УХВАЛА

04 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 910/17274/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Пількова К. М. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком"

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.05.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком"

до Державного підприємства "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонду державного майна України та Міністерства аграрної політики та продовольства України

про визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

05.10.2018 Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" звернулося із касаційною скаргою на рішення Господарського суду міста Києва від
11.05.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від
17.09.2018 у справі № 910/17274/17.

Ухвалою Верховного Суду від 22.10.2018 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" на рішення Господарського суду міста Києва від 11.05.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018 у справі № 910/17274/17. Призначено розгляд справи у судовому засіданні на 13.11.2018.

13.11.2018 ухвалою Верховного Суду оголошено перерву у судовому засіданні з розгляду касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" до 04.12.2018.

Під час розгляду справи колегія суддів встановила таке.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.05.2018, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 17.09.2018, у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" відмовлено. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відсутність передбачених статтею 344 Цивільного кодексу України правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

Не погоджуючись із вказаними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" звернулося із касаційною скаргою, доводи якої зводяться до посилань на неправильне застосування судами положень статті 344 Цивільного кодексу України.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги разом із матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність передачі вказаної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів іншого касаційного суду.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц зробив такий висновок щодо застосування норми частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України:

"Згідно з частиною 1 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України.

При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні.

Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.

Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).

Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності.

Безтитульне володіння - це фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності.

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном. "

Колегія суддів у справі, що розглядається, вважає за необхідне відступити від викладеного вище висновку з таких підстав.

У вказаній вище постанові Верховний Суд вказав на те, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, серед інших умов, добросовісності та безтитульності володіння (адже за висновком Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності). При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Видається суперечливою одночасна необхідність встановити володіння чужим майном без будь-якої правової підстави (безтитульність) і те що, особа не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Безтитульність, як вона визначена у наведеній постанові Верховного Суду, також передбачає володіння чужим майном. Натомість добросовісність за висновком Верховного Суду передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном.

Видається, що незнання і неможливість особи знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності не є умовою набуття цією особою права власності за набувальною давністю. Поняття "добросовісний набувач права власності на майно" і "особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном" у цивільному праві не є тотожними. Під добросовісністю в контексті частини 1 статті 344 Цивільного кодексу України слід розуміти, що особа не чинила перешкод власнику майна у реалізації ним свого права власності на майно протягом строку, визначеного у цій нормі. На забезпечення можливості власника бути обізнаним про те, що інша особа володіє її майном, і реалізувати своє право власності покликана умова про відкритість володіння.

На користь такого висновку свідчить також те, що відповідно до частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України якщо особа заволоділа майном на підставі договору з його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно - через п'ять років з часу спливу позовної давності. Очевидно, що у такій ситуації особа, яка заволоділа майном на підставі договору, не може не знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, як і про те, що це майно належить іншій особі. Якщо виходити з визначення добросовісності володіння, як воно наведене у постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц, то застосування частини 3 статті 344 Цивільного кодексу України без очевидного протиріччя з умовами набуття права власності за набувальною давністю не видається можливим.

Те, що за частиною 3 статті 344 Цивільного кодексу України особа, яка заволоділа майном на підставі договору з його власником, набуває право власності за набувальною давністю після спливу певного строку, якщо після закінчення строку договору власник не пред'явив вимоги про його повернення, також вказує на те, що від власника очікується вчинення дії, спрямованої на реалізацію права власності, що є можливим за умови відкритого володіння, а особа, яка добросовісно володіє майном, не повинна перешкоджати реалізувати це право, тобто має виконати законну вимогу у цьому випадку.

Отже, враховуючи вищенаведене у сукупності, колегія суддів вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування статті 344 Цивільного кодексу України до спірних правовідносин, викладеному у постанові Верховного Суду від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц.

Відповідно до частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об'єднаної палати) іншого касаційного суду.

За таких обставин у силу приписів частини 3 статті 302 Господарського процесуального кодексу України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 234, 302, 303, 314 Господарського процесуального кодексу України, Суд

УХВАЛИВ:

Справу № 910/17274/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Укрінком" до Державного підприємства "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонду державного майна України та Міністерства аграрної політики та продовольства України про визнання права власності передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя К. М. Пільков

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак