УХВАЛА

08 серпня 2018 року

м. Київ

Справа № 914/2649/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кушнір І.В. - головуючий, Краснов Є.В., Мачульський Г.М.,

За участю секретаря судового засідання Суворкіної Ю.І.

розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Міська оренда" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 (головуючий суддя: Дубник О.П., судді: Скрипчук О.С., Хабіб М.І.)

за позовом Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради

до Приватного підприємства "Міська оренда"

про внесення змін у Договір оренди нежитлових приміщень №4280 від 15.10.1997,

За участю представників:

позивача - Сахарчук Х.В. - представник

відповідача - Одосій О.Ю. - адвокат

ВСТАНОВИВ:

Управління комунальної власності Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради звернулось до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Приватного підприємства "Міська оренда" про внесення змін до договору оренди нежитлових приміщень № 4280 від 15.10.1997, укладеного між сторонами, у частині встановлення нового розміру орендної плати, а також строку оплати та умов щодо дострокового розірвання договору і стягнення пені (у випадку прострочення виконання грошового зобов'язання).

Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, тим, що договір щодо оренди нерухомого майна, яке належить до комунальної власності, укладено 15.10.1997, відповідно, оцінка об'єкта оренди проводилась понад 20 років тому, що зумовило проведення нової оцінки станом на 30.06.2017. Оскільки, згідно з даними нової оцінки майна, вартість об'єкту оренди (яка є базою для розрахунку розміру орендної плати) значно вища попередньої, тому, наявні підстави для зміни орендної плати.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 16.03.2018 (суддя Стороженко О.Ф.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Рішення мотивоване ч. 1 ст. 638, ст.ст. 651, 652 ЦК України, ст. 181, ч.ч.2, 4 ст.188 ГК України. Суд першої інстанції, зокрема, дійшов висновку, що оскільки позивач у справі не надсилав пропозицій відповідачу щодо внесення змін у договір оренди нежитлових приміщень №4280 від 15.10.1997р. то, відповідно, спір між сторонами щодо таких змін не виникав, а відтак, відсутніми були правові підстави для звернення до суду з вимогою про внесення змін до договору оренди нежитлового приміщення, так як, згідно з нормою п.1 ч.1 ст. 20 ГПК України, суд вирішує саме спори, що виникають при укладанні чи зміні правочинів (а не змінює сторону правочину та її волевиявлення). Також суд вказав, що договір укладається за домовленістю сторін і всі зміни до нього необхідно вносити за двостороннім погодженням, а суд може розглядати і вирішувати лише спір, що виник між сторонами у ході погодження змін до договору, а тому, при відсутності виникнення між сторонами спору щодо внесення змін до договору, наявний факт передчасного заявлення позову (з вимогою про внесення змін до правочину), що унеможливлює задоволення позовних вимог.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 рішення Господарського суду Львівської області від 16.03.2018 у справі №914/2649/17 скасовано та прийнято нове рішення, яким позов задоволено.

Судове рішення, зокрема, мотивоване тим, що колегія суддів апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що оскільки позивач у справі не надсилав пропозицій відповідачу щодо внесення змін у договір оренди нежитлових приміщень №4280 від 15.10.1997р. і, відповідно, спір між сторонами щодо таких змін не виникав, тому відсутніми були правові підстави для звернення до суду з вимогою про внесення змін, так як, згідно з нормою п.1 ч.1 ст. 20 ГПК України, суд вирішує саме спори, що виникають при укладанні чи зміні правочинів (а не змінює сторону правочину та її волевиявлення) та відсутність правових підстав для розгляду судом по суті запропонованих позивачем змін до договору.

Враховуючи встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи, та норми матеріального права, в тому числі спеціального Закону України "Про оренду державного та комунального майна", апеляційний господарський суд дійшов висновку, що сторони домовились і це не суперечить законодавству, про перегляд істотної умови договору в разі зміни методики її розрахунку (п.12 договору).

04.07.2018 (згідно з поштовим штемпелем на конверті) Приватне підприємство "Міська оренда" звернулося до Касаційного господарського суду з касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 у справі № 914/2649/17.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.07.2018 року у справі №914/2649/17 визначено колегію суддів у складі: Кушнір І.В. (головуючий суддя), судді: Мачульський Г.М., Краснов Є.В.

Ухвалою Верховного Суду від 12.07.2018 відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою та призначено до розгляду на 08.08.2018.

У судове засідання 08.08.2018 з'явилися представники сторін.

Представник відповідача підтримав касаційну скаргу.

Представник позивача виклав заперечення проти касаційної скарги.

У касаційній скарзі Приватне підприємство "Міська оренда" (скаржник, відповідач) просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від
13.06.2018, рішення Господарського суду Львівської області від 16.03.2018 залишити в силі.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу скаржник вважає, що оскільки сторонами не було погоджено умовами договору право позивача змінювати в односторонньому порядку будь-які умови договору, зокрема, умову про розмір орендної плати, отже відповідно до ч.1 ст.21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" розмір орендної плати може бути змінено лише за погодженням сторін.

Також, на думку відповідача, суд апеляційної інстанції неправильно розтлумачив положення ч.2 ст.188 ГК України та дійшов невірного висновку, що надсилання пропозиції зміни умов договору є правом, а не обов'язком сторони, та досудовим врегулюванням спору. Скаржник вказує, що на етапі надсилання пропозиції спору ще не існує, а у випадку ненадсилання такої пропозиції інша сторона договору позбавлена можливості дізнатись про бажання контрагента змінити умови договору, про що зазначено в рішенні суду першої інстанції.

Крім того, Приватне підприємство "Міська оренда" вважає, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а саме: не навів мотивів відхилення кожного аргументу відповідача та прийняв, як доказ, звіт про оцінку майна, який не подавався до суду першої інстанції.

Позивач надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018, без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Розглядаючи доводи касаційної скарги та заперечення на неї колегія суддів касаційного суду відмічає наступне.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, зокрема, зазначив, що основне питання у даній справі - відсутність факту виникнення між сторонами спору щодо внесення змін у договір, так як відсутні будь-які докази надсилання позивачем пропозицій відповідачу щодо зміни умов правочину.

Обов'язок сторони правочину, яка вважає за необхідне змінити договір, з надіслання іншій стороні відповідних пропозицій, встановлено нормою ст.188 (ч.2) ГК України.

Згідно з нормами ст.188 (ч.4) ГК України та ст.652 ЦК України, у разі, якщо сторони не досягли взаємної згоди щодо зміни умов договору, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Тобто, єдиною правовою підставою розгляду судом по суті запропонованих змін до правочину може бути лише наявність спору, що виник між сторонами при погодженні ними змін до договору.

Оскільки позивач не надсилав пропозицій відповідачу щодо внесення змін у договір і, відповідно, - спір між сторонами щодо таких змін - не виникав, тому, - відсутніми були правові підстави для звернення до суду з вимогою про внесення змін, так як, згідно з нормою п.1 ч.1 ст.20 ГПК України, суд вирішує саме спори, що виникають при укладанні чи зміні правочинів (а не замінює сторону правочину та її волевиявлення).

Відповідно, правові підстави для розгляду судом по суті запропонованих позивачем змін до поговору - відсутні.

Суд першої інстанції зазначив, що враховуючи, що договір укладається за домовленістю сторін (ст.181 ГП України; ч.1 ст.638 ЦК України) і всі зміни до нього необхідно вносити за двостороннім погодженням (ч.2 ст.188 ГК України; ст.652 ЦК України), а суд може розглядати і вирішувати лише спір, що виник між сторонами у ході погодження змін до договору (ч.4 ст.188 ГК України, ч.2 ст.652 ЦК України), - тому, при відсутності виникнення між сторонами спору щодо внесення змін до договору, наявний факт передчасного заявлення позову (з вимогою про внесення змін до правочину), що унеможливлює задоволення позовних вимог.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний господарський суд вказав, що рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. № 15-рп-2002 (справа № 1-2/2002 про досудове врегулювання спорів) передбачає право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Постановою від 20.11.2012р. у справі № 28/5005/640/2012 Верховний Суд України зазначив, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Отже, надсилання відповідачу пропозицій про внесення змін до спірного договору оренди є виключно правом, а не обов'язком позивача, тому недотримання позивачем вимог ч.2 ст.188 ГК України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну умов договору оренди земельної ділянки не позбавляє його права звернутися до суду з позовом до відповідача про зміну умов договору за наявності спору, тобто, відсутності згоди на зміну умов договору.

Враховуюче наведене, колегія суддів апеляційної інстанції вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що оскільки позивач у справі не надсилав пропозицій відповідачу щодо внесення змін у договір оренди нежитлових приміщень №4280 від 15.10.1997р. і, відповідно, спір між сторонами щодо таких змін не виникав, тому були відсутні правові підстави для звернення до суду з вимогою про внесення змін, так як, згідно з нормою п.1 ч.1 ст. 20 ГПК України, суд вирішує саме спори, що виникають при укладанні чи зміні правочинів (а не змінює сторону правочину та її волевиявлення) та відсутність правових підстав для розгляду судом по суті запропонованих позивачем змін до договору.

Аналогічні висновки, що недотримання вимог частини 2 статті 188 Господарського кодексу України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про зміну чи розірвання договору, у разі виникнення такої необхідності, не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом подання позову до відповідача про зміну або розірвання оспорюваного договору, а також, що обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує, викладені упостановах Верховного Суду України від 01.12.2009 у справі № 50/101-08, від 17.06.2008 у справі № 8/32пд, від 28.11.2011 у справі № 43/308-10, від 08.05.2012 у справі № 5021/966/2011.

Разом з тим, колегія суддів касаційного суду по даній справі не погоджується з даним правовим висновком Верховного Суду України та вважає за необхідне від нього відступити з наступних правових підстав.

Частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК) передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частиною 2 статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Отже, у разі звернення до господарського суду, особа має довести відповідно до вимог статті 74 ГПК України, що право або законний інтерес, за захистом якого звернулась ця особа, порушується, не визнається або оспорююється.

По-перше, згідно з п.1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. № 15-рп-2002 (справа № 1-2/2002 про досудове врегулювання спорів), яке фактично стало головною підставою для прийняття Верховним Судом України вищевказаного висновку:

"Положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. "

Зазначене свідчить, що дане рішення базувалося на чинній на момент прийняття зазначеного рішення редакції частини 2 статті 124 Конституції України, яка передбачала, що:

"Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі."

Разом з тим, з 30.09.2016 набрали зміни до Конституції України, згідно яких, зокрема, ст.124 Конституції України була викладена в новій редакції.

Діюча редакція частини 2 ст.124 Конституції України передбачає, що:

"Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. "

Крім того, частина 3 даної статті встановлює, що:

"Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору ".

Таким чином, змінено положення про поширення юрисдикції судів з "на всі правовідносини" саме на "будь-який юридичний спір", а можливість визначення законом обов'язкового досудового порядку урегулювання спору стало вже не просто законодавчим, а саме конституційним положенням, що означає, що таке визначення вже не суперечить Конституції.

По-друге, саме визначення "досудовий порядок урегулювання спору" презюмує, що спір вже є, проте, сторони намагаються врегулювати його без звернення до суду.

Разом з тим, стаття 188 Господарського кодексу України має назву "Порядок зміни та розірвання господарських договорів":

Згідно з ч. ч.1-4 даної статті:

1. Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

2. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

3. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду.

4. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Аналіз зазначених норм свідчить, що:

- частина 1 цієї статті регулює умови зміни та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку, частини 2-4 - порядок зміни та розірвання господарських договорів в дво- або багатосторонньому порядку (в залежності від кількості сторін договору);

- частина 2 передбачає саме обов'язок, а не право, сторони надіслати пропозиції про це другій стороні за договором;

- частина 4 визначає, що спір, який підлягає передачі на вирішення суду в даному випадку, фактично виникає, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору за результатами надіслання пропозиції та отримання відповіді про непогодження з даною пропозицією або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу.

Крім того, даний аналіз свідчить, що визначений в статті 188 ГК України позасудовий порядок зміни та розірвання господарських договорів покликаний впорядкувати правовідносини між господарюючими суб'єктами у разі виникнення підстав для внесення змін або розірвання договорів з метою уникнення безпідставного залучення до цього органів судової влади, яке матиме місце в разі відкриття провадження у справі, призначення справи до розгляду та наступної позиції іншої сторони, що вона і до звернення до суду не заперечувала та не була проти такої зміни чи розірвання договору і готова була зробити це в добровільному порядку за взаємною згодою сторін без судового рішення, в т. ч. і в любий момент судового розгляду. При цьому, така сторона в наступному буде мати обґрунтовані заперечення щодо покладення на неї судового збору та інших судових витрат, оскільки, на її думку, перша сторона безпідставно, завчасно, без наявності спору щодо цього питання звернулася до суду.

Отже, колегія суддів касаційного суду по даній справі доходить висновку, що передумовою звернення до суду із вимогами про внесення змін до договору чи його розірвання за рішенням суду є дотримання визначеного статтею 188 ГПК України досудового порядку врегулювання сторонами договору питання щодо внесення змін до договору чи його розірвання із наданням доказів того, що таке питання за згодою сторін не може бути вирішене та одна сторона договору відмовила або ухилялась від внесення змін до договору чи його розірвання.

Недотримання визначеного досудового порядку внесення змін до договору чи його розірвання робить безпідставним звернення зацікавленої сторони договору до суду із зазначеними вимогами, що має наслідком відмову у задоволенні такого позову.

За приписами пункту 7 Розділу XI Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII), суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об'єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

З огляду на викладене, колегія суддів касаційного суду вважає за необхідне передати справу №914/2649/17 разом із касаційною скаргою у даній справі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234,235,300,301, пунктом 7 Розділу XI Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (в редакції Закону України від
03.10.2017 № 2147-VІІІ), Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Справу №914/2649/17 разом із касаційною скаргою Приватного підприємства "Міська оренда" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.06.2018 у даній справі передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддями та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. Кушнір

Судді Є. Краснов

Г. Мачульський