Співвідношення свободи від самовикриття та зобов’язання викрити співучасників при укладенні угоди про визнання винуватості

Відповідно до ст. 63 Конституції України, особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Аналогічне право продубльовано в ст. 18 КПК України: «жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення. Кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права».

Власне можна було б стверджувати, що свобода від самовикриття є абсолютним правом, адже вона не може бути обмежена ні за яких обставин. І хоча такий висновок виглядає цілком логічно, необхідно зазначити, що чинне кримінальне процесуальне законодавство якщо не обмежує дане право, то як мінімум змушує правозастосувачів ставити самім собі питання щодо правильності його застосування по відношенню до відносно нових інститутів кримінального процесу, в першу чергу – при укладенні угоди про визнання винуватості.

Так, законодавець визначив обставини, які враховуються при укладенні угоди про визнання винуватості, зокрема, п.п. 3, 4 ч. 1 ст. 470 КПК України, зобов’язують враховувати наявність суспільного інтересу в забезпеченні швидшого досудового розслідування і судового провадження, викритті більшої кількості кримінальних правопорушень та наявність суспільного інтересу в запобіганні, виявленні чи припиненні більшої кількості кримінальних правопорушень або інших більш тяжких кримінальних правопорушень. В ч. 1 ст. 472 КПК України зазначено, що в угоді про визнання винуватості зазначаються обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення, вчиненого іншою особою (якщо відповідні домовленості мали місце).

Таким чином, сукупність вищезазначений норм КПК України імпліцитно свідчить про одну з головних цілей укладення угод у кримінальному провадженні, що закладалась у зміст процесуальних норм, а саме – викриття максимальної кількості кримінальних правопорушень або інших правопорушників через співпрацю підозрюваного або обвинуваченого у кримінальному провадженні.

Ч. 8 ст. 469 КПК України передбачає, що у разі якщо кримінальне провадження здійснюється щодо кількох осіб, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні одного або кількох кримінальних правопорушень, і згода щодо укладення угоди досягнута не з усіма підозрюваними чи обвинуваченими, угода може бути укладена з одним (кількома) з підозрюваних чи обвинувачених. Кримінальне провадження щодо особи (осіб), з якими досягнуто згоди, підлягає виділенню в окреме провадження.

У зв’язку із вказаними положенням КПК України на практиці виникає прямо не унормоване питання щодо процесуального статусу особи, яка готова співпрацювати із стороною обвинувачення, у виділеному кримінальному провадженні щодо інших співучасників злочину, та, відповідно, специфіка реалізації такою особою права не свідчити проти себе.

Особа, з якою укладено угоду про визнання винуватості та яка готова співпрацювати із стороною обвинувачення щодо викриття інших співучасників, має відповідний правовий статус підозрюваного, обвинуваченого або засудженого, що залежить від стадії кримінального провадження. У зазначеному провадженні вказана особа може надавати показання щодо обставин вчиненого нею злочину, а так саме й обставин вчинення злочину іншими співучасниками. Однак під час судового розгляду обвинувального акту щодо інших співучасників злочину, внаслідок необхідності дотримання судом принципу безпосередності дослідження доказів та усного отримання показань осіб, прокурор не може використовувати викривальні показання особи, яка співпрацює, надані під час досудового розслідування.

Разом з тим, відповідно до роз`яснень, які містяться в абз. 3 п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод», вирок, ухвалений на підставі угоди, (стосовно однієї із декількох осіб) не має преюдиційного значення для кримінального провадження відносно інших осіб, а визнання винуватості першою не є доказом вини останніх. Згідно з правовим висновком щодо застосування норм права, викладеним у постанові ККС ВС, обставини, встановлені вироком суду на підставі угоди про визнання винуватості або про примирення, не можуть мати преюдиціального значення при розгляді кримінального провадження щодо іншої особи [Постанова ККС ВС від 19.11.2019, справа № 759/10575/16-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85966705].

Крім того, в тексті КПК України лише двічі використовується поняття преюдиції, зокрема у ст. 90 КПК України, яка передбачає, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людини і основоположних свобод, гарантованих <a data-cke-saved-href="https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254" href="https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254" rel="nofollow" %d0%ba="" 96-%d0%b2%d1%80"="" target="_blank">Конституцією України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів, та ч. 1 ст. 198 КПК України, в якій зазначено, що висловлені в ухвалі слідчого судді, суду за результатами розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу висновки щодо будь-яких обставин, які стосуються суті підозри, обвинувачення, не мають преюдиціального значення для суду під час судового розгляду або для слідчого чи прокурора під час цього або іншого кримінального проваджень.

Очевидно, що за таким обставин показання підозрюваного, обвинуваченого, а після затвердження угоди – засудженого, надані у виділеному кримінальному провадженні, не можуть бути доказами у іншому кримінальному провадженні, яке стосується співучасників вчиненого злочину.

Постає практичне питання: чи можливо засуджену особу, яка бажає надавати показання, допитувати у кримінальному провадженні щодо інших співучасників злочину? І якщо можна, то в якому саме процесуальному статусі має перебувати така особа та чи користується вона захистом від самовикриття?

Очевидно, що допитати таку особу в статусі підозрюваного чи обвинуваченого неможливо, адже це прямо суперечить вимогам КПК України, а саме ч. 1 ст. 42 КПК України (підозрюваним є особа, якій, повідомлено про підозру), ч. 2 ст. 42 КПК України (обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду), ст. 19 КПК України (ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили. Кримінальне провадження підлягає негайному закриттю, якщо стане відомо, що по тому самому обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили). Тобто стає очевидним, що у виділеному кримінальному провадженні особа не може повторно набути статусу підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, оскільки за аналогічних обставин, особу вже притягнуто до кримінальної відповідальність в іншому провадженні.

Відповідно, в такому випадку особа має бути допитана в якості свідка, що і виглядає найбільш логічним висновком. Проте визначення саме такого процесуального статусу не вирішує тих проблем, які виникають в процесі допиту такого учасника кримінального провадження, найбільш важливою з яких можна виділити можливість (чи неможливість) покладення обовʼязку на такого свідка давати правдиві показання. Так, ч. 2 ст. 66 КПК України визначає, що свідок зобов’язаний давати правдиві показання, а ч. 1 ст. 384 КК України передбачає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання свідка.

В той же час в контексті укладеної раніше з такою особою угоди та його зобовʼязання активно співпрацювати зі слідством та викрити співучасників виникає проблема саме в можливості використання ним права від самовикриття, про яке велася мова вище. Так, відповідно Постанови Пленуму Верховного суду України «Про додержання судами України процесуального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримінальних справ», співучасники вчиненого злочину, навіть при окремому розгляді справ, допитуються щодо обставин спільного вчинення злочинних дій без попередження їх про кримінальну відповідальність за відмову від дачі або за дачу завідомо неправдивих показань. Очевидно, що у разі надання особою показань щодо вчинення іншими співучасниками злочину спільного кримінального правопорушення, особа неодмінно буде надавати викривальні покази відносно самого себе, що надає їй можливість відмовитись від надання показань або спотворити їх без остраху отримати покарання.

ЄСПЛ розглядав справу із подібними правовідносинами, зокрема в рішенні «Адамчо проти Словаччини» було встановлено порушення ст. 6 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод – права на справедливий суд. Справа стосувалася стверджуваної несправедливості кримінального провадження, в межах якого заявника було визнано винним за двома епізодами обвинувачення у співучасті у вбивстві, вчиненому в контексті організованої злочинності, з огляду на роль, яку в цьому провадженні відіграли показання співучасників, які погодилися співпрацювати зі стороною обвинувачення в обмін на імунітет або інші переваги. У зазначеному рішенні ЄСПЛ повторив, що Конвенція не забороняє національному суду покладатися на викривальні показання, надані співучасником, навіть якщо відомо, що цей свідок відомий у кримінальних колах. Однак використання показань, наданих свідками в обмін на імунітет або інші переваги, може поставити під сумнів справедливість провадження проти обвинуваченого та може порушити складні питання тією мірою, в якій за своїм характером такі показання є відкритими для маніпуляцій та можуть надаватися виключно для того, аби отримати переваги, запропоновані в обмін, або для особистої помсти. Таким чином, не можна недооцінювати ризик того, що особу можуть звинуватити та судити на підставі неперевірених показань, які не обов'язково є безкорисливими.

Таким чином ЄСПЛ наголосив, що використання в якості доказів обвинуваченням показань надані співучасником злочину, повинні неодмінно супроводжуватись ретельним аналізом достовірності зазначених показань. При цьому необхідно підкреслити, що ЄСПЛ не зазначав, що такі показання мають автоматично визнаватися недопустимими, а лише наголосив, що необхідно ретельно вивчати співвідношення між викривальними показаннями, які надає співучасник, та імунітетом чи перевагами, які йому гарантує держава. На жаль ЄСПЛ не розʼяснив, як саме має оцінюватися таке співвідношення, залишивши вирішення цієї проблеми на рівні національних судів. В одному з рішень Пирятинський районний суд Полтавської області, посилаючись саме на дане рішення ЄСПЛ, зазначив: «при розгляді вказаного провадження встановлено, що свідок ОСОБА_19 попередньо мав статус обвинуваченого у кримінальному провадженні та йому було висунуте обвинувачення за ч.1 ст.115 КК України (умисне протиправне заподіяння смерті ОСОБА_17 ). Під час розгляду кримінального провадження Гадяцьким районним судом Полтавської області обвинувачення щодо ОСОБА_19 було змінено та виділено в окреме провадження. Вироком Гадяцького районного суду Полтавської області від 16.10.2019 на підставі укладеної з ОСОБА_19 угоди про визнання винуватості, його було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.5 ст.27, ч.1 ст.122 КК України… Суд зазначає, що вказаний вирок не має преюдиційного значення для суду, що розглядає справу, в частині встановлення обставин кримінального правопорушення та вини осіб, які не були учасниками відповідної угоди. Водночас, не може бути залишений без уваги суду той факт, що внаслідок укладання угоди з ОСОБА_331, обсяг пред`явленого йому обвинувачення по епізоду вбивства судді ОСОБА_17 було зменшено з вчинення особливо тяжкого злочину та нетяжкий, що може вказувати на певні переваги для обвинуваченого та мати вплив на достовірність його показань по цьому обвинуваченню. Таким чином, показання ОСОБА_332 щодо обставин умисного протиправного заподіяння ОСОБА_10 смерті ОСОБА_17 … без сукупності інших доказів, не можуть слугувати доказом винуватості обвинувачених у вчиненні інкримінованих їм кримінальних правопорушень» [Вирок Пирятинський районний суд Полтавської області від 03.05.2024, справа № 532/308/15-к. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/118913702]. В даному випадку суд досить чітко зазначив, що хоча показання такого свідка є прийнятними, вони не можуть бути єдиними чи ключовими доказами винуватості особи, а мають вказувати на винуватість в сукупності з іншими доказами, які мають бути отримані стороною обвинувачення.

Аналізуючи судову практику, можна помітити, що в цілому судді приймають показання таких свідків, які в інших провадженнях уклали угоди про визнання винуватості, попередньо повідомивши їм про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань. Однак наявність даної судової практики ще не означає, що проблема вирішена, адже як попередньо було зазначено, свобода від самовикриття багатьма розглядається як абсолютне право, яке не повинно бути обмежене, а тим більше не повинно залежати від того, в якому саме процесуальному статусі виступає особа в кримінальному провадженні – у статусі обвинуваченого або свідка. Якщо особа в процесі надання показань повідомляє інформацію, яка може бути використана проти неї, то така особа може скористуватися своїм правом не свідчити проти себе на будь-якому етапі допиту в будь-якому статусі. Очевидна проблема полягає в тому, що тоді інститут угод в кримінальному процесі значно втрачає свою ефективність та актуальність, адже, як вже було зазначено, однією (і на практиці вкрай популярною) з підстав укладення угоди про визнання винуватості є зобовʼязання викрити інших осіб, які вчинили кримінальні правопорушення.

В той же час аналіз судової практики свідчить, що інколи на особу покладається обовʼязок не лише активно співпрацювати зі слідством, а надати конкретні обвинувальні показання щодо інших осіб в іншому провадженні. Так, можна знайти наступні формулювання, які судді використовують у вироках, якими затверджуються угоди: «згідно даної угоди обвинувачений ОСОБА_3 згоден з кваліфікацією дій, саме за ч. 2 ст. 110 КК України … та ч. 2 ст. 260 КК України… Крім того, ОСОБА_3 зобов`язується сприяти правоохоронним органам та суду при здійсненні процесуальних та слідчих дій у кримінальних провадженнях щодо інших співучасників вчиненого ним кримінального правопорушення, а саме шляхом надання показань у якості свідка під час досудового слідства та в суді про участь у діяльності незаконних збройних формувань т.зв. «Народної міліції «ЛНР» [Вирок Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01.08.2023, справа № 185/7767/23. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/112831678]. В інших судових рішеннях такий обовʼязок ще більше конкретизується, адже там вказується номер провадження, в якому особа повинна дати такі показання: «згідно укладеної угоди ОСОБА_4 зобов`язується сприяти судовому провадженню, беззастережно визнати обвинувачення в обсязі повідомленої підозри, у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 204 КК України та співпрацювати з органом досудового розслідування шляхом надання показань в якості свідка у кримінальному провадженні № 12022170000000501 щодо обставин вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 204 КК України іншими особами» [Вирок Карлівського районного суду Полтавської області від 16.11.2022, справа № 531/2316/22. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/107403805].

Хоча слід зазначити, що не всі судді дозволяють затверджувати угоди за подібних умов. Так, в одному судовому рішенні було зазначено, що «таким чином, прокурором у обвинуваченні, яке він вважає встановленим, викладаючи фактичні обставини, що в угоді про визнання винуватості визнаються ОСОБА_2 у повному обсязі, зазначено інших конкретних осіб, а саме ОСОБА_7 та ОСОБА_6 , які не є обвинуваченим у цьому провадженні, їх дії мають ознаки іншого кримінального правопорушення. Отже, обвинувачений, визнаючи ці фактичні обставини, підтверджує вчинення діянь указаними особами, які не є учасниками цього кримінального провадження, у розумінні ст. 3 КПК України, що має наслідком порушення презумпції невинуватості, визначеного ст. 62 Конституції України. Також, указані особи: ОСОБА_7 та ОСОБА_6 позбавлені права на особисту присутність при розгляді цього кримінального провадження, що свідчить про порушення права цих осіб на захист. Неприпустимість зазначення в формулюванні обвинувачення осіб, яким не пред`явлено обвинувачення, узгоджується і практикою ЄСПЛ, у висновках якого закріплено принцип, що забороняє формування передчасної позиції суду, яка б відображала думку про те, що особа, обвинувачена у вчиненні злочину, є винуватою ще до того, коли її вина буде доведена відповідно до закону» [Ухвала Криворізького районного суду Дніпропетровської області від 23.02.2022, справа № 177/249/22. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/103569598]. В даному випадку суд використав дещо радикальний підхід, відмовивши у затвердженні угоди через те, що в обвинуваченні фігурують особи, які не є учасниками кримінального провадження, тому мова ведеться про порушення презумпції невинуватості.

Власне повертаючись до проблема затвердження угоди та використання показань в іншому кримінальному провадженні, то слід констатувати, що складається дещо абсурдна ситуація: в одному кримінальному провадженні особа зобовʼязується дати показання проти свої співучасників і такий обовʼязок є умовою укладення угоди, проте у виділеному провадженні щодо співучасників така особа вже має право відповідні показання не давати, користуючись правом не свідчити проти себе. І навіть якщо така особа погодиться дати показання, перед судом виникає інша дилема: чи можна такій особі повідомити про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань, адже це фактично суперечить свободі від самовикриття?

Власне можна було б зазначити, що укладаючи угоди та зобов’язуючись надати показання проти інших осіб підозрюваний чи обвинувачений добровільно відмовляється від свободи проти самовикриття, адже такий обовʼязок і є умовою отримання привілей від держави, на які особа добровільно погоджується. В той же час ні Конституція України, ні КПК, ні жоден інший міжнародний нормативно-правовий акт не вказує на способи обмеження свободи від самовикриття в обмін на імунітет від кримінального переслідування або подібні привілеї. Власне це і створює правову та процесуальну колізію, яка ставить під сумнів легітимність самого інституту угод в кримінальному процесі.

Висновки. Ми вважаємо, що в даному випадку можна спробувати розробити два шляхи вирішення даної проблеми. Перший – концептуальний. Як вже було зазначено в даній статті, дача показань особою в іншому кримінальному провадженні щодо співучасників обовʼязково також стосується і права не свідчити проти себе. Проте ми вважаємо, що для того, щоб уникнути тим проблем, які були описані вище, з мінімальними витратами, необхідно дещо переглянути зазначений підхід. Дійсно, особа, надаючи обвинувальні показання відносно своїх співучасників, теоретично може також надавати показання, які можуть бути використані проти неї самої. В той же час ми вважаємо, що для уникнення будь-яких суперечок суд має чітко розмежовувати, які саме показання він отримує. Якщо відомості, які надаються свідком, стосуються виключно дій співучасників, то відносно них не поширюється гарантія права не свідчити проти себе. Якщо ж в ході отримання таких показань також будуть отримані відомості, які можуть бути використані проти самого свідка, то суд зобовʼязаний не брати їх до уваги, адже: 1) особа вже була притягнута до кримінальної відповідальності за ці дії, тобто діє заборону двічі притягуватись до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; 2) особа могла скористуватися своїм правом не свідчити проти самого себе, проте це було неможливо в силу тісного звʼязку між показаннями щодо самого себе та щодо співучасників. Враховуючи таку логіку, суд має повне право повідомити такому свідку про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань, адже це буде стосуватися показань щодо інших осіб. Дійсно, така логіка є надто хиткою, але як мінімум вона пропонує вирішення даної фундаментальної проблеми виключно на рівні аналітики самої ситуації.

Другий спосіб вирішення даної проблеми – законотворча. Ми пропонуємо внести зміни до КПК України та передбачити нового субʼєкта кримінального процесу – «свідок, який співпрацює зі слідством». В першу чергу ведеться мова саме про підозрюваних та обвинувачених, які уклали угоду про визнання винуватості та взяли на себе зобовʼязання співпрацювати зі слідством. Відповідно, до КК України має бути внесена нова стаття, яка передбачає кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання такої особи, але не передбачено відповідальність за відмову від надання показань. В такий спосіб можна мінімізувати ризик порушення основних прав людини, в першу чергу – право не свідчити проти себе.

Текст взято зі статті Торбас О.О., Чебанов А.В. Співвідношення свободи від самовикриття та зобов’язання викрити співучасників при укладенні угоди про визнання винуватості. Право і суспільство. 2024. № 2. С. 512-519.

Автори статті: Торбас О.О., Чебанов А.В.