Судова реформа провалена. Підсумки п'ятирічки

2 червня 2016 року Верховна Рада України ухвалила "революційний", як тоді здавалось, законопроєкт "Про судоустрій і статус суддів".

Закон змінював настільки багато у системі судочинства, що здавалось, ось воно, нарешті – Гордіїв вузол буде розрубано і вже зовсім скоро українці будуть насолоджуватись професійним та якісним судочинством у власній країні.

Відповідальний за напрямок правосуддя заступник голови Адміністрації президента Олексій Філатов, представляючи документ запевнив, що імплементація змін буде незворотнім процесом покращення якості правосуддя, для цього навіть внесли зміни в Конституцію.

Законом тоді підсилювалась відповідальність суддів, обмежувався їх імунітет виключно функцією здійснення правосуддя, ліквідовувалися вищі спеціальні суди, створювався новий Верховний Суд, передбачалися створення Вищого антикорупційного суду та Вищого суду з питань інтелектуальної власності.

Закон також передбачав утворення "нової" /2021/hto_rvetsja_do_vyshhoi_rady_pravosuddja/" rel="nofollow">Вищої ради правосуддя, яка перебирала на себе функції управління судовою системою, дисциплінарні провадження, надання згоди на затримання чи арешт, звільнення суддів.

Кваліфікаційні функції отримувала Вища кваліфікаційна комісія суддів.

Передбачалось нове оцінювання усього (!) судового корпусу для того, щоб у системі залишились тільки найкращі, а ці найкращі мали б отримувати нові високі зарплати, які б були одним із чинників стримування корупції.

Так базовий оклад судді місцевого суду склав 30 мінімальних заробітних плат, судді апеляційного суду – 50 мінімальних зарплат, Верховного Суду – 75 мінімальних зарплат.

Врешті-решт, функції відбору та призначення суддів на посади теж віддали органам суддівського врядування, залишивши Президенту лише церемоніальну функцію.

Скасовувався 5-річний строк призначення суддів на посади, вони одразу призначались безстроково. А у святая святих навіть допустили громадськість – за процедурами кваліфікації та конкурсів мала стежити новоутворена Громадська рада доброчесності.

Тепер, у 5-ту річницю ухвалення закону, після зміни двох президентів, декількох прем’єрів та "незміни" одного вічного міністра, можна з жалем констатувати – така масштабна судова реформа провалена.

Окремі позитиви у вигляді часткового оновлення Верховного суду та успішної роботи Вищого антикорупційного суду лише підкреслюють те, наскільки все погано з усією іншою судовою системою.

Можна дуже довго розписувати, чому кожен окремий елемент реформи не вдався або чому ложка дьогтю у кожній конкретній бочці з медом зробила їх усіх непридатними до споживання.

Чому кваліфікаційне оцінювання суддів було провалене і тільки 144 судді з понад 6000 судового корпусу його не пройшли?

Чому у новий Верховний суд потрапило безліч недоброчесних суддів?

Чому Вища рада правосуддя з елементу контролю перетворилась на очільника кругової поруки?

Чому Громадська рада доброчесності не отримала реальних механізмів впливу на ситуацію?

Та усе це можна підвести під один спільний знаменник – реформування старої корумпованої судової системи України довірили робити…так, старим корумпованим суддям. Парадокс, який і став основною причиною провалу судової реформи.

У старих суддівських кланів, які роками контролювали усі процеси в системі та були раді прислужитись кожній наступній владі не було жодних намірів самоочищуватись. Максимум, на що вони були здатні – це косметичний ремонт, який змінював вивіски, писав красиві звіти і…абсолютно не торкався ключових інтересів системи та їх окремих гвинтиків.

Вища рада правосуддя, яка отримала надзвичайні повноваження у судовій системі, формувалась більшістю суддів, які блокували будь-які справжні оновлення чи притягнення до відповідальності своїх колег.

Вища кваліфікаційна комісія суддів пропускала на конкурсах недоброчесних суддів з смішними поясненнями про багатства через родичів у Канаді та роботу на зборі полуниці.

У Верховний суд зайшли нові люди з-поза системи, але керівні посади отримали ті ж самі старі кадри, як наприклад очільник Касаційного господарського суду Богдан Львов чи очільник Касаційного адміністративного суду Михайло Смокович.

І саме тому, зараз йде стільки розмов про залучення міжнародних експертів до процедур добору та оновлення органів суддівського врядування.

Без об’єктивного незалежного контролю за процесом зі сторони незацікавлених осіб, які не пов’язані будь-якими зв’язками з українськими судовими елітами, ми можемо знову повторити помилки 2016 року і на довгі роки загнати ситуацію в українських судах в глухий кут.

Зараз у парламенті на розгляді перебуває ціла низка законопроєктів, які направлені на вирішення проблеми українського правосуддя. Це і 3711-д про формування нової Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, і 5068 про очищення Вищої ради правосуддя, і 5369 про ліквідацію ОАСКу та утворення нового Київського окружного адмінсуду.

Та усі вони можуть стати як справжніми ліками, так і непотрібними "фуфломіцинами".

Якщо під час розгляду усіх поправок до законопроєктів не вдасться забезпечити прозорі та ефективні конкурсні процедури, етапи відбору не будуть підзвітними, а можливості ефективного очищення і оновлення органів суддівського врядування обрізаними, то на виході ми отримаємо черговий пшик, і ще 5 років згаяного часу.

Наше переконання – Україна не може собі дозволити вчергове йти на болісні експерименти і даремно гаяти час.

Справжня судова реформа – пріоритет номер 1 для розвитку успішної та заможної України, і ми будем робити усе, щоб досягти цього результату.

І в стінах Парламенту, і поза ними. Справедливість обов’язково буде.

Автор статті:

Ярослав Юрчишин, народний депутат України, перший заступник голови Комітету ВРУ з питань антикорупційної політики.

Максим Костецький, адвокат, експерт з питань правової політики.