ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

8 вересня 2015 року м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Гриціва М.І.,

суддів: Волкова О.Ф., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., -

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Верховної Ради України (далі - ВРУ), Голови ВРУ Гройсмана Володимира Борисовича, третя особа - Комітет з питань фінансової політики і банківської діяльності Верховної Ради України, про визнання протиправними дій Голови ВРУ Гройсмана В.Б., визнання нечинним рішення ВРУ та зобов'язання вчинити певні дії,

встановила:

У травні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції з позовом до ВРУ, Голови ВРУ Гройсмана В.Б., третя особа - Комітет з питань фінансової політики і банківської діяльності ВРУ, в якому просив:

- визнати законопроект від 23 грудня 2014 року № 1558-1 «Проект закону про реструктуризацію зобов'язань за кредитами в іноземній валюті» (далі -Законопроект) таким, що прийнятий в цілому як акт ВРУ;

- визнати протиправними дії Голови ВРУ Гройсмана В.Б. про внесення на повторне голосування ВРУ питання щодо відправлення Законопроекту на третє читання;

- визнати незаконним і скасувати рішення ВРУ про направлення на третє читання Законопроекту;

- зобов'язати Голову ВРУ підписати Законопроект і направити його Президенту України.

Заявлені у позові вимоги мотивує тим, що неприйняття Законопроекту як акта Верховної Ради України і як закону порушує його права, зокрема позбавляє (обмежує) його можливості виконати зобов'язання з повернення в іноземній валюті позики, одержаної в банку на умовах договору споживчого кредиту, які в разі прийняття Законопроекту як закону були б для нього більш сприятливими.

Неправомірність дій ВРУ і його Голови вбачає в тому, що всупереч статтям 75, 88, 91 і 94 Конституції України, положенням статей 119, 120, частини першої статті 121, статті 123 Закону України від 10 лютого 2010 року № 1861-VI «Про Регламент Верховної Ради України» (далі - Закон № 1861-VI, Регламент відповідно) після розгляду і обговорення Законопроекту, голосування його постатейно, по пропозиціях і поправках, за відсутності будь-яких суперечностей чи прогалин в тексті Законопроекту, після розгляду в другому читанні Голова ВРУ мав поставити, а ВРУ - проголосувати Законопроект в другому читанні та в цілому. Проте цього не було зроблено. Як вважає заявник, з протиправної ініціативи Голови ВРУ на голосування було поставлено рішення відправити Законопроект на третє читання, яке не передбачене частиною першою статті 123 Регламенту і яке ВРУ незаконно прийняла.

На переконання заявника, оскільки Законопроект був проголосований в другому читанні і не приймались інші варіанти рішень, передбачених частиною першою статті 123 Регламенту, він набув ознак рішення, передбаченого пунктом 3 частини першої статті 123 Регламенту, - прийняття закону в другому читанні та в цілому - й на цій підставі має бути визнаний як акт ВРУ. Голова ВРУ має його підписати і направити Президенту України.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 27 травня 2015 року відмовив у відкритті провадження у справі. У цьому рішенні суд послався на статтю 75, частину другу статті 84, пункт п'ятий статті 85, статтю 152 Конституції України, частину другу статті 4, частини першу і другу статті 17, статті 18 і 1711 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), положення Закону № 1861-VI, які регламентують законотворчу діяльність ВРУ, рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 і 27 березня 2002 року № 7-рп/2002 та з огляду на встановлені ними конституційні статус та повноваження ВРУ, завдання і принципи адміністративного судочинства, юрисдикцію адміністративних судів дійшов висновку, що оскільки законотворча діяльність ВРУ як єдиного органу законодавчої влади в Україні не є формою реалізації управлінських функцій, то вона (діяльність) не підпадає під юрисдикцію адміністративних судів, зокрема й Вищого адміністративного суду України як суду першої інстанції.

Не погоджуючись із таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав, установлених пунктом 4 частини першої статті 237 КАС. Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 27 травня 2015 року та направити справу на новий судовий розгляд.

Своє прохання мотивує тим, що норми КАС, на які є посилання в оскаржуваній ухвалі, дають адміністративному суду підстави та можливість розглянути заявлений позов; переконаний, що ВРУ і Голова ВРУ у процесі законотворення реалізують свої управлінські функції.

Зазначає також, що суд неправильно інтерпретував його позовні вимоги і хибно потрактував Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011. У позовній заяві не порушувалось питання про аналіз (перевірку) закону чи законопроекту на конституційність, а наголошувалось на протиправності дій посадової особи - суб'єкта владних повноважень під час здійснення ним управлінських функцій, які призвели до спотворення дійсного волевиявлення ВРУ, що призвело до прийняття нею незаконного акта - постанови ВРУ.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України переглянула оскаржуване судове рішення і не виявила порушень норм матеріального чи процесуального права, які могли призвести до ухвалення незаконного судового рішення, щоб його скасувати й направити справу на новий судовий розгляд.

Міркування і твердження позивача не спростовують правильності правових висновків цього рішення.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України. Для реалізації кожним конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (частина перша статті 2 КАС). До адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження (частина друга статті 2 КАС). Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині третій статті 17 КАС, а саме справи: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; які належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції (пункти 1 - 4).

Зі сказаного випливає, що КАС регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

За статтею 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ. Згідно з пунктом 3 статті 85 Основного Закону до повноважень ВРУ належить прийняття законів.

Відповідно до частини другої статті 1 Регламенту саме Регламент <...> визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до повноважень ВРУ, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ.

Норми глави 20 Регламенту «Розгляд законопроектів у другому читанні» визначають порядок і послідовність розгляду законопроектів на цій стадії законодавчої процедури. Згідно з ними ВРУ, створені нею з числа народних депутатів України комітети ВРУ, обрані нею Голова ВРУ та його заступники, народні депутати України в порядку і строки, визначені Регламентом, реалізують дії з розгляду законопроектів, які за змістом, способами, прийомами, цілепокладанням і юридичною природою є проявами (вираженням, властивостями) функції законотворення. Такі дії, зокрема й дії Голови ВРУ, зазначені у заяві в інтерпретації її автора, сутнісно не є (не можуть бути) управлінськими, а тому не підпадають під контроль суду адміністративної юрисдикції.

У зв'язку з цим Вищий адміністративний суд України правильно визначив, що заявлені вимоги ОСОБА_1 не віднесені до підсудності адміністративних судів, а з огляду на їх зміст мають розглядатися судом, до компетенції якого віднесено їх розгляд.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий М.І. Гриців

Судді: О.Ф. Волков О.В. Кривенда

В.В. Кривенко В.Л. Маринченко

П.В. Панталієнко О.Б. Прокопенко

О.О. Терлецький