, що позивача зобов'язано передати відповідачу-1, а відповідача-1 - прийняти для зберігання та реалізації визначені нафтопродукти на підставі відповідного судового рішення, що наразі є не скасованим.

3. Процедура касаційного провадження у Верховному Суді

3.1.20.02.2020 (згідно з відміткою на конверті) Публічним акціонерним товариством "Одеський нафтопереробний завод" безпосередньо до Касаційного господарського суду подано касаційну скаргу на рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 у справі № 916/375/19.

3.2. Витягом з протоколу автоматизованого розподілу касаційної скарги між суддями від 21.02.2020 у справі № 916/375/19 визначено колегію суддів у складі:

Кушнір І. В. (головуючий суддя), судді: Краснов Є. В., Мачульський Г. М.

3.3. Ухвалою Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 916/375/19 касаційну скаргу ПАТ "Одеський нафтопереробний завод" залишено без руху до 13.04.2020 на підставі частини 2 статті 292 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки касаційна скарги була оформлена з порушенням вимог пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України та скаржником не було додано документа, що підтверджує сплату судового збору у встановленому порядку та розмірі, встановлено ПАТ "Одеський нафтопереробний завод" строк усунення недоліків протягом десяти днів з дня вручення даної ухвали суду касаційної інстанції.

03.04.2020 скаржник звернувся до Касаційного господарського суду з заявою про усунення недоліків у справі №916/375/19 з визначенням передбаченої статтею 287 Господарського процесуального кодексу України підстави та долучив квитанцію № 42796 від 02.04.2020 на суму 3 842,00 грн.

3.4.21.04.2020 суд постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження по справі та призначення до розгляду на 10.06.2020, якою повідомлено учасників справи про дату, час і місце розгляду скарги та визначено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 04.05.2020.

3.5. Відзивів на касаційну скаргу від учасників справи не надійшло.

3.6. Ухвалою Верховного Суду від 01.06.2020 задоволено клопотання Публічного акціонерного товариства "Одеський нафтопереробний завод" про проведення судового засідання 10.06.2020 у режимі відеоконференції.

3.7. У судове засідання 10.06.2020 з'явився представник позивача, котрий підтримав касаційну скаргу. Представники відповідачів та третьої особи у судове засідання не з'явилися, хоча вказані учасники справи про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.

4. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

4.1. У касаційній скарзі Публічне акціонерне товариство "Одеський нафтопереробний завод" (позивач, скаржник) просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2020 у справі № 916/375/19 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

4.2. Обґрунтовуючи касаційну скаргу (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги) скаржник вважає, що судами попередніх інстанцій не було враховано висновків щодо застосування норм права, а саме статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод та статті 228 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №369/6516/16-ц, від 12.03.2018 у справі № 11/384-06, від 05.03.2020 у справі №910/5725/19, від 13.01.2020 у справі № 908/2436/18.

Крім того, позивач посилається на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 620/371/17 та в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/18439/17.

ПАТ "Одеський нафтопереробний завод" вказує, що як законний володілець нафтопродуктів, дозвіл на реалізацію яких було надано ухвалою слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси від 03.11.2014, мав правомірні очікування щодо того, що така реалізація буде здійснена у суворій відповідності із законом.

Разом з тим, скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій не дослідили питання про вину відповідачів у порушенні оспорюваним договором встановленого публічного порядку, зокрема, в частині недотримання вимог до суб'єктів, які можуть укладати такі договори, а також щодо ненадходження коштів на відповідні рахунки.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Як вбачається з матеріалів справи, касаційну скаргу (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги) подано з підстав, передбачених п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із
08.02.2020), у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

5.2. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що наведений у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" охоплює не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.

Вислови "законний" і "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми і судова практика мають бути застосовані таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними та ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п. 24, серія A, №32, і "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява № 38695/97, п. 43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який положення статті 6 Конвенції застосовуються до апеляційних і касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також необхідно брати до уваги норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, № 115, с. 22, п. 56, а також рішення від
29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, № 212-A, с. 15, п. 31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

5.3. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

5.4. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження у справі № 916/375/19 з огляду на таке.

5.5. Відкриваючи касаційне провадження, суд касаційної інстанції виходив, зокрема із того, що скаржник обґрунтував наявність підстави для касаційного оскарження, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020), і таке обґрунтування полягає у неврахуванні судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №369/6516/16-ц, від 12.03.2018 у справі № 11/384-06, від 05.03.2020 у справі №910/5725/19, від 13.01.2020 у справі № 908/2436/18.

Крім того, позивач послався на висновки, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 620/371/17 та в постанові Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/18439/17.

5.6. Відповідно до ст.228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави. Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.

Згідно з частинами 2, 3 статті 4 ГПК України:

"2. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

3. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб."

5.7. Колегія суддів відхиляє як помилкові доводи скаржника про те, що судові рішення у справі № 916/375/19 ухвалені судами без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 13.01.2020 у справі № 908/2436/18, та посилання на постанову Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 910/18439/17 і постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 620/371/17, з наступних підстав.

5.8. Згідно з п.13 ч.1 ст.17 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України" (у редакції, чинній на дату звернення до суду з позовом у цій справі) Національному бюро та його працівникам для виконання покладених на них обов'язків надавалося право за наявності підстав, передбачених законом, подавати до суду позови про визнання недійсними угод у порядку, встановленому законодавством України.

У справі № 908/2436/18 Національне антикорупційне бюро України (далі? НАБУ) звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Токмак Солар Енерджі" про визнання недійсним договору позики від 20.07.2012, укладеного між Приватним підприємством "Компанія " Пріма-Транс" та ТОВ "Токмак Солар Енерджі".

У справі № 910/18439/17 Національне антикорупційне бюро України звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Укргазвидобування ", Товариства з обмеженою діяльністю "Карпатигаз", Компанії Місен Ентерпрайзис АБ (Misen Enterprises AB) про:

- визнання недійсною додаткової угоди від 25.02.2011 №4 про внесення змін та доповнень до Договору №3 про спільну діяльність без утворення юридичної особи від 10.06.2002, укладену між Дочірньою компанією "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України ", ТОВ "Карпатигаз" та Компанією Місен;

- визнання недійсним договору на надання послуг по видобутку, збору, підготовці та транспортуванню природного газу, нафти та газового конденсату від 20.04.2011 №УГВ2949/06-11, укладеної між Дочірньою компанією "Укргазвидобування" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та ТОВ "Карпатигаз".

Отже у справах № 908/2436/18 та № 910/18439/17 з позовами про визнання недійсними договорів, додаткової угоди, зверталось Національне антикорупційне бюро України, як державний правоохоронний орган, на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових, і до завдань якого належать протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеки відповідно до Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України"

5.9. Відповідно до частин 1,3 ст.23 Закону України "Про прокуратуру":

"1. Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

3. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу."

У справі №620/371/17 заступник керівника Первомайської місцевої прокуратури Харківської області, діючи в інтересах держави в особі Новомажарівської сільської ради Зачепилівського району Харківської області, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки та повернення її у власність держави.

5.10. Отже, НАБУ, як орган, що створений для захисту інтересів держави, та прокурор мали право на звернення до суду із зазначеними позовами з огляду на приписи Законів України "Про Національне антикорупційне бюро України" та "Про прокуратуру" відповідно для виконання покладених на них завдань та (або) обов'язків.

Скаржник не навів належного нормативного обґрунтування можливості звернення Публічного акціонерного товариства "Одеський нафтопереробний завод" з позовом про визнання недійсним правочину саме з тієї підстави, що останній суперечить інтересам держави і суспільства, а не самого позивача.

5.11. Також суд касаційної інстанції не приймає посилання позивача на постанови Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №369/6516/16-ц, від 12.03.2018 у справі № 11/384-06, від 05.03.2020 у справі №910/5725/19, як на подібні правовідносини зі справою, яка переглядається, оскільки у зазначених справах судами розглядалися правовідносини, зміст яких, предмет та підстави, а також їх правове регулювання, є різними.

При цьому, колегія суддів касаційного суду приймає до уваги наступне.

5.12. Статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини 1 статті Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на речі матеріального світу та не залежить від формальної класифікації, прийнятої у національному законодавстві: деякі інші права й інтереси, що становлять активи, теж можуть розглядатися як "майнові права", а отже, як "майно" (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Бейелер проти Італії " (Beyeler v. Italy), заява № 33202, § 100).

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб "очікування" було "легітимним", воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов'язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28.09.2004 у справі "Копецький проти Словаччини" (Kopecky v. Slovakia), заява №44912/98, § 49-50). Проте стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не гарантує право на набуття майна (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 35).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має "легітимне очікування" успішної реалізації її права вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. Останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні (див. для порівняння mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 02.07.2002 у справі "Гайдук та інші проти України" (Gayduk and
Others v. Ukraine), заяви № 45526/99 та інші). Очікування не буде легітимним, коли є спір щодо правильності тлумачення та застосування національного законодавства, і доводи заявника відхиляє національний суд (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Копецький проти Словаччини", § 50) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16).

5.13. Предметом спору у справі №910/5725/19 є матеріально-правова вимога акціонера до Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" про стягнення дивідендів за 2007,2010,2011-2014 роки, а також 3% річних та втрат від інфляції.

У справі №369/6516/16-ц ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до Управління Держгеокадастру у Києво-Святошинському районі Київської області, Товариства з обмеженою відповідальністю "Лука Девелопмент", ОСОБА_7 про скасування державної реєстрації земельної ділянки, скасування кадастрового номера земельної ділянки та визнання права власності на земельну ділянку, враховуючи, що він є спадкоємцем щодо права власності на земельну частку (пай), яка перебувала в колективній власності Колективного сільськогосподарського підприємства імені Шевченка Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, розміром 1,85 умовних кадастрових гектарів, що належала його померлій матері на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай).

Зі змісту судового рішення у справі №11/384-06 вбачається, що Акціонерне товариство "Концерн Авек та Ко" звернулося до місцевого господарського суду з позовом, у якому просило визнати за ним право власності на самочинно побудовані торгівельні об'єкти торгівельної зони із місцями для зберігання товарів і автотранспорту (1 пусковий комплекс торгівельно-виставочного комплексу): літ. А-2, літ. Б-1, літ. В-1, літ. Г-1, літ. Д-1, літ. Е-1, літ. Ж-1, літ. З-1, які розташовані по вул. Академіка Павлова у м. Харкові.

5.14. Разом з тим, у даній справі, що переглядається позов поданий про визнання недійсним договору поставки від 15.10.2014 за № 15-1/10/14, який обґрунтовано тим, що відповідно до положень Порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат пов'язаних з їх зберіганням та пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження, затвердженого постановою КМУ від 19.11.2012 № 1104, відповідач-1 для реалізації речових доказів за ухвалою Приморського районного суду міста Одеси від 03.11.2014 мав бути включений до єдиного реєстру торгівельних підприємств та організацій, що мають право здійснювати реалізацію такого майна, та мав укласти угоду із відповідним органом державної податкової служби, митного органу.

Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до пункту 1.10 договору постачальник здійснює реалізацію товару відповідно до ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 30.09.2014 по справі № 522/15746/13-к № 1-"кс"/522/12939/14 та ухвали Приморського районного суду м. Одеси від
30.09.2014 по справі № 522/15746/13-к № 1-"кс"/522/12941/14.

При цьому, суди встановили, що покладення саме на відповідача-1 обов'язків прийняти від позивача на відповідальне зберігання до реалізації спірні нафтопродукти здійснено слідчим суддею Приморського районного суду міста Одеси на підставі ухвали від 03.11.2014 у справі № 522/20553/14-к, яка є чинною.

5.15. Тобто, місцевим та апеляційним судом встановлено, що фактично майно позивача було вилучено для наступної реалізації в першу чергу саме на підставі вищевказаної, не визнаної незаконною та не скасованої у встановленому відповідним законодавством порядку ухвали слідчого судді Приморського районного суду міста Одеси, а не на підставі спірного договору, укладеного вже на виконання вищевказаної ухвали.

Згідно з пунктом 9 статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є обов'язковість судового рішення.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли відповідного висновку, що позивач цим позовом насправді ставить під сумнів саме обов'язковість чинної ухвали Приморського районного суду міста Одеси від 03.11.2014 у справі № 522/20553/14-к, якою позивача зобов'язано передати саме відповідачу-1, і саме відповідача-1 - прийняти для зберігання та реалізації визначені нафтопродукти, тобто позивач фактично намагається переглянути вказану ухвалу не в установлений відповідним процесуальним законодавством спосіб.

З урахуванням викладеного, суди зазначили, що позивачем не обґрунтовано і наявність його порушених прав та охоронюваних законом інтересів самим по собі оспорюваним договором.

5.16. Також, враховуючи вищенаведену практику Європейського суду з прав людини, яка визначає "легітимне очікування" успішної реалізації права майнової вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві, тобто, коли останнє повинно давати змогу чітко визначити конкретний майновий інтерес особи, який, наприклад, має бути передбаченим у відповідних нормативних приписах або підтвердженим в іншому правовому акті, зокрема, у судовому рішенні, колегія суддів касаційного суду вважає необґрунтованими доводи скаржника, що він мав правомірні очікування щодо того, що реалізація його майна буде здійснена у суворій відповідності із законом, оскільки останнім в касаційній скарзі не наведено та не доведено наявності такого нормативно підтвердженого конкретного саме майнового інтересу у такому очікуванні, на відміну від вищевказаних, наведених у заяві про усунення недоліків касаційної скарги справ.

Доводи щодо ненадходження коштів від реалізації товару, як підстави для визнання недійсним спірного договору, не обґрунтовані скаржником підставами касаційного оскарження, передбаченими частиною 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, дані доводи стосуються не укладення спірного договору, а його виконання, і скаржником не наведено правового обґрунтування узгодження даних доводів з обраним ним способом захисту.

5.17. З урахування викладеного, суд касаційної інстанції встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду, та на які посилався скаржник у касаційній скарзі (з урахуванням заяви про усунення недоліків касаційної скарги), стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у даній справі, що переглядається, № 916/375/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 314 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд -

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Публічного акціонерного товариства "Одеський нафтопереробний завод" на рішення Господарського суду міста Києва від
10.10.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від
28.01.2020 у справі №916/375/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський