Історія справи

Ухвала КГС ВП від 29.06.2021 року у справі №910/1403/20

УХВАЛА

10 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 910/1403/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І. В. (головуючий), Львова Б. Ю. і Селіваненка В. П.,

за участю секретаря судового засідання - Шевчик О. Ю.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "ДТЕК Східенерго",

представник позивача - Жуков А. О., адвокат (довіреність від 30.12.2020 № 67/ВЄ/2021),

відповідач - акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України",

представник відповідача - Будник К. А., адвокат (довіреність від 22.06.2021 № 14-136),

третя особа-1 - акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Луганськгаз",

представник третьої особи-1 Руденко А. О., адвокат (довіреність від 29.12.2020 № 43),

третя особа-2 - товариство з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України",

представник третьої особи-2 Пилипчук В. Є., адвокат (довіреність від 26.01.2021 № 59),

розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

на рішення господарського суду міста Києва від 18.11.2020 (головуючий суддя Нечай О. В. )

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 (головуючий Буравльов С. І., судді: Пашкіна С. А. і Андрієнко В. В. )

у справі № 910/1403/20

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "ДТЕК Східенерго" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" (далі - Компанія)

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) акціонерне товариство "Оператор газорозподільної системи "Луганськгаз" (далі - Оператор-1);

2) товариство з обмеженою відповідальністю "Оператор газотранспортної системи України" (далі - Оператор-2),

про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити дії.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Компанії за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Оператора-1; Оператора-2 (з урахуванням заяви про зміну предмета позову), про визнання протиправною бездіяльності Компанії щодо невключення Товариства до реєстру споживачів постачальника; зобов'язання Компанії здійснити реєстрацію Товариства у реєстрі споживачів постачальника у лютому, березні та квітні 2020 року.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Компанія в односторонньому порядку відмовилась від виконання своїх зобов'язань перед Товариством за договорами постачання природного газу від 30.09.2019 № 6172/1920-БО-20, від 30.09.2019 № 6170/1920-ТЕ-20 та від 30.09.2019 № 6171/1920-КП-20, що призвело до порушення інтересів та прав останнього.

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.11.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021, позовні вимоги задоволено частково. Зобов'язано Компанію здійснити реєстрацію Товариства у реєстрі споживачів постачальника у лютому, березні 2020 року та з 01.04.2020 по 04.04.2020. Закрито провадження у справі № 910/1403/20 у частині позовних вимог про зобов'язання Компанії здійснити реєстрацію Товариства у реєстрі споживачів постачальника з 05.04.2020 по 30.04.2020. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:

- вимога Товариства про визнання протиправною бездіяльності Компанії щодо невключення Товариства до реєстру споживачів постачальника є необґрунтованою;

- розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29.09.2019 № 921-р "Деякі питання опалювального періоду 2019/20 року" (далі - Розпорядження № 921-р) на Компанію було покладено обов'язок щодо безперебійного постачання природного газу позивачу як виробнику теплової енергії протягом опалювального періоду 2019/20 року, тому протиправним є невключення Товариства до реєстру споживачів постачальника в опалювальний період;

- 04.04.2020 Товариство включено до реєстру споживачів постачальника на інформаційній платформі оператора Газотранспортної системи (далі - оператор ГТС) і Компанія була постачальником природного газу для Товариства з 05.04.2020 по
30.04.2020 включно, тому провадження у справі в частині позовних вимог про зобов'язання Компанії здійснити реєстрацію Товариства в реєстрі споживачів постачальника з 05.04.2020 по 30.04.2020 підлягає закриттю на підставі пункту 2 частини 1 статті 231 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у зв'язку з відсутністю предмета спору.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог, Компанія звернулась до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах та те, що судами оскаржувані рішення прийняті без врахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій в оскаржуваній частині та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у цій частині.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

- суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 11 Положення "Про покладення спеціальних обов'язків на суб'єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від
19.10.2018 № 867 (далі - Положення; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також щодо застосування положень пунктів 2,3 глави 5 розділу IV Кодексу Газотранспортної системи (далі - Кодекс ГТС);

- в оскаржуваних рішеннях суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 21.04.2021 у справі № 923/398/14, від 11.11.2020 у справі № 922/53/19, від 22.05.2019 у справі № 910/9716/18 щодо застосування частини 3 статті 46 ГПК України у подібних правовідносинах; від 14.06.2019 у справі № 910/6642/17, від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 04.04.2018 у справі № 910/6914/17, від 18.04.2018 у справі № 910/6916/17, а також Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 щодо застосування статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) у подібних правовідносинах.

Товариство подало відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив про законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанцій, просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

Від Оператора-1 надійшов відзив на касаційну скаргу з порушенням встановленого строку на його подання, тому Верховний Суд залишає його без розгляду.

Від Оператора-2 відзив на касаційну скаргу не надходив.

Перевіривши матеріали справи та касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.

За приписами пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1,4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Компанія у касаційній скарзі посилається на те, що суди не врахували висновки викладені у постановах Верховного Суду: від 21.04.2021 у справі № 923/398/14, від 11.11.2020 у справі № 922/53/19, від 22.05.2019 у справі № 910/9716/18 щодо застосування частини 3 статті 46 ГПК України у подібних правовідносинах; від 14.06.2019 у справі № 910/6642/17, від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від
07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 04.04.2018 у справі № 910/6914/17, від
18.04.2018 у справі № 910/6916/17, а також Верховного Суду України від
01.06.2016 у справі № 920/1771/14 щодо застосування статті 16 ЦК України у подібних правовідносинах.

Так, у справах № 910/6914/17, № 910/6916/17, № 910/6642/18 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що позивачем заявлено вимогу визнати за ним право на використання помісячно у конкретному обсязі природного газу, який вже спожито і його не існує в природі, а договором поставки газу передбачено перехід права власності на природний газ до споживача після підписання актів приймання-передачі; така вимога є вимогою про встановлення юридичного факту, а тому не підлягає задоволенню у господарському процесі.

У справі № 922/698/20 Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду зазначив, що у даному випадку вимога про визнання права на споживання природного газу у певному періоді, з урахуванням звернення особи з такою вимогою на початку або до початку спірного періоду, є належним способом захисту у розумінні пункту 1 частини 2 статті 16 ЦК України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України. Що ж до вимоги про зобов'язання Компанії повернути Підприємство до реєстру споживачів Компанії, то така вимога у даному випадку є обґрунтованою та правомірною, тому що Компанія на підставі законодавчо встановленого обов'язку постачати природний газ Підприємству як споживачу по укладених між ними договорах постачання природного газу зобов'язана була постачати природний газ Підприємству як виробнику теплової енергії для виробництва теплової енергії, у тому числі шляхом своєчасної видачі номінацій, оскільки це є обов'язком Компанії, а не її правом. Непідтвердження номінацій або виключення Підприємства з реєстру споживачів Компанії унеможливлює безперешкодне отримання Підприємством необхідних обсягів природного газу, оскільки може мати наслідком обмеження або взагалі припинення надання Товариством послуг з розподілу природного газу.

Водночас у даній справі № 910/1403/20 суди, розглядаючи позовну вимогу про зобов'язання Компанії здійснити реєстрацію Товариства у реєстрі споживачів постачальника у лютому, березні та квітні 2020 року, встановили, що Товариство, отримавши від Компанії повідомлення про припинення (обмеження) газопостачання, звернулося з позовною заявою до суду на початку спірного періоду.

Усправах:

- № 920/1771/14 Верховний Суд України, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України від 09.02.2016, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 26.10.2015 та рішення господарського суду Сумської області від 06.08.2015 і ухвалюючи нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання договору іпотеки недійсним, зазначив, що при вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце;

- № 910/23369/17 суди, розглядаючи позовні вимоги про розірвання договору поруки, які, зокрема, обґрунтовані істотним порушенням відповідачем умов договору поруки № 4П15118И/П, яке полягає у ненаданні товариству належним чином завірених копій документів на підтвердження обов'язків товариства з обмеженою відповідальністю "Петройл" за кредитним договором від 17.12.2015 № 4П15118И, внаслідок чого позивач значною мірою позбавлений того, на що розраховував під час укладення цього договору поруки, був змушений залучити кредитні кошти, зазнав збитків і втратив зацікавленість у подальшому виконанні договору, встановили відсутність передбачених законом підстав для розірвання договору поруки №4П15118И/П, оскільки матеріали справи не містять будь-яких доказів на підтвердження істотного порушення Банком цього договору, як і не містять доказів виконання поручителем зобов'язання боржника за кредитним договором від
17.12.2015 № 4П15118И у повному обсязі, та зазначили, що за змістом статей 3, 15, 16 ЦК України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на пред'явлення позову у особи виникає після порушення її права. Тобто захисту в судовому порядку підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено в майбутньому і щодо якого невідомо, буде воно порушено, чи ні. При цьому за результатами розгляду такого спору має бути встановлено не лише наявність підстав розірвання правочину, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, у чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. Однак у даному випадку позивачем не доведено обставин порушення або оспорювання відповідачем прав і охоронюваних законом інтересів товариства як поручителя;

- № 925/1265/16 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи постанову Вищого господарського суду України від 05.07.2017 та змінюючи постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.03.2017 та рішення господарського суду Черкаської області від 20.12.2016 шляхом викладення їх мотивувальних частини у редакції постанови Великої Палати Верховного Суду (предметом позову у вказаній справі було визнання недійсними та скасування державних актів на право користування земельними ділянками), зазначила, що державний акт - це документ, що посвідчує право на земельну ділянку, із визнанням недійсним якого без внесення до державного реєстру відповідного запису щодо належного власника або землекористувача, спір про право може бути не вирішеним. У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права постійного користування частиною земельної ділянки особою, яка володіє нею шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цієї спірної частини, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про визнання права (пункт 1 частини 2 статті 16 ЦК України), витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону;

- № 570/3439/16-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення, яким відмовила у задоволенні позовних вимог про відновлення державної реєстрації права власності, зазначила, що за наявності у позивача та третьої особи іншого спору про поділ спільної сумісної власності неефективним є обраний позивачем спосіб відновлення права шляхом внесення до відповідного державного реєстру записів про державну реєстрацію права власності на житловий будинок і земельну ділянку за третьою особою, а доводи позивача щодо необхідності саме такого відновлення її права - необґрунтованими. Обраний позивачем у цій справі спосіб захисту не призводить до відновлення її прав, а можливість звернення позивачем до суду для відновлення права власності третьої особи на нерухоме майно, на яке позивач претендує в іншій судовій справі, процесуальний закон не передбачає. Оскільки право власності на житловий будинок і земельну ділянку вже було зареєстрованим раніше, то питання про те, чи були ці об'єкти нерухомого майна зареєстрованими за третьою особою саме під час її перебування з позивачем у шлюбі, а також про те, чи поширюється на вказані об'єкти режим спільної сумісної власності подружжя, можуть бути вирішені у спорі позивача з третьою особою про поділ спільної сумісної власності подружжя. Державний реєстратор є неналежним відповідачем за вимогою про відновлення права позивача шляхом внесення до державного реєстру речових прав на нерухоме майно записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Належним відповідачем у такій справі має бути вказана особа;

- № 905/2260/17 Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині зобов'язання фізичної особи-підприємця Воробйова Анатолія Олексійовича прийняти від фізичної особи-підприємця Авдєєнка Олега Вікторовича нежитлове приміщення № 75 по вул. Київській, 62 в місті Маріуполь за актом прийому-передачі протягом 10 календарних днів з моменту набрання рішенням законної сили та ухвалюючи у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначила, що по суті, предмет позову у вигляді спонукання відповідача до прийняття майна з орендного користування та підписання акта приймання-передачі є (а) зверненням за захистом не права, а обов'язку, (б) примушенням особи до вчинення дії, яка є її правом, а не обов'язком. Крім того, обраний позивачем спосіб захисту цивільного права не передбачено законом, оскільки він не підпадає під примусове виконання обов'язку в натурі, передбачене пунктом 5 частини 2 статті 16 ЦК України;

- № 338/180/17 судами розглядались первісні позовні вимоги про стягнення 104
699,00 грн, з яких 100 000,00 грн - безпідставно одержаних коштів, 750,00 грн - 3% річних і 3 949,00 грн - інфляційних втрат, які були обґрунтовані, зокрема тим, що позивач за первісним позовом згідно з платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача за первісним позовом кошти у сумі 100 000,00 грн, які, за твердженнями позивача за первісним позовом, перераховані помилково, оскільки будь-які договірні відносини між сторонами відсутні, та зустрічні позовні вимоги про визнання укладеним договору підряду та стягнути 51 000,00 грн боргу за поставлені будівельні матеріали, які були обґрунтовані, зокрема тим, що до відповідача за первісним позовом звернувся уповноважений представник позивача за первісним позовом та запропонував укласти договір підряду, за яким відповідач за первісним позовом мав виготовити із свого матеріалу та поставити дерев'яні бруси за відповідною адресою, для подальшого будівництва каркасу дерев'яної колиби.

Відповідач за первісним позовом узгодив з представником позивача за первісним позовом креслення каркасу колиби, перелік робіт і ціну будівельних матеріалів.

При цьому Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині зустрічного позову та приймаючи у цій частині нове рішення про залишення зустрічних позовних вимог без задоволення, погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про те, що договір підряду сторони уклали та заначила, що задоволення вимоги про стягнення різниці між перерахованим позивачем за первісним позовом авансом і вартістю поставлених йому відповідачем за первісним позовом брусів за результатами часткового виконання вже укладеного сторонами договору підряду було ефективним способом захисту права відповідача за первісним позовом. Відтак суди, встановивши фактичні обставини та зміст спірних правовідносин, помилково дійшли висновку про необхідність задоволення вимоги відповідача за первісним позовом про визнання укладеним договору підряду.

Встановивши, що дії сторін свідчать про те, що договір підряду фактично був ними укладений, з метою ефективного захисту порушеного права відповідача за первісним позовом суди мали вирішити питання щодо наслідків часткового виконання сторонами вказаного договору, а саме: задовольнити вимогу відповідача за первісним позовом про стягнення з позивача за первісним позовом 51 000,00 грн як різниці між перерахованим позивачем за первісним позовом авансом і вартістю доставлених брусів та відмовити у задоволенні вимоги про визнання укладеним договору підряду;

- № 488/5027/14-ц Велика Палата Верховного Суду, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельних ділянок та ухвалюючи у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, зазначила, що Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, не є ефективним способом захисту права власника. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що суди мали відмовити у задоволенні вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

При цьому у даній справі № 910/1403/20 суди встановили, що за змістом пунктів
1.2 укладених договорів постачання природний газ, що постачається за вказаними договорами, використовується позивачем виключно для виробництва теплової енергії, зокрема, для надання послуг з опалення та постачання гарячої води населенню та теплової енергії, яка споживається бюджетними установами/організаціями.

Розпорядженням № 921-р на Компанію було покладено обов'язок щодо безперебійного постачання природного газу позивачу як виробнику теплової енергії протягом опалювального періоду 2019/20 року, тому протиправним є невключення Товариства до реєстру споживачів постачальника в опалювальний період.

Водночас Розпорядження № 921-р не містить положень щодо можливості припинення постачання природного газу відповідачем у зв'язку з несплатою вартості поставленого позивачу природного газу, у той час як наявність заборгованості у Товариства з оплати вартості поставленого Компанією природного газу за договорами постачання може бути предметом окремого позову.

Відповідно до частини 7 статті 11 Закону України "Про ринок природного газу" суб'єкт ринку природного газу, на якого покладаються спеціальні обов'язки відповідно до частини першої цієї статті, має право на отримання компенсації економічно обґрунтованих витрат, здійснених таким суб'єктом, зменшених на доходи, отримані у процесі виконання покладених на нього спеціальних обов'язків, та з урахуванням допустимого рівня прибутку відповідно до порядку, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

Доводи скаржника про те, що Товариством було обрано неналежний та неефективний спосіб захисту порушеного права в частині позовних вимог про зобов'язання Компанію здійснити реєстрацію Товариства в реєстрі споживачів постачальника у лютому, березні та квітні 2020 року суди визнали необґрунтованими, оскільки висновку про те, чи існувало у Товариства право на споживання газу на певних умовах у визначений період у минулому, суд може дійти, розглядаючи спір, зокрема за вимогою, спрямованою на ефективний захист прав або законних інтересів позивача, які можуть бути реалізовані. Натомість вимога про визнання права у минулому спрямована на встановлення підстав існування права або законного інтересу, за захистом якого особа може звернутись, однак сама по собі не є ефективним способом захисту.

У свою чергу, з позовною заявою Товариство звернулось до господарського суду
31.01.2020, що підтверджується штампом відділу діловодства суду на першій сторінці позовної заяви, відтак у суду відсутні підстави вважати, що Товариством заявлено вимогу, спрямовану на визнання існування права у минулому.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є примусове виконання обов'язку в натурі.

Отже, обраний Товариством спосіб захисту є ефективним та спрямований на реальне відновлення порушеного права позивача на постачання природного газу за укладеними договорами постачання, оскільки відновить становище Товариства, яке існувало до порушення його прав з боку Компанії. Включення Товариства до реєстру споживачів постачальника у лютому, березні та квітні 2020 року свідчитиме про те, що воно є санкціонованим споживачем природного газу в межах передбачених договорами постачання обсягів природного газу.

Крім того, посилання Компанії у касаційній скарзі на те, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 14.08.2018 у справі № 910/23369/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 04.04.2018, а також Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14 щодо застосування статті 16 ЦК України у подібних правовідносинах, шляхом цитування окремих речень або їх частин вказаних судових рішень, зводяться до трактування положень статті 16 ЦК України та необхідності визначення дій, які суд повинен вчинити при визначення належності способу захисту. При цьому у даній справі № 910/1403/20 суди, досліджуючи докази та надаючи їм правову оцінку з урахуванням відповідних нормативно-правових актів, встановили, що обраний Товариством спосіб захисту є ефективним та спрямований на реальне відновлення порушеного права Товариства на постачання природного газу за укладеними договорами постачання, оскільки відновить становище Товариства, яке існувало до порушення його прав з боку Компанії, включення Товариства до реєстру споживачів постачальника у лютому, березні та квітні 2020 року свідчитиме про те, що останнє є санкціонованим споживачем природного газу в межах передбачених договорами постачання обсягів природного газу.

Водночас судами враховано правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, а саме, що висновку про те, чи існувало у позивача право на споживання газу на певних умовах у визначений період у минулому, суд може дійти, розглядаючи спір, зокрема за вимогою, спрямованою на ефективний захист прав або законних інтересів позивача, які можуть бути реалізовані. Натомість вимога про визнання права у минулому спрямована на встановлення підстав існування права або законного інтересу, за захистом якого особа може звернутись, однак сама по собі не є ефективним способом захисту.

Що ж до посилань Компанії на те, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 21.04.2021 у справі № 923/398/14, від 11.11.2020 у справі № 922/53/19, від 22.05.2019 у справі № 910/9716/18 щодо застосування частини 3 статті 46 ГПК України у подібних правовідносинах, то у даній справі № 910/1403/20 суд першої інстанції, надаючи правову оцінку заяві про зміну предмета позову, встановив, що вона як за формою, так і змістом відповідає вимогам чинного процесуального законодавства, а тому дійшов висновку про прийняття її до розгляду.

При цьому у справах:

- № 910/9716/18 Верховний Суд, скасовуючи постанову суду першої інстанції та залишаючи в силі ухвалу суду першої інстанції про закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 231 та пункту 2 частини 1 статті 175 ГПК України, погодився з висновками суду першої інстанції, що у справі № 5011-65/10588-2012 предметом дослідження суду були аналогічні заявленим позивачем у даній справі обставини, з якими останній безпосередньо пов'язує припинення зобов'язань за договором поруки, і ці обставини були зазначені ним в якості підстав позову в обох судових провадженнях, а саме: (1) внесення змін до кредитного договору без згоди поручителя, у тому числі за додатковою угодою від
10.11.2009 № 12 та (2) пропуск відповідачем встановленого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для пред'явлення вимоги до поручителя. Відтак, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність рішення суду, що набрало законної сили у справі між тими самими сторонами (ТОВ "Едвайс" та ПАТ "Брокбізнесбанк"), про той самий предмет (визнання договору поруки припиненим) і з тих самих підстав (внесення змін до кредитного договору без згоди поручителя та порушення кредитором шестимісячного строку для пред'явлення вимоги до поручителя), за яким позивачу вже було відмовлено у задоволенні вимоги про визнання договору поруки припиненим;

- № 922/53/12 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що здійснюючи новий розгляд цієї справи, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції, в порушення норм процесуального законодавства, взагалі не надали оцінки аргументам позивача, викладеним в письмових поясненнях від
23.12.2019 та в апеляційній скарзі, щодо одночасної зміни позивачем предмета та підстав позову в уточненій позовній заяві від 15.02.2019 та не навели мотивів відхилення таких доводів відповідача, в результаті чого не надали належної оцінки змісту уточненої позовної заяви Управління від 15.02.2019 та безпідставно залишили поза увагою з'ясування питання щодо одночасної зміни позивачем предмета та підстав позову, а тому оскаржувані ПАТ "Насінневе" судові рішення не відповідають вимогам процесуального законодавства щодо законності та обґрунтованості судового рішення. Крім того, передача справи на новий розгляд не означає остаточного вирішення спору у такій справі, а, отже, й остаточного формування правового висновку Верховного Суду у ній;

- № 923/398/14 суди, розглядаючи у межах справи про банкрутство позовну заяву приватного акціонерного товариства "АвтоКраз" про визнання недійсними результатів аукціону від 20.11.2019, відмовили у задоволенні вказаних позовних вимог, посилаючись на те, що відсутні порушення вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ліквідатором та організатором аукціону під час підготовки та проведення аукціону з продажу майна Приватного акціонерного товариства "Херсонський завод карданних валів", що відбувся 20.11.2019.

Таким чином, у кожній із зазначених справ судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та на підставі встановлених судами різних за змістом обставин приймалися відповідні судові рішення, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин, оскільки під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З'ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду (справи № 305/1180/15-ц, № 922/2383/16, № 757/31606/15-ц).

Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).

Отже, колегія суддів Касаційного господарського суду зазначає, що подібність правовідносин визначається за їхніми елементами, зокрема суб'єктами, об'єктами та змістом (правами й обов'язками суб'єктів правовідносин) у конкретній справі, що, у свою чергу, не може свідчити про подібність правовідносин.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Також Компанія у касаційній скарзі посилалась на те, що суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, неправильно застосував норми матеріального права у подібних правовідносинах, у яких відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 11 Положення, а також щодо застосування пунктів 2,3 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС.

При цьому у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 922/599/19 зазначено, що, як вбачається з матеріалів вказаної справи та встановлено судами попередніх інстанцій, позивачем станом на початок опалювального сезону 2018/19 дотримано зазначених вище вимог пункту 11 Положення щодо укладання з НАК "Нафтогаз України" договорів постачання природного газу, а також надання НАК "Нафтогаз України" графіка погашення заборгованості.

Таким чином, вказані обставини свідчать про виникнення у ПАТ НАК "Нафтогаз України" законодавчо встановленого обов'язку постачати природний газ позивачу, як споживачу за укладеними між ними договорами постачання природного газу. При цьому планові обсяги постачання природного газу були визначені сторонами в договорах, які в силу статті 629 ЦК України є обов'язковими до виконання.

Відтак, врахувавши наведене, суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що на підставі укладених між позивачем - КП "ОІТЦ" та ПАТ НАК "Нафтогаз України" договорів на постачання природного газу та спеціальних підзаконних нормативних актів, якими є вищеназвані Положення, Правила та Розпорядження, ПАТ НАК "Нафтогаз України" зобов'язане було постачати природний газ позивачу, як виробнику теплової енергії для виробництва теплової енергії, у тому числі шляхом своєчасної видачі номінацій, оскільки це є обов'язком ПАТ НАК "Нафтогаз України", а не правом.

Тобто Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування пункту 11 Положення у подібних правовідносинах.

Що ж до посилань Компанії на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пунктів 2,3 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС у подібних правовідносинах, то Верховний Суд вважає їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не беруться до уваги, оскільки, посилаючись на вказану норму права, Компанія визначає неможливість включення Товариства до реєстру за минулий період, а суди попередніх інстанцій застосували пункти 2,3 глави 5 розділу IV Кодексу ГТС, якими врегульовується порядок формування реєстру споживачів постачальника, у сукупності з іншими нормами права, зокрема пунктом 11 Положення.

Крім того, судами попередніх інстанції оскаржувані рішення ухваленні з врахуванням правової позиції об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, яка викладена у постанові від 21.03.2020 у справі № 922/698/20.

Також Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Керуючись статтею 234, 235, та пунктами 4, 5 частини 1 статті 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" на рішення господарського суду міста Києва від 18.11.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2021 у справі № 910/1403/20.

2. Поновити виконання рішення господарського суду міста Києва від 18.11.2020 у справі № 910/1403/20, виконання якого було зупинено ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.06.2021.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов

Суддя В. Селіваненко