УХВАЛА

09 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 916/2813/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ткач І. В. - головуючий, Вронська Г. О., Кролевець О. А.,

за участю секретаря судового засідання Співака С. В.,

представники учасників справи:

позивача - Приміч Д. В.,

відповідача-1 - Сажина С. М., Гамар В. І.,

відповідача-2 - не з'явився,

третьої особи - не з'явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (головуючий суддя Поліщук Л. В., судді Будішевська Л. О., Таран С. В. )

та рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019

(головуючий суддя Шаратов Ю. А., судді Щавинська Ю. М., Невінгловська Ю. М. )

у справі № 916/2813/18

за позовом ОСОБА_1

до 1. ОСОБА_2,2. ОСОБА_3,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство "НІКА-2"

про визнання договору дарування недійсним,

ВСТАНОВИВ:

1. Стислий виклад позовних вимог

1.1. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до 1. ОСОБА_2,2. ОСОБА_3 про визнання недійсним укладеного
13.07.2015 між відповідачами договору дарування частки у статутному капіталі Приватного підприємства "НІКА-2" (далі - ПП "НІКА-2").

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 не уповноважував ОСОБА_2 на розпорядження спільним сумісним майном - статутним капіталом ПП "НІКА-2".

Позивач вказав, що ПП "НІКА-2" було створено ОСОБА_2 01.09.2001 під час перебування з ним у шлюбі на основі майна, яке знаходилось у їх спільній сумісній власності, зокрема, за спільно нажиті кошти подружжя.

До 13.07.2015 ОСОБА_4 належало 60% статутного капіталу, ОСОБА_1-20% статутного капіталу, ОСОБА_3-20% статутного капіталу.

13.07.2015 ОСОБА_2 без відома позивача укладено оспорюваний договір дарування частки у статутному капіталі, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_3 частку статутного капіталу ПП "НІКА-2" у розмірі 40%, що дорівнює сумі 12 000
000,00 грн.

Отже, як стверджує позивач, ОСОБА_2 за договором дарування від 13.07.2015 без його згоди розпорядилася майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, а тому, на думку ОСОБА_1, цей правочин має бути визнаний судом недійсним через відсутність необхідних повноважень у співвласника, який його вчинив.

2. Стислий виклад рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

2.1.05 грудня 2019 року рішенням Господарського суду Одеської області у позові відмовлено.

2.2.09 червня 2020 року постановою Південно-західного апеляційного господарського суду рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 залишено без змін.

2.3. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 СК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення ст.ст. 116, 147 ЦК України є суб'єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя.

3. Стислий виклад вимог касаційної скарги та аргументи учасників справи

3.1. ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від
09.06.2020, рішення Господарського суду Одеської області від 05.12.2019 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

3.2. В обґрунтування наявності підстав для касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає, що судами неправильно застосовано норми Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України та рішення Конституційного суду України від
19.09.2012 № 17-рп/2012 у справі №1-8/2012 як офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, які регулюють відносини, що склалися на момент створення ПП "НІКА-2" власником, який перебував на момент створення у шлюбних відносинах.

3.3. Заявник вважає, що судами помилково враховано висновки щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі №6-61цс13, постановах Верховного Суду від 10.10.2018 у справі №569/6236/16-ц, від 12.11.2019 у справі №918/598/18, оскільки ці висновки стосуються товариств з обмеженою відповідальністю. Заявник вказує, що висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, який стосувався б приватних підприємств - відсутній.

4. Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Справа містить виключні правові проблеми:

1) Питання юрисдикції у спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження (купівлі-продажу, дарування) частки (корпоративних прав) приватного підприємства, яке було створено за рахунок майна, що належить до спільної сумісної власності подружжя.

2) Визначення правового режиму майна приватного підприємства.

3) Правова природа приватного підприємства та співвідношення приватного підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю.

1) Питання юрисдикції у спорах, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження (купівлі-продажу, дарування) частки (корпоративних прав) приватного підприємства, яке було створено за рахунок майна, що належить до спільної сумісної власності подружжя.

4.1. Спір по справі стосується визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі приватного підприємства.

Частиною 1 ст. 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах.

4.2. У справі, що переглядається, предметом спору є визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі приватного підприємства.

При цьому в обґрунтування позову позивачем зазначено те, що договір укладено щодо майна, яке набуте подружжям під час шлюбу, тобто є спільною сумісною власністю подружжя. Однак, позивач своєї згоди на розпорядження майном спільної сумісної власності не надавав. Правовими підставами для визнання договору недійним позивачем наведено ст.ст. 60, 61, 66 Сімейного кодексу України, ст. 369 ЦК України та рішення Конституційного Суду України у справі №17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України від 19.09.2012.

4.3. Аналогічні справи розглядаються як судами цивільної так і господарської юрисдикції.

4.3.1 У справі №760/3482/17 ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа - ТОВ "Гранд Девелопмент Груп Естейт", про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки у статутному капіталі ТОВ "Гранд Девелопмент Груп Естейт", укладеного 07 березня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2

Вимоги позову ОСОБА_3 обґрунтовувалися тим, що оспорюваний договір укладений ОСОБА_2 та ОСОБА_4 з порушенням вимог, які встановлені частинами 1, 2, 3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, зокрема, ОСОБА_3, як дружина ОСОБА_2, на момент укладення спірного договору щодо цінного майна вартістю 1 500 000,00 грн не була обізнана щодо укладення такого договору; згоди на укладення договору не надавала. Також ОСОБА_3 вважала, що сторони під час укладення зазначеного, знаючи про те, що вона дружина ОСОБА_2, діяли недобросовісно стосовно неї, уклавши договір, який стосується цінного майна без її згоди, а сплата коштів у розмірі 1 500 000,00
грн зі спільної сумісної власності сім'ї призведе до її скрутного матеріального становища.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постанову Київського апеляційного суду від
25.02.2019 у справі №760/3482/17 у частині вирішення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "Гранд Девелопмент Груп Естейт" про визнання договору купівлі-продажу недійсним, залишено без змін.

Тобто Касаційний цивільний суд дійшов висновку про вирішення спору по суті в порядку цивільної юрисдикції.

4.3.2. У справі №569/6236/16-ц ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Усик С. І., ТОВ "Агрофірма "Трипілля", Приватне підприємство "Західна аграрна компанія", ОСОБА_7, про визнання договору купівлі-продажу часток статутного капіталу недійсними.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що під час проживання однією сім'єю її чоловік ОСОБА_3 набув майнові (корпоративні) права як учасник господарського товариства. 20.05.2013 між відповідачами укладений договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТОВ "Агрофірма "Трипілля". При укладені вказаного договору ОСОБА_3 не отримував від неї як дружини згоди на його укладення.

Враховуючи те, що договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТОВ "Агрофірма "Трипілля" виходить за межі дрібного побутового правочину, позивач просила суд визнати договір купівлі-продажу часток статутного капіталу ТОВ "Агрофірма "Трипілля" від 20.05.2013 недійсним.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 10.10.2018 у справі №569/6236/16-ц рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 05 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Рівненської області від 09 лютого 2017 року, якими відмовлено у задоволенні позову, залишено без змін.

4.3.3. У справі №907/738/16 ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Карпатський горизонт" про визнання недійсним договору від 06.09.2013 про купівлю-продаж частки в статутному капіталі ТДВ "Селена", укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ "Карпатський горизонт", а також про застосування наслідків недійсності цього договору, передбачених ст. 216 ЦК України, у вигляді приведення сторін у первісний стан (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від
12.06.2017).

Позов мотивовано тим, що: при укладенні договору відповідач шляхом зловживання довірою вчинив дії, спрямовані на незаконне заволодіння належною позивачу часткою в статутному капіталі ТДВ "Селена"; вказаний правочин укладений позивачем внаслідок введення його в оману, під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах; сторонами не було обумовлено такої істотної умови договору як ціна частки; зі сторони покупця не було вчинено жодних дій, спрямованих на оплату відчуженої частки; спірний договір підлягав нотаріальному посвідченню; дружиною позивача не надавалась згода на вчинення оспорюваного правочину.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду постанову Західного апеляційного господарського суду від 14.08.2019 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 05.12.2018 у справі №907/738/16 залишено без змін.

Отже, Касаційний господарський суд дійшов висновку про вирішення спору по суті в порядку господарської юрисдикції.

4.3.4. Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 10.07.2018 у справі №907/738/16 у подібних правовідносинах.

4.4. Крім того, у справі, яка переглядається, також виникало питання щодо юрисдикції цього спору.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 провадження у справі №916/2813/18 було закрито у зв'язку з тим, що спір належить до цивільної юрисдикції.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 13.06.2019 ухвалу Господарського суду Одеської області від 02.04.2019 скасовано, справу передано до Господарського суду Одеської області для продовження розгляду.

Наведена постанова суду апеляційної інстанції не була предметом касаційного перегляду у суді касаційної інстанції.

4.5. Отже, спори щодо визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі юридичної особи, які обґрунтовані в тому числі ненаданням згоди одного з подружжя на укладення такого правочину, розглядають суди як цивільної, так і господарської юрисдикції.

2) Визначення правового режиму майна приватного підприємства.

4.6. Вирішуючи спір у цій справі, господарські суди попередніх інстанцій виходили з того, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя. Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 СК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення ст.ст. 116, 147 ЦК України є суб'єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї. Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Отже, учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя.

4.7. У цьому зв'язку суд апеляційної інстанції послався на правові позиції, які викладені у постанові Верховного Суду України від 03.07.2013 у справі №6-61цс13, постановах Верховного Суду від 10.10.2018 у справі №569/6236/16-ц та від
12.11.2019 у справі №918/598/18.

Водночас суди відхилили посилання позивача на рішення Конституційного Суду України від 19.09.2012 №17-рп/2012 у справі №1-8/2012, згідно з яким статутний капітал та майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4.8. Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України Приватне підприємство "ІКІО" звернулося до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, відповідно до якого об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту, в аспекті того, чи є статутний капітал та майно приватного підприємства об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. При цьому суб'єктом конституційного звернення вказувалося на те, що Приватне підприємство "ІКІО" створено за рахунок спільної сумісної власності подружжя. У пункті 2.2 вказаного рішення Конституційний Суд України, із посиланням на ч. 4 ст. 13, ч.ч. 1, 2 ст. 41, п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України, ч.ч. 3, 4 ст. 63, ч.ч. 1, 2 ст. 66 ГК України, ст.ст. 191, 320 ЦК України, зазначив, що приватне підприємство (або його частина), засноване одним із подружжя, - це окремий об'єкт права спільної сумісної власності подружжя, до якого входять усі види майна, у тому числі вклад до статутного капіталу та майно, виділене з їх спільної сумісної власності, з огляду на що дійшов висновку, що статутний капітал та майно приватного підприємства сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя, є об'єктом їх спільної сумісної власності.

Також у рішенні Конституційного Суду України у справі №17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України від 19.09.2012 зроблено висновок про те, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

4.9. Відповідно до п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 від
21.12.2007 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним і поділу спільного майна подружжя" майно приватного підприємства чи фізичної особи-підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.

У цьому зв'язку в Україні з 2007 року склалася судова практика з урахуванням постанови Пленуму Верховного Суду України.

4.10. Після прийняття зазначеного рішення Конституційного Суду України у справі №17-рп/2012 Верховним Судом України прийнято постанови від 03.07.2013 у справі №6-61цс13 (на яку в тому числі є посилання у постанові суду апеляційної інстанції) та від 02.10.2013 у справі №6-79цс13, в яких зроблено такі правові висновки.

Верховний Суд України у справі №6-61цс13 дійшов висновку, що з моменту внесення грошових коштів до статутного капіталу господарського товариства вони є власністю самого товариства, зазначені спільні кошти (майно) подружжя втрачають ознаки об'єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Право на компенсацію вартості частини коштів виникає в іншого подружжя лише щодо спільних коштів, а не статутного капіталу, при цьому лише в тому разі, коли спільні кошти всупереч ст. 65 ЦК України були використані одним із подружжя саме для внесення вкладу до статутного капіталу.

Подальше розпорядження учасником товариства його часткою в статутному капіталі з огляду на положення ст.ст. 116, 147 ЦК України є суб'єктивним корпоративним правом такого учасника й відчуження ним на власний розсуд частки в статутному фонді не може вважатися використанням (відчуженням) спільного майна подружжя проти волі іншого подружжя та не в інтересах сім'ї.

Таким чином, у разі передання подружжям свого майна для здійснення підприємницької діяльності шляхом участі одного з них у заснуванні господарського товариства це майно належить зазначеному товариству на праві власності, подружжя набуває відповідне майнове право, яке реалізується одним із подружжя (засновником) шляхом участі в управлінні товариством, а друге подружжя набуває право вимоги виплати йому певних сум у разі поділу майна між подружжям.

Учасник господарського товариства має право розпорядження належною йому часткою в статутному капіталі товариства без згоди другого подружжя.

Таку ж правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від
02.10.2013 у справі №6-79цс13 щодо передання подружжям свого спільного сумісного майна до статутного фонду приватного підприємства, заснованого одним із них, майно переходить у приватну власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя (а не право власності на саме майно) або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства, або половини майна, що залишилось після ліквідації підприємства.

Аналогічна позиція підтримана і Верховним Судом у постановах від 10.10.2018 у справі №569/6236/16-ц та від 12.11.2019 у справі №918/598/18.

4.11. Отже, в даному випадку існують дві діаметрально різні позиції Верховного Суду (Верховного Суду України) та Конституційного Суду України щодо правового режиму спільного майна подружжя, за рахунок якого утворилося майно приватного підприємства.

При цьому, на даний час немає відповіді на питання, чи необхідно під час вирішення спорів про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі юридичної особи у зв'язку з ненаданням згоди одного з подружжя на укладення такого правочину, досліджувати обставини щодо того, яка власність подружжя (спільна сумісна чи особиста приватна власність кожного з подружжя) передавалася до статутного фонду підприємства, чи необхідна згода другого з подружжя на вчинення такого правочину у випадку, якщо до статутного капіталу передавалася спільна сумісна власність подружжя і чи взагалі є такі спори ефективним способом захисту прав позивача.

3) Правова природа приватного підприємства та співвідношення приватного підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю.

4.12. У рішенні Конституційного Суду України у справі №17-рп/2012 не зазначено, чи стосується висновок у цьому рішенні Конституційного Суду України приватного підприємства як унітарного підприємства (ч. 4 ст. 63 ГК України), чи приватного підприємства як корпоративного підприємства (ч. 5 ст. 63 ГК України).

Водночас суди попередніх інстанцій у цій справі зазначили, що висновок Конституційного Суду України, викладений у рішенні від 19.09.2012 №17-рп/2012 у справі №1-8/2012, зроблений щодо приватного підприємства, заснованого одним із подружжя, як унітарного підприємства відповідно до ч. 4 ст. 63 Г України, а тому не може бути застосований до спірних правовідносин, у яких ПП "НІКА-2" на час вчинення оспорюваного правочину існувало як корпоративне підприємство з трьома засновниками (учасниками) відповідно до ч. 5 ст. 63 ГК України.

4.13. Верховний Суд зауважує на тому, що відповідно до ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Підприємство - самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ст. 42 ГК України та іншими законами.

Положення ч. 1 ст. 63 ГК України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:

приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

державне підприємство, що діє на основі державної власності;

підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності);

спільне комунальне підприємство, що діє на договірних засадах спільного фінансування (утримання) відповідними територіальними громадами - суб'єктами співробітництва.

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

4.14. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (ч. 1 ст. 113 ГК України). Зазначене обумовлене тим, що згідно з ч. 1 ст. 325 ЦК України суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи.

Організаційні форми підприємств визначені ч. 3 ст. 63 ГК України: залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Відповідно до частини 4 статті 63 ГК України унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства.

Унітарними є, зокрема, підприємства, засновані на приватній власності засновника.

Згідно з частиною 5 статті 63 ГК України корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства.

Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.

Отже, підприємство, засноване на приватній власності, може утворюватися як однією, так і кількома особами, тобто бути унітарним або корпоративним. Таким чином, приватним є підприємство, засноване на приватній власності, незалежно від способу його утворення (заснування) та формування статутного капіталу.

Згідно з ч. 4 ст. 62 ГК України підприємство є юридичною особою, а отже на нього поширюються загальні положення про юридичну особу, закріплені в ЦК України.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 83 ЦК України юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом. Зокрема, товариством є організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві; воно може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 83 ЦК України).

В свою чергу у ЦК України "підприємство" є не суб'єктом, а об'єктом права (ст. 191 ЦК України), тобто майном, єдиним майновим комплексом, а не особою.

Однак положення ст.ст. 83, 84 ЦК України закріплюють поділ товариств на підприємницькі та непідприємницькі і визначають, що підприємницькими є товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Такі товариства можуть бути створені лише як господарські товариства або виробничі кооперативи (ст. 84 ЦК України).

У ГК України поряд з положеннями, якими визначено правовий режим приватного підприємства (ст. 113), містить главу 9 "Господарські товариства", у ч. 1 ст. 79 ГК України зазначено, що порядок створення та порядок діяльності окремих видів господарських товариств регулюються законом.

При цьому ч. 1 ст. 80 ГК України передбачено види господарських товариств: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Проте законодавством не врегульовано, чи є поняття "приватне підприємство" тотожним поняттю "господарське товариство" або окремою організаційно-правовою формою юридичної особи.

Серед фахівців у галузі цивільного та господарського права висловлюється думка, що визначення приватного підприємства, наведене у ГК України, не слід вважати визначенням окремої організаційно-правової форми; приватне підприємство є родовим поняттям, що об'єднує групу підприємств різних організаційних форм, створених на основі приватної власності одного чи кількох громадян або юридичної особи (хоча на практиці приватні підприємства досі реєструються як окрема організаційно- правова форма і у більшості випадків мають єдиного засновника - фізичну особу).

Водночас серед фахівців у галузі цивільного та господарського права висловлюється інша думка, що підприємства та господарські товариства є окремими організаційно-правовими формами суб'єктів підприємницької діяльності - колективних утворень.

Отже, в даному випадку на законодавчому рівні існує прогалина щодо визначення, чи є приватне підприємство окремою організаційно-правовою формою юридичної особи, або ототожнення його з підприємницьким (господарським) товариством.

Таким чином, є проблемним питання, чи поширюються на приватні підприємства положення законів, якими регламентовано діяльність господарських товариств.

4.15. Відповідно до ч. 5 ст. 302 ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

При передачі справ як таких, що містять виключну правову проблему, на розгляд Великої Палати, касаційним судам належить обґрунтовувати відсутність, суперечливість, неповноту, невизначеність (неясність, нечіткість) або неефективність правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів та неефективність існуючого їх правового захисту, в тому числі внаслідок неоднакової судової практики.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного критеріїв. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості справ, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

За якісним критерієм виключна правова проблема полягає, зокрема, у відсутності сталої судової практики, необхідності застосування інституту аналогії, необхідності здійснення судового тлумачення норм закону. За своєю правовою природою виключна правова проблема має зачіпати фундаментальні (конституційні, конвенційні) права та свободи (висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в ухвалі від 12.08.2019 у справі №175/3057/17-к).

Справа №916/2813/18 містить виключні правові проблеми, наведені в цій ухвалі.

Зокрема, у судовій практиці виникають очевидні проблеми, пов'язані з визначенням юрисдикції зазначеної категорії спорів. Відсутній висновок Великої Палати Верховного Суду щодо питання предметної та суб'єктної юрисдикції спорів у подібних правовідносинах, зокрема щодо розгляду в порядку цивільного чи господарського судочинства вимог про визнання недійсним договору відчуження частки у статутному капіталі юридичної особи у зв'язку з ненаданням згоди одним з подружжя на укладення такого правочину.

Як зазначалося, аналогічні за своїм характером спори розглядаються як судами загальної, так і судами господарської юрисдикції, у тому числі, Касаційним цивільним судом та Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду. Тому у ситуації, що існує, висновок Великої Палати Верховного Суду щодо застосовування положень ч. 1 ст. 19 ЦПК України та п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України дасть можливість судам одноманітно вирішувати питання, пов'язані з юрисдикцією таких спорів.

В свою чергу, це забезпечить дотримання фундаментальних права людини на звернення до суду та ефективний судовий розгляд.

Впродовж тривалого часу існують діаметрально різні позиції Верховного суду України та Конституційного Суду України щодо правового режиму майна приватного підприємства, а також питання чи є майно приватного підприємства об'єктом спільної сумісної власності подружжя. Вирішення цієї виключної правової проблеми дозволить подолати зазначені суперечливості.

Оскільки діяльність приватних підприємств фактично не врегульована законодавством України, виключною правовою проблемою є визначення правової природи приватного підприємства, співвідношення приватного підприємства з товариством з обмеженою відповідальністю.

На практиці суди у переважній більшості випадків не розмежовують приватне підприємство та товариство з обмеженою відповідальністю. Зважаючи на відсутність належного законодавчого регулювання діяльності приватних підприємств, виникає потреба в усуненні існуючої невизначеності, у тому числі шляхом можливого застосування інституту аналогії.

Зазначені правові проблеми стосуються не однієї конкретної справи, а мають значення для реалізації особами корпоративних прав у приватних підприємствах та товариствах з обмеженою відповідальністю, зареєстрованих в Україні.

Отже, передача цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Згідно з ч. 6 ст. 303 ГПК України про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в ч. 6 ст. 303 ГПК України, або із обґрунтуванням підстав, визначених у ч. 6 ст. 303 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, частиною 5 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу №916/2813/18 за позовом ОСОБА_1 до 1. ОСОБА_2,2. ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Приватне підприємство "НІКА-2" про визнання договору дарування недійсним передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. Ткач

Судді Г. Вронська

О. Кролевець