Історія справи

Ухвала ККС ВП від 11.01.2018 року у справі №800/567/17
Ухвала КАС ВП від 06.02.2018 року у справі №800/567/17

ВЕРХОВНИЙ СУД

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.03.2018 Київ П/9901/132/18 800/567/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючого - Шипуліної Т.М.

суддів: Бившевої Л.І., Юрченко В.П., Хохуляка В.В., Ханової Р.Ф.

за участю: секретаря Шевчук П.О.,

позивача ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2,

представника третьої особи ОСОБА_3

розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження адміністративну справу №П/800/567/17 за позовом ОСОБА_1 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_5, про скасування Указу від
22.11.2017 №386/2017,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся з позовом до Президента України Порошенка Петра Олексійовича про скасування Указу Президента України від 22.11.2017 №386/2017 "Про призначення ОСОБА_5 Директором Державного бюро розслідувань".

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 07.12.2017 відкрив провадження у справі.

Відповідно до підпункту 5 пункту 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII, який набрав чинності з 15.12.2017) позовні заяви та апеляційні скарги на судові рішення в адміністративних справах, які подані до Вищого адміністративного суду України як суду першої або апеляційної інстанції та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу; позовні заяви щодо оскарження рішень Вищої ради правосуддя, ухвалених за результатами розгляду скарг на рішення її Дисциплінарної палати, які подані до Вищого адміністративного суду України та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Великої Палати Верховного Суду і розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від
02.01.2018 у справі визначено склад колегії суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду: Шипуліна Т.М. (суддя-доповідач), Бившева Л.І,, Юрченко В.П., Ханова Р.Ф., Хохуляк В.В., Ханова Р.Ф.

На підставі викладеного Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Шипуліної Т.М. ухвалою від 09.01.2018 прийняв до свого провадження справу №П/800/567/17 за позовом ОСОБА_1 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича про скасування Указу від 22.11.2017 №386/2017 та призначив її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

В судовому засіданні 05.03.2018 протокольною ухвалою Верховного Суду задоволено заяву Директора Державного бюро розслідувань ОСОБА_5 про вступ до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача.

Позовні вимоги ОСОБА_1 щодо скасування спірного Указу обґрунтовані тим, що Президент України не має конституційних повноважень на призначення Директора Державного бюро розслідувань.

Так, позивач вважає, що Державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, його директор не входить до складу Кабінету Міністрів України, а тому повноваження на призначення Директора Державного бюро розслідувань належить відповідно до Конституції України саме Кабінету Міністрів України.

Відповідач проти позову заперечив, оскільки оскаржуваний Указ прийнято на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством. Окрім того, Указ від 22.11.2017 №386/2017 не порушує права, свободи та інтереси позивача.

Директор Державного бюро розслідувань ОСОБА_5 також заперечив проти задоволення позову ОСОБА_1 з огляду на необґрунтованість доводів позивача.

В судовому засіданні 26.03.2018 представником Президента України подано клопотання про закриття провадження у справі з огляду на те, що позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.

Зазначена норма кореспондує з положеннями попередньої редакції Кодексу адміністративного судочинства України, статтею 6 якого передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому Кодексу адміністративного судочинства України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14.12.2011 №19-рп/2011 "У справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_12 щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 55 Конституції України, частини 2 статті 2, пункту 2 частини 3 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, частини 3 статті 110, частини 2 статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України та конституційним поданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо офіційного тлумачення положень статей 97, 110, 234, 236 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 3, 4, 17 Кодексу адміністративного судочинства України в аспекті статті 55 Конституції України (справа про оскарження бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо заяв про злочини)" Конституційний Суд України зазначив: "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1 , 2 статті 55 Конституції України".

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від
01.12.2004 №18-рп/2004 зазначив: "поняття "охоронюваний законом інтерес", який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст".

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини для того, щоби мати можливість звернутися за захистом до суду особа має довести, що вона є жертвою порушення прав. Щоби претендувати на статус жертви такого порушення, оспорюваний захід має безпосередньо зашкодити особі (рішення "Аксу проти Туреччини" [Aksu v.

Turkey] пункт 50; "Берден" [Burden v. the United Kingdom] пункт 33; "Тенасе проти Молдови" [Tгnase v. Moldova]).

Тобто, наведені вище нормативні положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, без реального порушення прав, свобод чи інтересів позивача у спірних правовідносинах.

В обґрунтування порушення його прав Указом Президента України від 22.11.2017 №386/2017 "Про призначення ОСОБА_5 Директором Державного бюро розслідувань" ОСОБА_1 посилається на те, що ОСОБА_5 є нелегітимним Директором Державного бюро розслідувань і формує нелегітимний склад відповідного бюро, який надалі не матиме жодного законного права проводити досудове слідство у кримінальних провадженнях, які зараз розслідуються Національним антикорупційним бюро за повідомленнями ОСОБА_1

Як вбачається зі змісту Указу Президента України від 22.11.2017 №386/2017 "Про призначення ОСОБА_5 Директором Державного бюро розслідувань", зазначений правовий акт є актом індивідуальної дії та стосується прав та обов'язків конкретної особи.

Відповідно до частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Аналогічна правова норма містилася і в попередній редакції Кодексу адміністративного судочинства України.

Таким чином, процесуальний закон вимагає належності особи, яка звернулася до суду з позовом, до суб'єктів правовідносин, у яких застосовується або буде застосовано цей акт. Таке ж правило має застосовуватись і до оскарження правових актів індивідуальної дії.

Проте, ОСОБА_1 не є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано Указ Президента України від 22.11.2017 №386/2017 "Про призначення ОСОБА_5 Директором Державного бюро розслідувань", зазначений акт є актом індивідуальної дії, буде застосований виключно до ОСОБА_5 та відповідно не створює правових наслідків для позивача.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 не має права на оскарження Указу Президента України від 22.11.2017 №386/2017 "Про призначення ОСОБА_5 Директором Державного бюро розслідувань", у зв'язку з чим провадження у вказаній справі Вищим адміністративним судом України відкрито помилково та підлягає закриттю.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду України зокрема у постановах від 15.11.2016 у справі №800/264/16, від 15.07.2014 у справі №21-273а14, від 12.04.2017 у справі №800/589/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 по справі №9901/22/17.

Керуючись статтями 2, 22, 241, 248, 262, 264, 266, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

УХВАЛИВ:

1. Клопотання представника відповідача про закриття провадження у справі задовольнити.

2. Провадження в адміністративній справі №П/800/567/17 за позовом ОСОБА_1 до Президента України Порошенка Петра Олексійовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - ОСОБА_5, про скасування Указу від 22.11.2017 №386/2017 - закрити.

Ухвала може бути оскаржена до Великої Палати Верховного Суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення та набирає законної сили після її перегляду в апеляційному порядку або після закінчення строку на апеляційне оскарження.

Ухвала складена та підписана 28.03.2018.

Судді Т.М. Шипуліна

Л.І.Бившева

В.П. Юрченко

Р.Ф. Ханова

В.В. Хохуляк