П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 грудня 2016 року м. КиївСудова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого суддів: Охрімчук Л.І., Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним за заявою ОСОБА_5 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У липні 2014 року ОСОБА_5 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_6 про визнання договору дарування недійсним.

Позивачка зазначала, що 13 березня 2014 року між нею та відповідачкою укладено договір дарування, за яким вона подарувала ОСОБА_6 квартиру АДРЕСА_1.

При цьому ОСОБА_5 вказувала, що за станом здоров'я потребує постійного стороннього догляду (як фізичного, так і психологічного) й допомоги; з родичами відносини не підтримує; ОСОБА_6 підтримувала її та надавала грошові кошти на лікування та їжу, а тому сторони уклали зазначений договір дарування квартири, яка є єдиним житлом для позивачки, під впливом тяжких для позивачки обставин і на вкрай невигідних умовах.

Посилаючись на зазначене та уточнивши позовні вимоги під час розгляду справи, ОСОБА_5 просила визнати цей договір дарування квартири недійсним на підставі частини першої статті 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Бердичівський міськрайонний суд Житомирської області рішенням від 25 березня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 відмовив.

Апеляційний суд Житомирської області 17 червня 2015 року рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 березня 2015 року скасував та ухвалив нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_5 задовольнив: визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 13 березня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 6 липня 2016 року рішення Апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2015 року скасувала, залишила в силі рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 25 березня 2015 року.

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року ОСОБА_5 просить скасувати зазначене судове рішення з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах частини першої статті 233 ЦК України.

На обґрунтування заяви ОСОБА_5 надала копію постанови Верховного Суду України від 19 березня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_5 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 13 березня 2014 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_5 подарувала ОСОБА_6 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1.

ОСОБА_5 проживала і проживає на час розгляду справи в зазначеній квартирі, яка є її єдиним житлом; за станом здоров'я вона потребує постійного стороннього догляду й допомоги; з родичами відносини не підтримує.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що спірний договір дарування позивачка уклала добровільно, перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам'яті, при повному розумінні значення своїх дій; наведені нею підстави позову не є обставинами в розумінні положень частини першої статті 233 ЦК України; жодна сторона не заявила, що договір носить характер уявного та удаваного; позивачка мала намір на укладення саме договору дарування, а не іншого правочину. При цьому суд дійшов висновку про відсутність підстав, передбачених зазначеною нормою, для визнання договору дарування квартири недійсним.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_5, апеляційний суд вважав, що спірний договір дарування підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтею 233 ЦК України з огляду на встановлені фактичні обставини у справі, а саме: предметом договору є квартира, яка є єдиним житлом дарувальниці; остання є особою похилого віку, одинокою і безпомічною; не може самостійно забезпечувати та обслуговувати себе й потребує стороннього догляду; перенесла інсульт, інфаркт, має інші тяжкі захворювання; не має близьких родичів; тому вказані обставини спонукали позивачку укласти договір дарування на вкрай невигідних для неї умовах і під впливом зазначених тяжких обставин; цей не відповідав внутрішній волі позивачки (передача майна в обмін на допомогу та догляд).

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, наданій заявницею для порівняння, міститься висновок про те, що за змістом частини першої статті 233 ЦК України тяжкими обставинами в розумінні цієї норми можуть бути, зокрема, тяжка хвороба особи, загроза втратити житло тощо. Правочин, який вчинено особою від впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризується тим, що особа його вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини; такий правочин може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину; зазначена норма не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування в подібних правовідносинах частини першої статті 233 ЦК України.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим, правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Отже, правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути: тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон застосування її до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору дарування.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року, наданій заявницею для порівняння.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що позивачка, яка уклала договір дарування квартири, що була єдиним її житлом, є людиною похилого віку, має тяжкі хвороби й потребує за станом здоров'я стороннього догляду; не має близьких родичів.

З огляду на викладене обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваний договір дарування було укладено під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних для позивачки умовах та що її волевиявлення не відповідало внутрішній волі й не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування, а тому цей договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 233 ЦК України.

Отже, рішення суду апеляційної інстанції ухвалено відповідно до вимог статей 203, 215, 233 ЦК України та правової позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 19 березня 2014 року; це рішення помилково скасував суд касаційної інстанції.

Таким чином, у справі, яка переглядається, суди першої та касаційної інстанцій неправильно застосували положення частини першої статті 233 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеному в постанові Верховного Суду України від 19 березня 2014 року висновку щодо застосування в подібних правовідносинах зазначеної норми матеріального права, що відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення касаційного суду, ухваленого в цій справі, та залишення в силі рішення суду апеляційної інстанції.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 3603 , частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 3604 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБА_5 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6 липня 2016 року скасувати, залишити в силі рішення Апеляційного суду Житомирської області від 17 червня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, установленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Л.І. Охрімчук

Судді: В.І. Гуменюк

Н.П. Лященко

В.М. Сімоненко