Практичні аспекти справ окремого провадження про оголошення фізичної особи померлою

Під тиском обставин тривалої агресивної війни, значних людських втрат зростає кількість людей, зниклих безвісти. В Україні майже 37 тисяч людей вважаються зниклими безвісти, включаючи цивільних і військових, повідомляє Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець, реальна кількість може бути більшою.

За інформацією органів Національної поліції, з початком російського вторгнення кількість зниклих зросла в 4 рази, на сьогодні нерозшуканими залишаються 50 150 осіб. За оцінками міжнародних організацій, в Україні зниклих безвісти від 30 000 до 40 000 осіб, багато з них загинули, але не ідентифіковані, інші були викрадені, полонені, депортовані до Росії, розлучені зі своїми родинами або стали жертвами торгівлі людьми.

Така динаміка впливає на необхідність впорядкування соціальних і правових зв’язків за участю осіб, зниклих безвісти, що зумовлює розширення використання відповідних цивільно-правових конструкцій, якими є визнання особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.

Відповідно під впливом цих обставин кількість справ про оголошення особи померлою зростає, ця юридична конструкція користується все більшим попитом у судовій і нотаріальній практиці, одночасно породжує низку новітніх проблем. Слід відмітити, що сучасна законодавча модель безвісної відсутності особи і оголошення особи померлою, практика застосування коріняться на потребах вирішення проблем, що склалися у віддаленій історичній перспективі, під впливом наслідків подій Другої світової війни 1939 — 1945 р.р. Але потреби сьогодення, зміни напрямків розвитку суспільства, динаміка наукових та соціальних технологій вимагають переформатування цієї моделі в різних аспектах, коригування судової практики, відповідних змін також і в нотаріальній практиці стосовно оформлення спадкових прав після осіб, оголошених померлими.

Загальні положення та підстави оголошення осіб померлими

Оголошення померлим представляє собою судове визнання померлою фізичної особи, про яку за місцем постійного проживання відсутні будь-які відомості про місце її перебування протягом установленого законодавством строку.

Аналіз наведеного визначення свідчить, що за відсутності достовірних даних про особу суд завжди буде виходити з певних припущень, звертаючись при цьому до непрямих доказів.

Враховуючи, що конструкція безвісної відсутності ґрунтується на припущеннях, при її застосуванні, особливо у сфері спадкування, виникають питання підтвердження або спростування цих припущень, достовірності чи недостовірності фактичних обставин і доказів, що стали підставою для оголошення особи померлою.

При оголошенні особи померлою суд виходить з презумпції смерті особи, тобто припущення, що на момент розгляду справи особи немає в живих, однак встановити це достеменно неможливо. Оголошення особи померлою здійснюється судом на підставі непрямих доказів або у зв’язку з тривалою безвісною відсутністю. Оголошення особи померлою є юридичною фікцією, певним юридико-технічним прийомом, коли визнаються дійсними юридичні факти і обставини, які відсутні у реальному житті.

Свого часу Верховний Суд України роз’яснив судам, що оголошення фізичної особи померлою — це ствердження судовим рішенням припущення про смерть даної особи, тобто констатація високого ступеня ймовірності смерті (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 № 5 «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення»).

У ст. 46 Цивільного кодексу України визначені як підстави оголошення фізичної особи померлою, так і встановлені строки, сплив яких є необхідним для ухвалення судом відповідного рішення. При застосуванні цієї статті слід ураховувати, що кожна з наведених у ній підстав є самостійною для визнання особи такою, що померла, і залежно від підстав визнання особи такою, що померла, визначається строк, протягом якого мають бути відсутні відомості про особу у місті її постійного проживання. Дотримання наведених строків є обов’язковою умовою, у випадку якщо на момент звернення до суду визначений ст. 46 ЦК строк не сплив, суд ухвалює рішення про відмову у задоволенні заяви про оголошення особи померлою.

Юридична конструкція оголошення фізичної особи померлою, визначена ст. 46 ЦК України, містить два кола підстав:

— загальні підстави, коли фізична особа може бути оголошена судом померлою, і відповідні їм строки (три роки, шість місяців та один місяць);

— особливі підстави, коли фізична особа пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом.

При цьому особа може бути оголошена померлою лише з однієї підстави, поєднання у заяві про оголошення особи померлою, і відповідно у судовому рішенні, декількох підстав є неприпустимим.

Оголошення особи померлою у зв’язку з воєнними діями

Особлива підстава визначена у ч. 2 ст. 46 ЦК, за якою фізична особа, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців.

При цьому ч. 2 ст. 46 ЦК є спеціальною по відношенню до ч. 1 цієї статті, оскільки передбачає оголошення померлою саме у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом. Частина 2 ст. 46 ЦК передбачає оголошення померлою у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, не містить при цьому посилання на воєнний стан. Тому відсутні будь-які підстави пов’язувати вирішення питання про оголошення особи померлою, початок перебігу відповідного строку із припиненням (скасуванням) воєнного стану.

З цього приводу слід навести позицію Верховного Суду, який визнав помилковим висновок апеляційного суду, що заявникові слід звертатися до суду з заявою про оголошення його матері померлою, в порядку ч. 2 ст. 46 ЦК, як на підставу для відмови в задоволенні заяви про встановлення факту смерті матері, погодитись неможливо. Суд не врахував, що законом оголошення фізичної особи померлою пов’язується із тим, що особа пропала безвісті у зв’язку з воєнними діями, в цьому випадку заявник зазначає, що його матір загинула за наведених ним обставин, а ії смерть сталась на території, яка є тимчасово окупованою.

Верховний Суд наголосив на необхідності відмежування оголошення особи померлою і встановлення факту смерті, перш за все з огляду на сутнісну відмінність підстав. Складність відмежування цих конструкцій зумовлена досить близьким текстуальним викладом змісту відповідних правових норм, зокрема ч. 1 та ч. 2 ст. 46 ЦК та п. 9 ч. 1 ст. 315 Цивільного процесуального кодексу України.

З цього питання була висловлена окрема думка судді, доводи якої заслуговують на увагу.

Особливістю цієї категорії справ є те, що висновок суду про оголошення фізичної особи померлою ґрунтується на юридичному припущенні смерті особи (правова презумпція).

Тобто, на відміну від підстави для встановлення факту смерті особи (наявність достовірних доказів, що свідчать про її загибель), підставою для оголошення особи померлою є не факти, які напевне свідчать про її загибель, а обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи.

З огляду на викладене, враховуючи те, що суди першої та апеляційної інстанцій, які дослідили всі наявні в справі докази, вважали, що наведені заявником обставини дають можливість обґрунтовано припускати загибель його матері, проте достовірно не свідчать про її смерть, а Верховний Суд відповідно до статті 400 ЦПК не може вирішувати питання про достовірність доказів, обґрунтованим є висновок судів про відсутність підстав для встановлення факту смерті матері заявника, оскільки відповідно до закону наведені обставини можуть бути підставою для оголошення її померлою.

До того ж особливістю визнання фізичної особи померлою (фактично припущення про смерть цієї особи) є передбачені законом правові наслідки появи такої особи (ст. 48 ЦК), тоді як встановлення факту смерті фізичної особи таких наслідків не передбачає.

Іноді питання оголошення особи померлою є дотичним до встановлення факту смерті або іншого юридичного факту.

Верховний Суд вважає, що суди, розглядаючи заяву ОСОБА_1, не звернули уваги на суть та мету цієї заяви — встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією російської федерації проти України.

Суди попередніх інстанцій розділили вимогу заявника на встановлення факту смерті військовослужбовця та факту військової агресії російської федерації, зробивши висновок про те, що у першому випадку такі факти судами не встановлюються, а в другому — про загальновідомість факту через закріплення його на державному рівні на підставі нормативно-правових актів.

Фактичною ж підставою звернення до суду заявника стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю та збройною агресією російської федерації проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій.

Причому таким юридичним фактом може бути і причинно-наслідковий зв’язок між смертю військовослужбовця та військовою агресією. Верховний Суд вказав, що відповідний юридичний факт є індивідуальним, оскільки має правові наслідки лише для заявниці та її малолітньої дитини. Фактичною підставою звернення до суду стала необхідність встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю чоловіка заявниці та збройною агресією РФ проти України з метою подальшого отримання допомоги від гуманітарних організацій. Ураховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про закриття провадження у цій справі, не врахувавши, що встановлення факту, що має юридичне значення, щодо загибелі ОСОБА_3 під час захисту Батьківщини у лютому 2015 року на території Донецької та Луганської областей України внаслідок збройної агресії РФ проти України можливе лише у судовому порядку, оскільки законодавець не визначив іншого, позасудового способу встановлення причинно-наслідкового зв’язку між смертю військовослужбовця та військовою агресією РФ.

Юридична мета запровадження спеціальних строків у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом пов’язана із тим, що визначені цією нормою два роки від дня закінчення воєнних дій необхідні були для розшуку фізичної особи, вжиття заходів до її повернення із воюючої країни або з інших країн. Встановлення строку у два роки саме від дня закінчення воєнних дій пов’язане із тим, що у багатьох випадках під час воєнних дій і збройного конфлікту загибель особи або зникнення її безвісти має місце в умовах неочевидності, на території, де ведуться (або велися) активні бойові дії, тимчасово окупованою або з інших схожих обставин, які не є очевидними для вирішення цього питання. Може статися так, що і зі впливом цього строку (у два роки) очевидність зникнення безвісти або загибелі особи не стане відомою, але саме для вирішення такої проблеми і використовуються юридичні фікції;

Складністю практичного застосування ч. 2 ст. 46 ЦК слід визнати те, що у ній не розкривається навіть приблизно зміст конкретних обставин, наявність яких надає суду підстави для застосування не дворічного, а шестимісячного строку. Конкретні обставини підлягають оцінці судом під кутом зору їх впливу на можливість оголошення особи померлою за спливом менш тривалого строку.

Слід ураховувати, що законодавець при формулюванні другого речення ч. 2 ст. 46 ЦК України не вказав, що суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців саме з моменту закінчення воєнних дій. Вважаємо таке формулювання не випадковим. Тому варто підтримати позицію науковців, які не прив’язують початок перебігу строку до моменту закінчення воєнних дій. Це може бути обґрунтовано тим, що невизначений строк закінчення воєнних дій створює ситуацію правової невизначеності для широкого кола осіб, і держави в цілому, які перебували у правовідносинах із особою, яка зникла безвісти. Тому пов’язувати можливість оголошення особи померлою лише із закінченням воєнних дій значить створити підставу до порушення принципу res judicata.

Який же день є початком перебігу шестимісячного строку, про який йдеться у другому реченні ч. 2 ст. 46 ЦК України? Видається, що початком перебігу строку є день настання конкретних обставин, які стали підставою для застосування судом саме шестимісячного, а не дворічного строку. Наприклад, початком перебігу такого строку є день, коли сталася ймовірна загибель особи внаслідок ракетного обстрілу території торговельно-розважального центру — 20.03.2022.

Початок перебігу шестимісячного строку, визначеного ч. 2 ст. 46 ЦК, для оголошення фізичної особи померлою пов’язується не з днем закінчення воєнних дій, а з днем настання конкретних обставин, які стали підставою для застосування судом шестимісячного строку.

Підставою для оголошення фізичної особи, яка пропала безвісти у зв’язку з воєнними діями, збройним конфліктом, померлою до спливу дворічного строку, визначеного ч. 2 ст. 46 ЦК, можуть бути конкретні обставини, до яких слід віднести неможливість припущення про будь-яке інше зникнення особи безвісти за наведених обставин, ніж загибель, зокрема, під час ракетного обстрілу.

Процесуальні питання оголошення особи померлою

Питання про оголошення особи померлою вирішується судом за заявою зацікавленої особи в порядку окремого провадження (ст. 305 — 309 ЦПК) за місцем проживання заявника, або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місце перебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Як бачимо, підсудність цієї категорії цивільних справ визначена альтернативно.

Верховний Суд сформулював правову позицію, за якою обов’язок щодо доказування обставин, що підтверджують відсутність відомостей про місце перебування особи, яку заявники просять оголосити померлою у місці її постійного проживання протягом трьох років, покладається чинним законодавством України саме на заявників.

Відповідно відсутність інформації лише щодо місця проживання особи, які не вказують безпосередньо на наявність підстав вважати її померлою чи такою, що пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, тому суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні заяви про оголошення фізичної особи померлою.

Оголошення особи померлою і спір про право

У нормах процесуального законодавства і практики його застосування укорінився підхід, що наявність спору про право виключає вирішення питання в окремому провадженні, у тому числі заяви про оголошення особи померлою.

Так, при розгляді справи про встановлення факту родинних відносин у зв’язку із тим, що у свідоцтві про народження спадкодавиці та її сестри записи про прізвища та по батькові є різними, з’ясувалося, що за умов відсутності спадкоємців за законом або за заповітом спадщина може перейти до держави в особі відповідного органу, що вимагає звернення до суду із позовом на загальних підставах.

Заява про оголошення особи померлою і спір про спадщину повинні розглядатися в різних судових провадженнях, що підтверджується практикою Верховного Суду України.

У січні 1994 р. П. звернулася в суд із заявою про оголошення померлою її матері А. Д. Заявниця посилалась на те, що мати перебувала в зареєстрованому шлюбі з А. В., який у 1937 р. був репресований і розстріляний. Після цього мати захворіла на психічну хворобу, і її було вміщено на лікування в Ігренську психіатричну лікарню. У 1941 р. під час окупації фашисти розстріляли всіх психічно хворих, у тому числі матір, але факт її загибелі ніде не зареєстровано. Зазначаючи, що після арешту батька було конфісковано належну матері на праві особистої власності частину будинку і що після реабілітації батька вона, П., має намір порушити питання про повернення цього майна, заявниця просила задовольнити її вимоги.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26.02.1990 А. Д., 5 березня 1908 р. народження, було оголошено померлою.

Постановою президії Дніпропетровського обласного суду від 22.03.1995 це рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд із зазначенням необхідності об’єднати її в одне провадження зі справою про визнання права власності на спадкове майно й розглянути заяву в порядку позовного, а не окремого провадження.

Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про виключення з мотивувальної частини постанови президії вказівки про об’єднання справ у одне провадження з таких підстав.

Згідно зі ст. 21 ЦК (ЦК УРСР 1963 року) днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання законної сили рішенням суду про оголошення його померлим. У разі оголошення померлим громадянина, який пропав безвісти за обставин, що загрожували смертю або дають підстави припускати його загибель від певного нещасного випадку, суд може визнати днем смерті цього громадянина день його гаданої загибелі. Оскільки оголошення громадянина померлим породжує ті ж правові наслідки, що й фізична смерть, зазначена норма закону встановлює правило, згідно з яким визначається день смерті особи, оголошеної померлою, а відповідно й час відкриття спадщини.

Суд визнав установленим, що мати заявниці була розстріляна в 1941 р. у період окупації Дніпропетровської області фашистами, не з’ясувавши, чи є відомості про день гаданої загибелі А. Д.

Скасовуючи постановлене у справі рішення, президія обласного суду зазначила в постанові, що оскільки з питання витребування заявницею спадкового майна виник спір, то цю справу треба було розглядати разом з цим спором у порядку позовного, а не окремого провадження. Проте до оголошення особи померлою і набрання цим рішенням законної сили спадщина не може відкритися, а отже, не може й виникнути спір з приводу спадкового майна.

Виходячи з наведеного, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України протест задовольнила, виключивши з мотивувальної частини постанови президії обласного суду міркування про необхідність об’єднати справи в одне провадження і з резолютивної частини цієї постанови — відповідну вказівку.

Чинний ЦПК (ч. 6 ст. 293) встановлює, що у випадку, коли під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

Привертає увагу, що аналізована норма вказує на те, що спір виникає під час розгляду справи у порядку окремого провадження, тому суд не вправі на цій підставі залишити заяву без розгляду, коли спір про право (зокрема, спір про спадщину) ще не виник, але є ознаки такого спору або ймовірність його виникнення.

Верховний Суд у постанові від 18.07.2022 у справі № 755/9100/18 (за заявою про встановлення факту проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу) зробив висновок про те, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними. Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Вважаємо, що такий підхід може бути застосовано і до інших справ окремого провадження, зокрема про оголошення особи померлою.

В іншій справі ухвалою Овруцького районного суду Житомирської області від 06.12.2019, залишеною без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 08.01.2020, у відкритті провадження у справі відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що оскільки існує спір про право (щодо спадщини), справа підлягає розгляду за правилами позовного провадження.

Висновки судів є помилковими, адже відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вимог закону не врахував, належним чином не з’ясував мету, для якої необхідно встановлення вказаного факту, також не врахував того, що спадщина відкривається тільки після смерті фізичної особи, та дійшов помилкового висновку про те, що вказана справа повинна вирішуватися у порядку позовного провадження, тому що у цій справі не вбачається спору про право та такі заяви розглядаються в порядку окремого провадження, що прямо передбачено нормами чинного законодавства.

Нормами цивільного процесуального закону визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Таким чином, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 411 ЦПК.

Заява про оголошення особи померлою. Докази

Заява про оголошення особи померлою повинна відповідати як загальним вимогам, визначеним ЦПК, так спеціальним вимогам до заяв в окремому провадженні. Так, відповідно до ст. 306 ЦПК у заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: (1) правову мету, задля якої заявникові необхідно визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; (2) обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку.

Метою, яка наводиться у заяві, може бути зазначено:

— отримання передбачених законодавством виплат та оформлення спадщини;

— вирішення соціально-побутових питань;

— необхідність оформлення спадкових прав;

— вжиття заходів щодо охорони спадкового майна згідно зі ст. 308 ЦПК.

У заяві вказується конкретний термін (календарна дата), з якої особа оголошується померлою. Якщо заявник не може вказати такої дати у зв’язку із тим, що йому невідомо конкретні часові межі зникнення безвісти особи, і під час судового розгляду не вдалося отримати відомості про конкретну дату, особа оголошується померлою з дня набрання рішенням суду законної сили.

Заява про оголошення особи померлою повинна бути належним чином обґрунтована, з посиланням на відповідні докази. При цьому слід ураховувати особливості розгляду справ окремого провадження, які розглядаються судом з додержанням загальних правил, установлених ЦПК, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ установлені розд. 4 ЦПК України, зокрема суд з метою з’ясування обставин справи може за власною ініціативою витребувати необхідні докази.

Але встановлені особливості справ окремого провадження не означають, що заявник взагалі не подає суду доказів в обґрунтування викладених у заяві вимог, такі докази заявник за їх наявності повинен подати суду, оскільки останній повинен мати достатні належні та допустимі докази для встановлення обставин, на підставі яких можливо зробити вірогідне припущення про смерть громадянина.

Верховний Суд вказав, що сама по собі відсутність відомостей про місце перебування фізичної особи протягом трьох років у місці її постійного проживання не може бути підставою для оголошення цієї фізичної особи померлою. Суд повинен мати достатні належні та допустимі докази для встановлення обставин, на підставі яких можливо зробити вірогідне припущення про смерть громадянина.

Відсутність безумовних доказів або суперечність у доказах на підтвердження обставин, що надаються заявником та/або заінтересованими особами, унеможливлює оголошення особи померлою.

Якщо особа, щодо якої вирішується питання про оголошення померлою, була визнана безвісно відсутньою на підставі рішення суду, яке набуло законної сили, то сама по собі наявність такого рішення не звільняє від доказування обставин, які є підставою для оголошення особи померлою.

Судами встановлено, що подані заявником та витребуванні письмові докази, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, свідчать про те, що заявнику відомо про місце перебування її колишнього чоловіка, а встановлені обставини у рішенні Бориспільського міськрайонного суду від 29.04.2015, яким її колишній чоловік був визнаний безвісно відсутнім, не можуть бути достатніми підставами для оголошення його померлим.

Доводи заявника про те, що встановлені у рішенні Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 29.04.2015 у справі №359/2938/15-ц, яким ОСОБА_5 визнано безвісно відсутнім, обставини не підлягають доказуванню, не ґрунтуються на вимогах закону. Згідно з ч. 4 ст. 82 ЦПК обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. При цьому обставини, встановлені рішенням суду та які не потребують доказування, слід вважати обставинами, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Предметом судового розгляду в справі № 359/2938/15-ц були обставини щодо визнання ОСОБА_5 безвісно відсутнім, а тому висновок суду ґрунтувався на юридичному припущенні знаходження особи в живих. Тоді як предметом розгляду у цій справі є оголошення ОСОБА_5 померлим, в якій, на відміну від справи про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, підлягають встановленню обставини, що дають підставу припускати смерть такої особи.

Отже, встановлені фактичні обставини у справі свідчать про те, що ОСОБА_5 виїхав до РФ та його останнім місцем проживання є АДРЕСА_3 , про що достовірно відомо заявнику.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність доказів, які є достатніми підставами для оголошення його померлим.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 02.05.2018 та постанову Київського апеляційного суд від 10.12.2018 — без змін.

Правові наслідки оголошення особи померлою

Оголошення особи померлою за рішенням суду породжує правові наслідки, ідентичні із смертю особи. Зокрема, припиняються правовідносини особистого характеру, припиняють дію довіреності, видані такою особою та на її ім’я (ч. 1 ст. 248 ЦК). Але слід враховувати, що довіреність припиняється не миттєво, у разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків.

Припиняють дію і засоби забезпечення виконання зобов’язань, які носять особистий, а не майновий характер, зокрема порука. Видається, що фідуціарний (особисто довірчий) характер відносин у договорі поруки переважає майновий і здійснює вплив на весь спектр динаміки відносин поруки, у тому числі при порушенні боржником основного зобов’язання або ж при пред’явленні позову до поручителя про стягнення заборгованості. За змістом ст. 523 ЦК у разі смерті позичальника, оголошення його померлим, порука припиняється навіть і тоді, коли факт смерті позичальника настав після звернення кредитора до суду із позовом про стягнення заборгованості за основним зобов’язання, яке забезпечене саме цією порукою.

Ключовим серед наслідків є відкриття спадщини, оскільки внаслідок оголошення особи померлою відкривається спадщина (ч. 1 ст. 1220 ЦК України, п.п. 1.7 п. 1 гл. 10 розд. II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5.

Певні особливості має визначення часу відкриття спадщини фізичної особи, оголошеної померлою.

Оскільки днем смерті особи визнається день набрання законної сили рішенням суду, цей же день вважається часом відкриття спадщини. Однак суд відповідно до ч. 3 ст. 46 ЦК може визначити в рішенні іншу дату вірогідної смерті особи.

Рішення суду про оголошення особи померлою є підставою для державної реєстрації смерті, з видачею відповідного свідоцтва. Державна реєстрація смерті особи, оголошеної судом померлою, проводиться за рішенням суду, надісланим судом відділу державної реєстрації актів цивільного стану, після набрання ним законної сили або за заявою осіб, що були заявниками при розгляді судом справи, чи спадкоємців померлого (п. п. «г» п. 1, абз. 1 п. 9 глави 5 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України від 18.10.2000 № 52/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 24.12.2010 № 3307/5).

При видачі спадкоємцям особи, оголошеної померлою, свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно нотаріус накладає на нього заборону відчуження (ч. 2 ст. 47 ЦК) строком на п’ять років.

Відповідно до абз. 7 п.п. 5.1 п. 5 глави 15 розділу II Порядку підставою для зняття заборони є скасування рішення суду про оголошення фізичної особи померлою або закінчення п’ятирічного строку з часу відкриття спадщини на майно особи, оголошеної померлою.

З огляду на це п’ятирічний строк обчислюється не з моменту видачі свідоцтва про право на спадщину, а з часу відкриття спадщини, незалежно від того, коли буде видане свідоцтво. Тому строк обчислюється не з моменту видачі такого свідоцтва, а з моменту оголошення особи померлою, оскільки на момент оформлення спадкових прав п’ятирічний строк може закінчитись, і обмежувати в такій ситуації право спадкоємців на розпорядження нерухомим майном, що одержане ними у спадщину, ще на п’ять років немає достатніх підстав.

Список використаної літератури:

• Комаров В. В. Цивільне процесуальне право України : практика застосування. Х.: Основа, 1993. С. 216-217.
• Ухвала Судової колегії у цивільних справах Верховного Суду України від 14.02.1996 // Вісник Верховного Суду України. 1996. № 2.

ВІСНИК НААУ № 5 (101)

Автор статті: Олег Печений,

доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, член науково-консультативної ради Верховного Суду, к. ю. н.