УХВАЛА

21 травня 2020 року

Київ

справа №826/9464/18

адміністративне провадження №К/9901/17939/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Головуючої судді - Желтобрюх І. Л.,

суддів: Білоуса О. В., Блажівської Н. Є.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2018 року (головуючий суддя Федорчук А. Б. ) та постанову Шостого апеляційного адміністративного спору від 14 травня 2019 року (колегія суддів у складі: головуючої судді - Пилипенко О. Є., Бужак Н. П., Костюк Л. О.) у справі №826/9464/18 за позовом Приватного акціонерного товариства "Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку" корпоративне підприємство ДАК "Укрвидавполіграфія" до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправним і скасування наказу,

установив:

У червні 2018 року Приватне акціонерне товариство "Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку" корпоративне підприємство ДАК "Укрвидавполіграфія" (далі -Товариство, позивач) звернулося до суду з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві (далі - ГУ ДФС у місті Києві, відповідач), в якому просило визнати протиправним і скасувати наказ від 12 червня 2018 року №9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2019 року, позов задоволено: визнано протиправним та скасовано наказ ГУ ДФС у місті Києві від 12 червня 2018 року №9849 про проведення документальної позапланової виїзної перевірки Приватного акціонерного товариства "Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку" корпоративне підприємство ДАК "Укрвидавполіграфія".

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся із касаційною скаргою, у якій просить скасувати ухвалені судами рішення як такі, що прийняті із порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржник вважає помилковим висновок судів попередніх інстанцій про те, що перевірка Товариства була проведена поза межами строку, визначеного в ухвалі слідчого судді, оскільки зазначене процесуальне рішення не містить застережень щодо її дії у часі. Крім того, заявник касаційної скарги наполягає на відсутності правових підстав до скасування спірного наказу з огляду на факт допуску посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства, її безпосереднє проведення та винесення за її наслідками податкових повідомлень-рішень.

Позивач своїм правом на подання відзиву не скористався.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, колегією суддів Верховного Суду встановлено наступне.

12 червня 2018 року ГУ ДФС у місті Києві видано наказ №9849 "Про проведення документальної позапланової виїзної перевірки ПАТ "Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку "Корпоративне підприємство ДАК "Укрвидавполіграфія".

Правовою підставою до видачі наказу зазначено підпункт 75.1.2 пункту 75.1 статті 75, підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, а фактичною - надходження ухвали слідчого судді Солом'янського районного суду м.

Києва від 1 серпня 2016 року у справі №760/6919/16-к, винесеної в межах кримінального провадження від 8 грудня 2015 року №12015000000000630 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 28, частиною 2 статті 205, частиною 3 статті 209, частиною 3 статті 212, частиною 4 статті 190 Кримінального кодексу України.

Вказаним наказом вирішено провести документальну позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин з контрагентами за період з 1 січня 2014 року по 29 липня 2016 року, тривалістю 5 робочих днів, з 13 червня 2018 року.

Вважаючи наказ про проведення перевірки протиправним, таким, що виданий без наявності на те законної підстави, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що термін дії ухвали слідчого судді про надання дозволу на проведення позапланової документальної перевірки з питань дотримання вимог податкового законодавства позивача становив один календарний місяць відповідно до приписів статті 164 Кримінального процесуального кодексу України, а тому проведення перевірки поза межами строку дії вказаної ухвали є протиправним.

Апеляційний суд з таким висновком суду першої інстанції повністю погодився.

Аналізуючи доводи заявника апеляційної скарги про те, що у зв'язку із проведенням перевірки оскаржуваний наказ вичерпав свою дію виконанням й тому не підлягає скасуванню, апеляційний виходив з того, що право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення й не ставиться в залежність від наслідків його реалізації. При цьому, апеляційний суд керувався правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постанові від 27 січня 2015 року (справа №21-425а14), та Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року (справа №812/602/17).

Отже, предметом спору в даній справі є оскарження наказу контролюючого органу про призначення документальної позапланової виїзної перевірки Товариства, який, за встановленими судом апеляційної інстанції обставинами справи, було реалізовано шляхом безпосереднього проведення перевірки.

У касаційній скарзі відповідач наголошує на тому, що платник податку, який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки, зокрема, виїзної, має захищати свої права шляхом недопуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки; якщо ж допуск до перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має були лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Враховуючи, що допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства відбувся, й за її наслідками було винесено податкові повідомлення-рішення, які наразі оскаржуються в межах іншого судового провадження, скаржник вважає, що судами необхідно було відмовити у задоволенні позову.

Переглядаючи судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених ними фактичних обставин справи, колегія суддів виходить з такого.

Правове регулювання відносин у справах, де предметом оскарження є наказ контролюючого органу про проведення перевірки, не є новим.

24 грудня 2010 року Верховним Судом України було прийнято постанову у справі №21-25а10 за позовом ТОВ "Foods and Goods L.T.D.", у якій сформовано правову концепцію, зміст якої полягав у наступному: для платника податків, на думку якого контролюючим органом прийнято рішення про призначення документальної перевірки без належних на те правових підстав, єдиним способом захисту від безпідставної перевірки є недопуск службових осіб контролюючого органу до такої перевірки.

Такий правовий підхід призвів до появи похідного трактування можливості платника податку оскаржити в судовому порядку наказ контролюючого органу, яке, в свою чергу, ставило у залежність реалізацію такого права від факту проведення податкової перевірки й прийняття за її наслідками певного рішення.

Тут варто зауважити, що висновок про застосування норм права у такому рішенні ВСУ було сформовано до моменту набрання чинності норм Податкового кодексу України (далі - ПК України).

У подальшому, вже після набрання чинності ПК України та початку дії його норм, висновки зі спірного питання були узагальнені Верховним Судом України в іншу правову позицію, відповідно до якої суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки й оспорити його у суді; при цьому, платник податків має право оскаржити наказ податкового (контролюючого) органу про проведення перевірки платника податків незалежно від її виду та від того, чи проведена така перевірка (постанови від 27 січня 2015 року №21-425а14, від 9 лютого 2016 року у справі №826/5689/13-а, від 16 лютого 2016 року у справі №826/12651/14).

Саме зміст цього правового висновку вказує на його універсальність й застосовність як у випадку оскарження наказів про проведення виїзних, так і невиїзних податкових перевірок суб'єктів господарювання.

Таку ж позицію неодноразово послідовно висловлював і Вищий адміністративний суд України (до прикладу, у своїх рішеннях від 2 лютого 2016 року №К/800/61414/14; від 29 листопада 2016 року №К/800/53451/15).

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду з початку своєї діяльності (15 грудня 2017 року) від наведених вище правових позицій Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у встановленому КАС України порядку не відступав.

Більш того, у постановах від 17 січня 2018 року (справа №1570/7146/12), від 21 березня 2018 року (справа №812/602/17) КАС ВС вирішував спір й приймав рішення з урахуванням викладеної вище позиції ВСУ.

Поряд із тим, 21 лютого 2020 року Верховний Суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду розглянув справу №826/17123/18, одним із спірних в якій було питання щодо можливості скасування наказу про призначення перевірки після її проведення.

У цьому рішенні Судова палата КАС ВС відступила від попередньої практики Верховного Суду про те, що саме на етапі допуску до перевірки суб'єкт господарської діяльності може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного здійснення податкового контролю щодо себе; водночас, допуск до перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні та проведенні відповідної виїзної або фактичної перевірки.

Разом з тим, Судова палата у вказаному рішення констатувала, що у разі, якщо контролюючим органом була проведена перевірка на підставі наказу про її проведення і за наслідками такої перевірки прийнято податкові повідомлення-рішення чи інші рішення, то цей наказ як акт індивідуальної дії реалізовано його застосуванням, а тому його оскарження після допуску платником податків посадових осіб контролюючого органу до проведення перевірки не є належним способом захисту права платника податків, оскільки наступне скасування наказу не може призвести до відновлення порушеного права. За висновком судової колегії, належним способом захисту порушеного права платника податків у такому випадку є саме оскарження рішення, прийнятого за результатами перевірки.

При цьому жодних мотивів чи обґрунтувань підстав незастосування раніше сформульованого правового висновку Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, чи відступу від неї, в означеному рішенні не зазначено.

Тут варто зауважити, що Закон прямо не передбачає випадків, за яких правовий висновок, викладений в тій чи іншій постанові ВСУ, перестає бути обов'язковим до застосування, є таким лише для учасників відповідної справи чи втрачає чинність.

Отже, висловлені Верховним Судом України правові позиції у зазначених вище справах наразі є чинними, застосовними та, більш того, продовжують бути актуальними.

Повертаючись безпосередньо до цієї справи, колегія суддів вважає за необхідне окремо зупинитися й проаналізувати правову природу наказу про проведення перевірки як акта індивідуальної дії та перспективу розгляду касаційної скарги контролюючого органу відповідно до чинного процесуального законодавства.

З принципу "правової держави" витікає вимога законності діяльності її адміністративних органів. Держава зацікавлена в законності та об'єктивній правильності адміністративних актів цих органів та ухвалюваних за результатами їх перевірки судових рішень.

Саме тому на рівні Основного закону держави закріплено, що органи державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина 2 статті 19 Конституції України).

Встановлені ПК України приписи щодо призначення і проведення перевірок платника податків (статті 77-81) і є тими правилами, що суворо регламентують рішення і дії органу податкового контролю в цій частині.

Разом з тим, суд, контролюючи дотримання адміністративним органом норм і правил, теж обмежений приписами КАС України, який є статтями 345, 346, 347, 359 КАС України, що визначає повноваження суду та порядок здійснення судочинства в адміністративних судах (стаття 1).

Звернення до суду у правовій державі є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб від можливих порушень з боку адміністративних органів. Конституція України у частині другій статті 55 гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади.

При цьому, згідно з принципом диспозитивності, закріпленим статтею 9 КАС України, позивач сам вирішує, чи звертатися йому до суду з позовом, самостійно визначає зміст і обсяг позовних вимог, і користується при цьому повною свободою у межах визначених процесуальним законом механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для реалізації його прав.

Види позовів дефіновано у статті 5 КАС України, якою визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому статті 5 КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, визнання протиправним та скасування індивідуального акта (пункт 2 частини першої цієї статті).

Способи захисту порушеного права особи унормовані статтею 245 КАС України, якою чітко визначені повноваження суду при вирішенні різних категорій справ. Так, частиною першою цієї статті передбачено, що при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково, чи відмовити у його задоволенні повністю або частково. Відповідно до приписів частини другої цієї статті, у разі задоволення обумовленого позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Отже, це нормативно врегульоване позитивне право, яке має чітко визначений зміст і обсяг у теоретичному і практичному вимірах, законодавчо визначену процедуру (механізм) його здійснення особою та закріплені на рівні Основного закону гарантії його реалізації, і таке право генерує обов'язок держави в особі органу правосуддя розглянути таку адміністративну справу не інакше як за позовною вимогою, поданою відповідно до процесуального кодексу, в межах позовних вимог, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою їх надано. Суд може вийти за межі позовних вимог виключно з метою більш ефективного захисту порушеного права особи, проте, як незалежний орган, у жодному випадку не може ініціювати провадження, втручатися у порядок формування вимог чи підміняти своїм владним розпорядчим актом волю особи, що звернулася до суду.

Визначальною ознакою будь-якого індивідуального акта поряд з тим, що він стосується прав або інтересів визначеної в акті особи, є й те, що його дія вичерпується виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 Кодексу). Тобто те, що індивідуальний акт може бути вичерпаний виконанням, закладено законодавцем у саму його дефініцію, як одну з найістотніших ознак його правової природи.

Сама норма пункту 2 частини 1 статті 5 КАС України не розрізняє індивідуальні акти, що підлягають оскарженню, на ті, що мають обтяжувальну дію щодо особи на час звернення до суду, і ті, що її вже вичерпали. Жодна інша норма національного законодавства теж не містить обмеження права особи на звернення до суду з вимогою про визнання протиправним і скасування такого, що вже реалізований, індивідуального акта, та не обмежує (звужує) повноважень суду щодо розгляду і вирішення адміністративної справи з огляду на таку ознаку.

Зазвичай особа звертається до суду саме через порушення її прав уже внаслідок (після) такого застосування, адже нереалізований акт не тягне для особи жодних правових наслідків і не може бути скасований на майбутнє. До прикладу, рішення про звільнення можуть оскаржуватися як разом з вимогою про поновлення на роботі, так і окремо, у разі, якщо в особи відсутнє бажання продовжувати трудові відносини, але є потреба у констатації факту незаконності звільнення; акт про застосування заходів дисциплінарного впливу у вигляді оголошення догани оскаржується до суду після його виконання.

З наведеного правового регулювання та судової практики Верховного Суду України убачається, що предметом судового оскарження може бути будь-який індивідуальний адміністративний акт, що порушує права особи, яка звернулася до суду за захистом, безвідносно до факту його виконання (реалізації) як разом з оскарженням наслідків запровадженого ним заходу контролю, так і окремо; як до оскарження податкових повідомлень-рішень, так і після їх оскарження.

Даний позов не є завідомо безпідставним, не має штучного характеру (пункт 3 частини 2 статті 45 КАС України), має юридичне значення "inter-partes", заявлено особою, прав та інтересів якої стосується, підстав до відмови у відкритті провадження, залишення без розгляду чи закриття провадження суди попередніх інстанцій теж не встановили. За таких обставин, праву особи на пред'явлення такого позову кореспондує обов'язок суду розглянути справу по суті й ухвалити відповідне судове рішення у суворій відповідності до вимог процесуального закону.

Отже, на переконання колегії суддів, право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення і не ставиться у залежність від наслідків його реалізації, а виконання адміністративного акта не може виправдовувати протиправності останнього.

Встановлення судовим рішенням протиправності такого, обтяження за яким вже не є актуальним, індивідуального акта, слугує кільком конкретно визначеним цілям.

Перш за все, воно має велике суспільне значення, оскільки сприяє посиленню загальної правової свідомості.

По-друге, ухвалення судового рішення у таких справах запобігатиме допущенню повторного аналогічного порушення прав позивача або осіб, що опинилися у схожих обставинах з боку відповідача, і дозволить останньому діяти надалі з урахуванням правової позиції суду.

По-третє, вирішення позовної вимоги про скасування наказу про призначення перевірки дозволить найбільш чітко і правильно диференціювати можливі порушення за мірою їх впливу на кінцевий результат перевірки (податкове повідомлення-рішення).

Резюмуючи викладене, колегія суддів вважає, що наказ про призначення перевірки є окремим та самостійним актом індивідуальної дії, який у період своєї чинності впливав на права та обов'язки платника податків, суттєво їх порушуючи.

Саме з таких мотивів колегія суддів вважає безпідставними доводи заявника касаційної скарги про неможливість скасування в судовому порядку спірного наказу з огляду на факт вичерпання ним своєї дії та допуск посадових осіб контролюючого органу до перевірки Товариства.

Статтею 349 КАС України визначено повноваження суду касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги.

Так, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право: 1) залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду; 3) скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд; 4) скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині; 5) скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині; 6) у визначених Статтею 349 КАС України випадках визнати нечинними судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі у відповідній частині; 7) у визначених Статтею 349 КАС України випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, визначених пунктами 1-6 частини першої цієї статті.

Що стосується реалізації касаційним судом повноважень, визначених означеною вище статтею КАС України, й перевірки ним законності й обґрунтованості судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів виходить з такого.

КАС України унормовано, що під час ухвалення рішення суд вирішує питання, перелік яких визначено статтею 244 КАС України. Рішення суду має бути законним і обґрунтованим (статтею 244 КАС України). Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Досліджуючи обґрунтованість заявленого позову (пункт 4 частини 1 статті 244, частина 3 статті 242 КАС України) у справах цієї категорії (щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень) адміністративні суди перевіряють їх на відповідність критеріям, визначеним у частині 2 статті 3 КАС України. При цьому лише позитивна відповідь на підпункти 1-10 може бути підставою для визнання заявлених вимог необґрунтованими з наступною відмовою позивачеві. У свою чергу, встановлення невідповідності оскаржуваного акта вимогам закону є підставою до визнання позову обґрунтованим з наступним його задоволенням у спосіб, визначений законом.

Як вже зазначалося вище, апеляційний суд при вирішенні цього спору керувався правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 березня 2018 року (справа №812/602/17).

В означеному рішенні Верховний Суд, здійснивши аналіз положень статті 78 ПК України щодо підстав призначення позапланових перевірок та КАС України, дійшов висновку про те, що право на судовий захист пов'язане із самою протиправністю оскаржуваного рішення та дій, і не ставиться в залежність від наслідків реалізації таких рішень або дій.

На підкріплення цієї позиції апеляційний суд у справі, що розглядається, вказав також на правову позицію, викладену Верховим Судом України у постанові від 27 січня 2015 року у справі №21 425а14, згідно з якою суб'єкт господарювання має право не погодитися з рішенням про призначення перевірки і оспорити його у суді; при цьому право платника податку оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду такої.

На переконання колегії суддів, судові рішення у цій справі, про перегляд яких контролюючим органом подано касаційну скаргу, є правильними по суті, вони відповідають критеріям законності й обґрунтованості. Порушень норм процесуального права, які б не призвели чи могли призвести до неправильного вирішення справи, судами також не допущено.

Підстав до скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження в справі або залишенням позову без розгляду (стаття 354 КАС України) колегією суддів теж не встановлено.

Так, підстави для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення, а також підстави для скасування судових рішень з направленням справи для продовження розгляду або на новий розгляд, визначені у статтях 351, 353 КАС України.

На етапі касаційного перегляду цієї справи колегією суддів не встановлено таких підстав, наведених у статтях 351, 353 КАС України (й перелік яких є вичерпним), наявність яких мала б наслідком скасування судових рішень першої та/або апеляційної інстанцій.

Поряд із тим, ~law38~ від 15 січня 2020 року було змінено (доповнено) частину 3 статті 341 КАС України, яка визначає межі перегляду судом касаційної інстанції судових рішень, й викладено її положення в наступній редакції: суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги (..) у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Тобто, станом на час касаційного перегляду цієї справи колегія суддів не може оминути наявність правового висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду після подання касаційної скарги податкового органу (справа №826/17123/18), й ухвалити рішення, яке йому суперечитиме.

Така ситуація й має ознаки виключної правової проблеми й потребує вирішення на рівні Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до частини 5 статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

За усталеною практикою розгляду Великою Палатою Верховного Суду питань стосовно прийнятності справ на підставі частини 5 статті 346 КАС України, наявність у справі виключної правової проблеми має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать, зокрема, такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

На переконання колегії суддів, ця справа містить виключну правову проблему, а тому наявні правові підстави передати її на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою формування єдиної правозастосовчої практики.

Керуючись статтями 345, 346, 347, 359 КАС України, суд,

УХВАЛИВ:

Справу №826/9464/18 за позовом Приватного акціонерного товариства "Український науково-дослідний інститут спеціальних видів друку" корпоративне підприємство ДАК "Укрвидавполіграфія" до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправним і скасування наказу - передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуюча суддя І. Л. Желтобрюх

Судді О. В. Білоус

Н. Є. Блажівська