Трансплантація органів та дотримання прав людини

Трансплантація є надзвичайно важливим досягненням, яке здатне рятувати життя та значно покращувати його якість. Однак, ставлення різних людей до донорства залишається неоднозначним і часто негативним. Декого лякають перспективи насильно стати донором, хтось боїться захворювань, які нібито можуть передатися через донорські матеріали, для когось – це питання релігії, світогляду, етики та моралі. Не слід забувати і про те, що в ряді випадків донорство має певні обмеження, наприклад, пов’язані з віком, станом здоров’я донора, тощо. В зв’язку з цим, пацієнти часто помирають, так і не дочекавшись підходящий, сумісний орган. Нині сучасні технології дозволяють вирощувати тканину з клітин, зокрема, шкірну, яку використовують для пересадки шкіри людини. Також активно розвиваються технології щодо створення штучних органів. Однак, незважаючи на це, трансплантологія в Україні все ще розвивається доволі повільними темпами, зокрема, через пасивне ставлення громадян до вираження згоди стати донором після смерті.

Читайте статтю: Особливості дотримання принципу лікарської таємниці після смерті пацієнта

«В Україні діє «презумпція запиту згоди». Ця модель є вдалою щодо дотримання прав людини, проте науковці стверджують, що вона не вирішує проблеми дефіциту органів і гальмує розвиток трансплантології. Останнім часом в науці точаться дискусії щодо оптимальної моделі трансплантації в Україні, зокрема щодо необхідності згоди на вилучення донорського матеріалу після смерті, чи можливості й відсутності. Ключовими питаннями у цій проблемі є: дотримання прав і свобод людини, релігійні, етичні, соціальні та інші. Проте, за наявності закріпленої в українському законодавстві презумпції запиту згоди, то без згоди особи за життя на вилучення анатомічних частин після смерті чи інших осіб, відповідно до законодавства, вилучення донорського матеріалу заборонено. Таким чином, законодавство ставить вимогу дотримання прав особи після смерті, а зокрема, і право на належне ставлення до свого тіла після смерті» (Ільющенкова К.О., Дисертація «Право на донорство в цивільному праві України»).

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України «Про поховання та похоронну справу», усі громадяни мають право на поховання їхнього тіла та волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті. Зокрема, волевиявлення про належне ставлення до тіла після смерті може бути виражене у згоді чи незгоді на вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів. Частиною 5 зазначеної статті передбачено, що у разі відсутності відповідного волевиявлення померлого вилучення у нього анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів здійснюється відповідно до закону.

Згідно вимог ст. 290 Цивільного кодексу України, повнолітня дієздатна фізична особа має право бути донором крові, її компонентів, а також органів та інших анатомічних матеріалів та репродуктивних клітин. Особа віком до 18 років може бути живим донором гемопоетичних стовбурових клітин відповідно до закону. Взяття органів та інших анатомічних матеріалів з тіла фізичної особи, яка померла, не допускається, крім випадків і в порядку, встановлених законом. Фізична особа може дати письмову згоду на донорство її органів та інших анатомічних матеріалів на випадок своєї смерті або заборонити його. Статтею 47 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачено, що застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині здійснюється у визначеному законом порядку.

Згідно ст. 1 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», трансплантація - спеціальний метод лікування, що полягає в пересадці анатомічного матеріалу людини від донора реципієнту і спрямований на відновлення здоров’я людини.

Українським законодавством передбачено прижиттєве та посмертне донорство, перехресне донорство (по суті - парна трансплантація), а також імплантація. Відповідно до ст.1 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині», донорство анатомічних матеріалів - надання донором анатомічних матеріалів іншій людині за життя (прижиттєве донорство) або вилучення анатомічних матеріалів людини у донора-трупа (посмертне донорство) для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів; перехресне донорство - обмін живими імунологічно сумісними донорами між реципієнтами; імплантація - спеціальний метод лікування, що полягає у пересадці людині біоімплантатів, ксеноімплантатів і штучно виготовлених замінників органів.

Читайте статтю: Заборона права на аборти: чи варто Україні перейняти досвід інших держав?

«Парну трансплантацію від живих донорів було вперше розроблено в США як засіб збільшення доступності органів донора для трансплантації та подолання нездатності потенційного живого донора передавати нирки конкретному реципієнту (наприклад, чоловік, дружина) через наявність тканинної несумісності» (Ільющенкова К.О., Дисертація «Право на донорство в цивільному праві України»).

Розглянемо більш детально посмертне донорство. Важливою його складовою є те, що воно здійснюється тільки за наявності згоди на вилучення анатомічних матеріалів у померлих осіб. Окрім такої згоди, кожна повнолітня дієздатна особа має право також надати у письмовій (електронній) формі незгоду на вилучення органів з її тіла після смерті (ч. 1 ст. 16 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині»). Статтею 17 Додаткового протоколу до Конвенції про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини також передбачено, що органи й тканини не вилучаються з тіла померлої особи, якщо не одержано згоди або дозволу, що вимагаються відповідно до законодавства. Вилучення не здійснюється, якщо померла особа проти цього заперечувала.

У разі якщо померла особа не висловила за життя своєї згоди або незгоди на посмертне донорство, згода на вилучення органів з тіла такої особи після смерті запитується у другого з подружжя або в одного з близьких родичів цієї особи (діти, батьки, рідні брати та сестри). У разі відсутності другого з подружжя або близьких родичів, згода запитується у особи, яка зобов’язалася поховати померлу особу. У разі смерті особи віком до 18 років згода може бути надана батьками або іншими законними представниками цієї особи (ч. 11 ст. 16 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині»).

Як гарантія дотримання прав людини, ч. 4 ст. 17 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» передбачає, що забороняється вилучення анатомічних матеріалів для трансплантації та/або виготовлення біоімплантатів у померлих осіб, які належать до категорії дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, недієздатних осіб, невстановлених осіб, а також осіб, які загинули в результаті проведення антитерористичної операції та інших бойових дій.

Ще один важливий момент – це те, що лікарі, що засвідчують смерть особи, не повинні бути тими самими, які безпосередньо беруть участь у вилученні органів або тканин у померлої особи, або в подальших процедурах трансплантації, або відповідають за лікування потенційних одержувачів органа чи тканини. Зазначений принцип передбачений ст. 16 Додаткового протоколу до Конвенції про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини, п. 3 Декларації стосовно трансплантації людських органів, прийнятої 39-й ВМА 1987 р.

Читайте статтю: Чи доцільно в Україні ухвалити закон про евтаназію?

Слід наголосити, що торгівля анатомічними матеріалами людини та їх рекламування заборонені ст. 20 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині» та ст.ст. 21, 22 Додаткового протоколу до Конвенції про права людини і біомедицину щодо трансплантації органів і тканин людини.

Щодо можливого занепокоєння деяких людей з приводу потенційної передачі захворювань через проведення трансплантації, хотілося б звернути увагу на Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 22.12.2014 № 988, яким затверджено Показники безпеки і якості гомотрансплантата – серця донора-трупа. Останніми передбачено проведення обстеження донора-трупа з метою виявлення тяжких хронічних або інфекційних захворювань, на які за життя страждав донор-труп. Аналогічні показники безпеки затверджені для кишківника та нирки донора-трупа. Наказом Міністерства охорони здоров’я України 11 червня 2021 року № 1184 «Деякі питання організації посмертного донорства» передбачено проведення клінічних обстежень та лабораторних досліджень, які є необхідними для визначення протипоказань до вилучення анатомічних матеріалів у донора-трупа та в подальшому для встановлення пар донор-реципієнт. Таким чином, у випадку невідповідності донора зазначеним показникам безпеки та наявності протипоказань, трансплантація не проводиться. В зв’язку з цим, вона є цілком безпечною.

Як уже зазначалося вище, в Україні діє «презумпція запиту згоди», згідно якої не дозволяється вилучення органів без згоди донора або визначених законом осіб. Проте існують й інші правові моделі, зокрема «презумпція згоди», відповідно до яких не вимагається згоди на посмертне донорство, а достатньо лише факту відсутності вираженої незгоди.

Яскравим прикладом наслідків застосування таких правових моделей є Рішення Європейського суду з прав людини (надалі – ЄСПЛ) у справі «Ельберте проти Латвійської Республіки» (Заява № 61243/08) від 13 січня 2015 р. Заявниця скаржилася, згідно зі ст. 8 Конвенції, по-перше, на те, що вилучення тканин її чоловіка відбулося без його і без її згоди. По-друге, вона скаржилася на те, що за відсутності такої згоди його гідність і недоторканність були порушені, а з його тілом поводилися нешанобливо.

ЄСПЛ відзначає, що після автомобільної аварії чоловік заявниці зазнав небезпечних для життя тілесних ушкоджень, від яких помер дорогою до лікарні. Наступного дня його тіло було перевезено в судово-медичний центр, де було проведено розтин. Згодом деякі тканини з його тіла були вилучені і пізніше доправлені до Німеччини для обробки в біоімпланти, які передбачалося повернути в Латвійську Республіку з метою трансплантації. Заявниці, яка була однією з його найближчих родичок, про це не повідомили, і вона не могла скористатися певними правами, передбаченими внутрішньодержавним законодавством, а саме висловити згоду чи відмову відносно вилучення тканини з тіла її чоловіка. Про вилучення тканини вона дізналася майже через два роки, коли поліція безпеки порушила кримінальну справу у зв’язку з незаконним вилученням органів і тканини в період з 1994 до 2003 рр. і зв’язалася з нею.

Заявниця вважала, що експерти були зобов’язані з’ясувати волю найближчих родичів. Влада держави-відповідача вважала, що для вилучення тканини було достатньо того, що заперечення немає. Стосовно того, чи було внутрішньодержавне законодавство сформульовано достатньо точно, ЄСПЛ відзначає, що внутрішньодержавні органи самі мали суперечливі судження щодо меж зобов’язань, передбачених внутрішньодержавним законодавством. Тоді як поліція безпеки вважала, що вилучення тканини дозволене тільки за попередньо наданої згоди і що без такої згоди вилучення тканини стає незаконним, внутрішньодержавні органи визнавали, посилаючись на думку експертів, що існують різні тлумачення внутрішньодержавного законодавства, що унеможливлює висунення звинувачення (див. п. 18 і 20 цього Рішення). Це дає підстави ЄСПЛ для висновку про те, що, хоча законодавство Латвійської Республіки встановлювало правові межі, які дозволяли найближчим родичам висловити згоду чи відмову щодо вилучення тканини, однак воно недостатньо чітко визначило сферу дії відповідного зобов’язання або свободу розсуду, що покладалися на експертів чи інших повноважних представників. Розглядаючи аргумент влади держави-відповідача про те, що ніщо не заважало заявниці висловити свою незгоду з вилученням тканини, ЄСПЛ відзначає відсутність будь-якого адміністративного або правового регулювання в цій сфері. Отже, заявниця не могла передбачити, що їй слід робити в разі, якщо б вона хотіла скористатися цим правом. ЄСПЛ констатував порушення ст. 3 та ст. 8 Конвенції.

Враховуючи вищевикладене, на моє переконання, Україні не слід йти шляхом застосування моделі трансплантації без згоди на посмертне донорство. Натомість, дефіцит органів необхідно долати шляхом формування позитивного ставлення до донорства та інформування населення про трансплантацію як безальтернативний метод надання медичної допомоги, що використовується для порятунку життя і відновлення здоров’я людини, у тому числі через соціальну рекламу (ч. 2 ст. 5 Закону України «Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині»). Також, державі необхідно забезпечити фінансування, підтримку та розвиток науково-дослідних та інвестиційних програм у сфері застосування трансплантації, зокрема, напрям зі створення штучних органів. Зазначені заходи дозволять Україні досягнути трансплантаційної незалежності та одночасно гарантувати дотримання прав людини.

Автор статті: Кіптенко Наталія Григорівна