УХВАЛА

12 грудня 2019 року

Київ

справа №826/3106/18

адміністративне провадження №К/9901/19062/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої - Блажівської Н. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Білоуса О. В., Желтобрюх І. Л.,

секретар судового засідання - Хлуд Т. Ю.,

за участі:

представника позивача - Ярошенко О. О.,

розглянувши у судовому засіданні клопотання Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго"

про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

за касаційною скаргою Головного управління ДФС у Черкаській області

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року (головуючий суддя Пащенко К. С. )

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2019 року (головуючий суддя Бужак Н. П., судді: Костюк Л. О., Пилипенко О. Є.)

у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго"

до Головного управління ДФС у Черкаській області, Державної фіскальної служби України

про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення,

ВСТАНОВИВ:

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1. Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року Публічне акціонерне товариство "Черкасиобленерго" (далі також - позивач, ПАТ "Черкасиобленерго") звернулось до суду із позовом до Головного управління ДФС у Черкаській області (далі також - відповідач-1, Управління), Державної фіскальної служби України (далі також - відповідач-2, ДФС України), в якому просило: - визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Черкаській області від 7 грудня 2017 року №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки); - визнати протиправним та скасувати рішення Державної фіскальної служби України від 15 січня 2018 року №1226/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги.

Обґрунтовуючи позов, ПАТ "Черкасиобленерго" посилалося на те, що вимога про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску (недоїмки, штрафу та пені) прийнята Управлінням після відкриття провадження у справі про банкрутство позивача та введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, а відповідно до положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" застосування пені та штрафних санкцій під час дії мораторію заборонено. З-поміж іншого позивач посилався на правову позицію Верховного Суду України, викладену в постановах від 12 березня 2013 року у справі №29/5005/16170/2011 та від 1 жовтня 2013 року у справі №28/5005/3240/2012. За наведених підстав позивач вказував і на протиправність рішення ДФС України про розгляд його скарги щодо скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки).

1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 4 червня 2019 року, позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДФС у Черкаській області від 7 грудня 2017 року №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки). У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Черкаській області (адреса: 18002, Черкаська обл., м. Черкаси, вул. Хрещатик, буд. 235, код ЄДРПОУ 39392109) на користь Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" (адреса: 18002, м. Черкаси, вул. Гоголя, 285, код ЄДРПОУ 22800735) сплачений при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 5330,58
грн. (п'ять тисяч триста тридцять гривень 58 копійок).

Висновок судів першої та апеляційної інстанцій про протиправність вимоги про сплату боргу (недоїмки) вмотивований тим, що ПАТ "Черкасиобленерго" перебуває у судовій процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі №01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів. Застосувавши норми частини 4 статті 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року №2342-ХІІ (в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року; далі також - ~law13~), ~law14~ (в редакції, чинній з 19 січня 2013 року) та враховуючи правову позицію Верховного суду України від 12 березня 2013 року №3-71гс12, від 16 вересня 2015 року у справі №21-1465а15 та від 2 лютого 2016 року №804/14800/14, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що протягом дії мораторію застосування всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) заборонено ~law15~. Відтак штрафні санкції та пеня за неналежне виконання зобов'язань щодо сплати єдиного внеску до позивача застосовані (нараховані) неправомірно. В іншій частині суди виходили з того, що позовні вимоги про скасування рішень суб'єкта владних повноважень за результатами вирішення скарг на вимоги про сплату боргу (недоїмки) не можуть бути предметом розгляду в адміністративних судах, оскільки такі рішення не породжують для платника податків певних правових наслідків, не спрямовані на регулювання тих чи інших відносин і не мають обов'язкового характеру для суб'єктів цих відносин.

1.3. Короткий зміст касаційної скарги та відзиву на неї

Не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач-1 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального права, просив рішення судів в частині задоволення позову скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

У відзиві на касаційну скаргу позивач з доводами та вимогами скаржника не погоджується, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін. Вказує, що судами попередніх інстанцій при ухваленні оскаржуваних рішень не допущено порушень норм матеріального чи процесуального права.

1.4. Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Ухвалою Верховного Суду від 5 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі.

Ухвалою від 16 вересня 2019 року Верховний Суд зупинив касаційне провадження у справі №826/3106/18 на підставі пункту 5 частини 2 статті 236 Кодексу адміністративного судочинства України до набрання законної сили судовим рішенням касаційної інстанції у справі №2340/4157/18 (перегляд судового рішення у подібних правовідносинах у касаційному порядку палатою Верховного Суду).

У зв'язку з набрання законної сили постановою Верховного Суду у складі Палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у справі №2340/4157/18 ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року провадження у справі №826/3106/18 поновлено, а ухвалою від 19 листопада 2019 року призначено справу до касаційного розгляду.

Під час розгляду справи скаржником подано клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке мотивоване тим, що правовідносини у даній справі містять виключну правову проблему, а тому є необхідність формування єдиної правозастосовної практики за відповідною категорією справ.

Позивач, посилаючись на Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" у редакцій від 17 лютого 2004 року, вказує, що платник податків повинен виконувати зобов'язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства, та на підтвердження вказаної позиції зазначає про висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені у постановах від 18 вересня 2018 року у справі №823/2240/17, від 14 травня 2019 року у справі №2340/4250/18 та від 28 травня 2019 року у справі №2340/4137/18, де предметом спору були тотожні правовідносини.

Також ПАТ "Черкасиобленерго" наводить приклади існування протилежних за змістом судових рішень Верховного Суду, а саме постанови від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, від 23 жовтня 2019 року у справі №2340/4157/18, від 18 листопада 2019 року у справі №2340/4224/18, від 13 листопада 2019 року у справі №826/4345/18, від 14 листопада 2019 року у справі №2340/4526/18, від 14 листопада 2019 року у справі №826/6877/18, від 14 листопада 2019 року у справі №580/708/19, від 15 листопада 2019 року у справі №580/1371/19, де Суд дійшов висновку про те, що за поточними зобов'язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Однак позивач зауважує, що у даних судових рішеннях відсутній аналіз різного порядку дії мораторію в розрізі двох редакцій Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".

На думку платника податків, ~law18~ (в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року) на противагу редакції, яка набула чинності 23 березня 2017 року, не передбачав, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги поточних кредиторів.

2. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ПАТ "Черкасиобленерго" здійснює ліцензовану діяльність з передачі та постачання електричної енергії в межах Черкаської області, а Маньківський район електричних мереж, згідно інформації з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 5 січня 2018 року, є відокремленим структурним підрозділом ПАТ "Черкасиобленерго".

7 грудня 2017 року Головним управлінням ДФС у Черкаській області було сформовано відносно Маньківського району електричних мереж вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-5708-17 на суму 355371,77 грн., в тому числі 236893,12 грн. ? недоїмка, 92843,47 грн. штраф, 25635,18 грн. ? пеня.

За результатами адміністративного оскарження рішенням ДФС України від 15 січня 2018 року №1226/6/99-99-11-02-02-25 вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 7 грудня 2017 року №Ю-5708-17 залишено без змін, а скаргу позивача без задоволення.

Не погоджуючись із вимогою про сплату боргу (недоїмки) від 7 грудня 2017 року №Ю-5708-17, а також рішенням ДФС України від 15 січня 2018 року №1226/6/99-99-11-02-02-25, позивач звернувся до суду із позовом.

3. ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

3.1. Доводи відповідача (особи, яка подала касаційну скаргу)

У касаційній скарзі з урахуванням наданих додаткових пояснень відповідач-1 посилається на положення ~law19~ (в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), ~law20~ в редакції Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року №4212-6 (набрав чинності 19 січня 2013 року; далі також - ~law22~), а також висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року, від 7 травня 2012 року, від 11 червня 2012 року, від 1 жовтня 2012 року та від 26 лютого 2013 року у справах №21-144а11, №21-289а11, №21-179а12, №21-298а12 та №21-34а13 відповідно, а також у постанові Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі №812/1044/16.

3.2. Доводи позивача (особи, яка подала відзив на касаційну скаргу)

У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на аргументи, які наводилися ним у позовній заяві. Крім того, звертає увагу на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі №823/2240/17 та від 14 травня 2019 року №2340/4250/18.

4. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ПАТ "Черкасиобленерго" перебуває у процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі №01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Згідно з обліковими даними інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування загальна сума заборгованості позивача станом на 30 листопада 2017 року становить 355371,77 грн.

Так, пунктом 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 8 липня 2010 року №2464-VI (далі також - ~law24~; в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Згідно з ~law25~ платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

~law26~ передбачено, що платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

~law27~ визначено, що порядок нарахування, обчислення і сплати єдиного внеску визначається ~law28~, в частині адміністрування - Податковим кодексом України, та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Відповідно до ~law29~ сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - договір про добровільну участь). Платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у ~law30~, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця, крім гірничих підприємств, які зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 28 числа наступного місяця.

Відповідно до ~law31~ єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку.

Платники, зазначені в абзацах третьому та четвертому ~law32~, які не мають банківського рахунку, сплачують внесок шляхом готівкових розрахунків через банки чи відділення зв'язку.

Відповідно до пункту 1 розділу VII Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449 (далі - Інструкція №449), за порушення норм законодавства про єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування до платників, на яких згідно із Законом покладено обов'язок нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок, застосовуються фінансові санкції (штрафи та пеня) відповідно до Закону.

~law33~ визначено, що у разі несвоєчасної або не в повному обсязі сплати єдиного внеску до платника застосовуються фінансові санкції, передбачені ~law34~, а посадові особи, винні в порушенні законодавства про збір та ведення обліку єдиного внеску, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність згідно із законом. Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.

Відповідно до ~law35~ органи доходів і зборів мають право застосовувати фінансові санкції, передбачені ~law36~.

Пунктом 2 частини другої розділу VII Інструкції №449 передбачено, що відповідно до частини одинадцятої статті 25 Закону до платників, визначених підпунктами 1-4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, органи доходів і зборів застосовують штрафні санкції у таких розмірах: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення у період до 01 січня 2015 року, накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум. За несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення, починаючи з 01 січня 2015 року накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно не сплачених сум.

Відповідно до ~law37~ передбачено, що на суму недоїмки нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу.

19 січня 2013 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 22 грудня 2011 року №4212-6, яким Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 14 травня 1992 року №2342-XII викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" ~law40~ (цим пунктом розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" ~law41~ доповнено згідно із Законом від 2 жовтня 2012 року №5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності ~law42~.

Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в ~law43~ в редакції, чинній до 19 січня 2013 року, регулювалися нормами статей 1,12.

Так, згідно з абзацом двадцять четвертим ~law44~ мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Постановою від 23 жовтня 2019 року, ухваленою Верховним Судом у складі колегії суддів палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду в адміністративній справі №2340/4157/18 за позовом ПАТ "Черкасиобленерго" до ГУ ДФС у Черкаській області про визнання протиправним та скасування рішення (вимоги про сплату боргу (недоїмки), скасовано рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року, а в позові відмовлено.

Правовий висновок Верховного Суду за результатами розгляду адміністративної справи №2340/4157/18 полягає в тому, що встановлена нормою абзацу четвертого ~law45~ (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов'язання боржника (зобов'язання, які виникли після цієї дати). Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов'язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов'язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Таке тлумачення норм, якими встановлено правий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів, відповідає суті мораторію: він вводиться господарським судом одночасно із порушенням справи про банкрутство, а відтак стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом. Оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), які виникли (термін виконання яких настав) після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення.

Вирішуючи питання, в якій редакції має бути застосований Закон 2343-XII до спірних правовідносин, колегія суддів палати дійшла висновку, що застосуванню підлягає Закон в редакції, чинній до 19 січня 2013 року, оскільки справу про банкрутство ПАТ "Черкасиобленерго" порушено у 2004 році. Однак, в дійсності, як вбачається зі змісту самої постанови, свої висновки щодо тлумачення правових норм судді палати робили шляхом співставлення й аналізу цих та кількох більш пізніх редакцій Закону, які містять суттєві відмінності.

Так, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та відмовляючи у задоволенні позову колегія суддів палати сформулювала правовий висновок, відповідно якого встановлена нормою абзацу четвертого ~law46~ (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов'язання (зобов'язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов'язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов'язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

На переконання колегії суддів у складі палати, наведений висновок підтверджується послідовною та незмінною позицією законодавця в регулюванні питання відповідальності боржника, який перебуває в судовій процедурі банкрутства, про що свідчать норми статей 41 59 Кодексу України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року №2597-VIII, з набранням чинності яким з 21 жовтня 2019 року втратив чинність ~law47~, та які за змістом аналогічні нормам ~law48~ в редакції ~law49~.

Крім того, Суд послався на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11 за заявою Державного підприємства "Львівський бронетанковий завод" до Державного підприємства "Завод ім. В. О. Малишева" про визнання банкрутом щодо застосування норм абзацу двадцять четвертого ~law50~ (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року), відповідно до якої, на думку суддів палати, мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні ж вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом, - вказавши, що Верховний Суд не знаходить підстав для відступу від цієї правової позиції.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосування норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Водночас, слід зазначити, що за результатами перегляду справи №2340/4157/18 судді Палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів ОСОБА_1. ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 виклали окрему думку від 23 жовтня 2019 року.

Висловлюючи окрему думку, судді погодилися із висновком про необхідність застосування до спірних правовідносин ~law51~ у редакції, чинній до 19 січня 2013 року, з огляду на те, що відправним моментом визначення бази законодавчого регулювання спірних питань є дата порушення справи про банкрутство, однак звернули увагу на наявність суттєвих протиріч між означеним висновком і тим, що фактично здійснено судом, вважаючи помилковим запропоноване судом тлумачення чинного на час допущення порушення справи про банкрутство законодавчого урегулювання через призму оцінки в аспекті поєднання Закону з наступними його редакціями (змінами) й у сукупності з наступними статтями цієї ж та більш пізньої редакції. Попри те, що такі дії зазвичай дозволяють розуміти логіку законодавця, в даному випадку таке тлумачення здійснене на шкоду особі-платнику податків.

Так, підпунктом 1.3. пункту 1 статті 1 Податкового кодексу України визначено, що підпунктом 1.3. пункту 1 статті 1 Податкового кодексу України не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", з банків, на які поширюються норми Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", та погашення зобов'язань зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій.

Таким чином, законодавцем визначено, що спеціальним при вирішенні спорів зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та застосування санкцій за невиконання чи неналежне таких зобов'язань, у випадку порушення у відношенні платника податку справи про банкрутство, є ~law53~, а тому він поширює свою дію як на справи, пов'язані з банкрутством, які розглядаються господарськими судами, так і на податкові спори, які віднесені до адміністративної юрисдикції.

В реакції закону, що підлягає застосуванню, поняття мораторію визначено наступним чином: мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію (абзац 24 ~law54~). Тобто, із вказаної статті дійсно можна зробити висновок про непоширення дії мораторію на вимоги поточних кредиторів. Однак питання нарахування неустойки (штрафу, пені) та застосування інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання таких грошових зобов'язань вона ніяк не врегульовує.

Натомість, частиною четвертою статті 12 цього ж Закону чітко визначено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Наведена норма передбачає безальтернативне та безумовне звільнення від усіх санкцій (штрафів, пені) без винятку, оскільки мається на увазі, що підприємство, щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство, знаходиться у скрутному фінансовому становищі, а тому, цілком природньо, що законодавець захистив таке підприємство шляхом заборони нарахування неустойки (штрафу, пені) та застосування інших санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів, з метою надання підприємству можливості відновити платоспроможність, не звільняючи його при цьому від сплати самого зобов'язання.

Зміст цієї заборони не пов'язаний із визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом усієї дії мораторію. Отже, санкції за невиконання грошових зобов'язань не застосовуються в силу прямої імперативної абсолютної заборони на рівні закону, що підлягає застосуванню, безвідносно до часу виникнення таких зобов'язань.

При цьому обидві наведені норми цієї редакції Закону (абзац 24 статті 1, частина четверта статті 12) Закону не перебувають у колізії між собою з огляду на предмет їх регулювання, так само як і з абзац 3 частини першої статті 23 цієї редакції Закону, яка починає діяти лише після та за умови настання певної стадії процедури - визнання боржника банкрутом, та регулює більш широке (порівняно з частиною четвертою статті 12) коло питань: зупинення нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій по всіх видах заборгованості банкрута.

Отже, жодних підстав до ігнорування приписів чи іншого (протилежного) їх розуміння чи правозастосування зміст ~law55~ нам не дає. Будь-яке інше тлумачення, яке б надавало цій нормі протилежного змісту внаслідок логічних умовиводів, є порушенням основного принципу інтерпретації правових норм - тлумачення виключно на користь особи.

У даному контексті доцільним є наведення аргументів, що викладені Європейським судом з прав людини у рішенні "Щокін проти України" ( №23759/03 та №37943/06).

Так, розглядаючи дану справу суд акцентував увагу на тому, що відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимоги до "якості закону". І наголосив, що у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов'язків осіб, національні органи зобов'язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто, вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

Недотримання цієї вимоги свідчить про порушення судами статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - ЄКПЛ).

Отже, заборона, що міститься у ~law56~, виключає можливість неоднозначного (множинного) її трактування чи тлумачення, а є чіткою та зрозумілою, тобто такою, яка дозволяє розумно передбачити поведінку держави щодо особи з урахуванням принципу правової визначеності. І свавільна зміна такої поведінки з боку держави є втручанням у захищене статті 1 Першого Протоколу ЄКПЛ право особи.

Так, постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №823/2240/17, від 14 травня 2019 року у справі №2340/4250/18 та від 28 травня 2019 року у справі №2340/4137/18 вмотивовані висновком, що нормою ~law57~ в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, встановлена абсолютна заборона щодо застосування під час мораторію на задоволення вимог кредиторів всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів). Зміст цієї заборони не пов'язаний із визначенням поняття мораторію і не обмежений ним. Заборона чинна протягом дії мораторію, тому санкції за невиконання грошових зобов'язань не застосовуються в силу прямої заборони законом, безвідносно до часу виникнення зобов'язань.

Окрім наведеної, наявна й інша позиція Верховного Суду, відповідно до якої дія мораторію, накладеного у відповідності до ~law58~ (в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року), поширюється лише на задоволення вимог конкурсних кредиторів. Що стосується зобов'язань поточних кредиторів, то за цими зобов'язаннями згідно із загальними правилами нараховується неустойка (штраф, пеня), застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) (постанови від 18 червня 2019 року у справі №812/1044/16, від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11 (Велика Палата Верховного Суду), від 18 листопада 2019 року у справі №2340/4224/18, від 13 листопада 2019 року у справі №826/4345/18, від 14 листопада 2019 року у справі №2340/4526/18, від 14 листопада 2019 року у справі №826/6877/18, від 14 листопада 2019 року у справі №580/708/19, від 15 листопада 2019 року у справі №580/1371/19).

Аналогічну правову позицію підтримала також колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 24 травня 2018 року у справі №920/1093/17 та від 24 липня 2019 у справі №920/274/18.

Натомість, у постанові від 30 травня 2018 року у справі №910/2433/16 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ВС дійшов протилежного висновку, вказавши, що боржник повинен виконувати зобов'язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства.

При цьому різні підходи до тлумачення означених норм права існують у вітчизняному правозастосуванні вже протягом тривалого періоду.

Відсутність єдиної правової позиції щодо поширення дії мораторію, введеного у відповідності до ~law59~ в редакції, яка діяла до 19 січня 2013 року, також прослідковувалась на рівні Верховного Суду України (постанови ВСУ від 9 липня 2013 року №21-178а13, від 1 жовтня 2012 року №21-298а12, від 1 жовтня 2013 року №3-27гс13, від 12 березня 2013 року №3-71гс12 та від 18 грудня 2012 року №3-67гс12).

Враховуючи викладене, є всі підстави для направлення справи №826/3106/18 на розгляд Великої палати Верховного Суду з підстав, визначених частиною 5 статті 346 КАС України, оскільки аналіз судової практики свідчить про відсутність єдиного правового підходу до вирішення справ у зазначеній категорії як на рівні адміністративної, так і на рівні господарської юрисдикцій.

За усталеною практикою розгляду Великою Палатою Верховного Суду питань стосовно прийнятності справ на підставі частини 5 статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України наявність у справі виключної правової проблеми має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать, зокрема, такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Наведений вище аналіз судової практики у цій категорії справ свідчить про існування низки протилежних і суперечливих судових рішень останньої (касаційної) інстанції та глибоких і довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, як на рівні адміністративної, так і на рівні господарської юрисдикцій, - що свідчить про наявність виключної правової проблеми та необхідність формування єдиної правозастосовчої практики на міжюрисдикційному рівні.

Тому з усіх процесуальних і позапроцесуальних механізмів забезпечення єдності судової практики найбільш ефективний - перегляд справи Великою Палатою Верховного Суду, рішення якої стають орієнтирами в правозастосуванні для всіх суб'єктів владних повноважень і судів всіх юрисдикцій. Саме Велика Палата за умов, що склалися, має унікальну можливість реально забезпечити відповідність рішень українських судів критеріям юридичної визначеності та єдиної правозастосовної практики.

Вирішення ж справи №2340/4157/18 Палатою з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів КАС ВС наведених вище міжюрисдикційних протиріч не усунуло. Більше того, незастосування цього процесуального механізму гіпотетично допускає не лише можливість продовження існування подвійної практики на рівні Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, а й навіть можливість винесення протилежного рішення на рівні Судової палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, як це було раніше.

В аспекті діяльності Великої Палати доцільно зазначити, що посилання Суду на існування правового висновку Великої Палати Верховного Суду у цій категорії справ, нібито викладеного у постанові від 20 листопада 2018 року у справі №5023/10655/11, є помилковим, оскільки в межах розгляду даної справи Велика Палата вирішувала виключно питання юрисдикційної належності спору, не вдаючись до предметного (сутнісного) з'ясування заявлених вимог. Наразі правова позиція Великої Палати Верховного Суду у такій категорії справ відсутня.

Згідно з положеннями частини 1 статті 347 Кодексу адміністративного судочинства України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

В цій справі правовідносини аналогічні до тих, які мали місце у справі №2340/4157/18, в якій колегія, яка розглядає дану справу, висловила окрему думку, а тому підстав відходити від позиції, що викладена в окремій думці, на цей час немає.

З урахуванням викладеного, з огляду на викладене, колегія суддів, яка розглядає справу, вважає наявними підстави для передачі справи №826/3106/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, а тому клопотання ПАТ "Черкасиобленерго" підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 248, 256, 347, Кодексу адміністративного судочинства України, суд

УХВАЛИВ:

Клопотання Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задовольнити.

Справу №826/3106/18 за позовом Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" до Головного управління ДФС у Черкаській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправними та скасування вимоги та рішення передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

Головуюча Н. Є. Блажівська

Судді О. В. Білоус

І. Л. Желтобрюх

Повний текст ухвали складено 13 грудня 2019 року.