П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 квітня 2017 року м. Київ

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Лященко Н.П., суддів:Гуменюка В.І.,Романюка Я.М., Охрімчук Л.І.,Сімоненко В.М.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа - орган опіки та піклування Луцької міської ради, про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу за заявою ОСОБА_10 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року,

в с т а н о в и л а:

У травні 2014 року ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_9, ОСОБА_10 про встановлення факту проживання однією сім'єю, визнання права власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Позивачі зазначали, що з 19 лютого 1988 року ОСОБА_6 перебувала із ОСОБА_9 у зареєстрованому шлюбі. У листопаді 1999 року шлюб між ними розірвано, однак до травня 2007 року вони разом з дітьми продовжували проживати однією сім'єю. 3 вересня 2002 року ними було продано належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1, і того ж дня придбано квартиру АДРЕСА_2, яка була оформлена на ОСОБА_9 4 червня 2009 року ОСОБА_9 продав квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_10

Посилаючись на те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю, яку відповідач без їх відома та зг <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1988/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1>оди продав іншій особі, а крім того при укладенні вказаного правочину не було отримано дозволу органу опіки та піклування, який є обов'язковим у зв'язку з тим, що в квартирі постійно проживала неповнолітня дитина, позивачі просили суд встановити факт проживання од <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1989/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1>нією сім'єю ОСОБА_6 з ОСОБА_9 без укладення шлюбу в період з 5 листопада 1999 року по 28 травня 2007 року; визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 та визнати за позивачами право власності на вказане майно по 1/4 частини за кожним; визнати недійсним договір купівлі-продажу вказаної квартири, укладений від 4 вересня 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 листопада 2014 року позов задоволено: встановлено факт спільного проживання ОСОБА_6 із ОСОБА_9 як чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 5 листопада 1999 року по 28 травня 2007 року; визнано спірну квартиру спільною сумісною власністю ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9; визнано за ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 право власності за кожним по 1/4 частини спірної квартири; визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири, укладений 4 червня 2009 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_10 Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Волинської області від 29 грудня 2014 року вказане рішення суду першої інстанції в частині визнання за ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8 права власності за кожним по 1/4 частини спірної квартири змінено та визнано за ОСОБА_6 право власності на 31/100 частини квартири АДРЕСА_2, а за ОСОБА_7, ОСОБА_8 визнано право власності за кожним на 19/100 частин вказаної квартири. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року касаційні скарги ОСОБА_10 та ОСОБА_9 відхилено, рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 24 листопада 2014 року у незміненій частині та рішення апеляційного суду Волинської області від 29 грудня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_10 просить скасувати ухвалені у справі рішення судів та ухвалити нове рішення про відмову в позові з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, зокрема статті 17 Закону України «Про власність», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_10 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня, 24 вересня, дві ухвал від 23 грудня 2015 року, 13 квітня та 6 липня 2016 року та постанови Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року та 27 квітня 2016 року.

Заслухавши доповідь судді, пояснення ОСОБА_6, ОСОБА_8 та їх представника ОСОБА_11, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_6 та ОСОБА_9 з 19 лютого 1988 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 4 листопада 1999 року. Від шлюбу мають дітей: сина ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_1, дочку ОСОБА_13, ІНФОРМАЦІЯ_2 народ <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2012_06_21/pravo1/T124995.html?pravo=1>ження.

ОСОБА_9 та членам його сім'ї - ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1.

Суди встановили факт спільного проживання ОСОБА_9 та ОСОБА_6 як чоловіка та жінки однією сім'єю без шлюбу разом із їх неповнолітніми дітьми ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у період із 5 листопада 1999 року до 28 травня 2007 року.

ОСОБА_9 та ОСОБА_6, діючи від свого імені та від імені своїх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 3 вересня 2002 року відчужили належну їм квартиру АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_14

Того ж дня між ОСОБА_15 та ОСОБА_9 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2, за умовами якого останній набув право власності на вказане майно.

Між сторонами фактично було здійснено обмін квартирами, оскільки кошти за відчужену квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_9 та ОСОБА_6 не отримували, не здійснювалась оплата й ОСОБА_9 за придбану квартиру АДРЕСА_2. При цьому відбулася доплата останнім ОСОБА_14 та ОСОБА_16 різниці у вартості квартир у розмірі 8 004 грн.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_2 була придбана для сім'ї за рахунок відчуженої квартири № 122 в цьому будинку, яка належала на праві власності ОСОБА_9, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, які проживали однією сім'єю, у зв'язку із чим суд дійшов висновку, що відповідно до статті 17 Закону України «Про власність» <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2008_10_16/pravo1/T041881.html?pravo=1>, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, ця квартира належить позивачам та відповідачу ОСОБА_9 на праві спільної сумісної власності.

Крім того, суд виходив із того, що ОСОБА_9 без погодження з позивачами як співвласниками 4 червня 2009 року незаконно відчужив спірну квартиру ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу, оскільки хоча за змістом пункту 5.7 вказаного правочину і передбачено, що малолітні, неповнолітні особи за цією адресою не зареєстровані та не проживають, не користуються квартирою, проте, судом було встановлено, що після купівлі спірної квартири позивачі постійно в ній проживали та мають право на користування житловим приміщенням.

Суд першої інстанції, з висновками якого в цій частині погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ОСОБА_8, яка була неповнолітньою на момент укладення спірного договору, постійно проживала в квартирі, отже мала право на користування нею, а тому ОСОБА_9 не мав права без дозволу органів опіки та піклування відчужувати зазначену квартиру. Крім того, на момент укладення оскаржуваного правочину була відсутня згода інших співвласників на її відчуження.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення позовних вимог про визнання за позивачами по 1/4 частині спірної квартири, суд першої інстанції виходив із рівності всіх часток членів сім'ї.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в цій частині, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що станом на 2002 рік ОСОБА_6 та ОСОБА_9 перебували у фактичних шлюбних відносинах, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, а тому кошти в сумі 8 004 грн є наслідком їхньої спільної праці, а отже цю частку слід поділити між ОСОБА_6 та ОСОБА_9 У зв'язку з тим, що доплата різниці у вартості квартир здійснена за рахунок доходів (спільної праці) ОСОБА_9 та ОСОБА_6, а не за рахунок доході <http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_1979/ed_2016_02_21/pravo1/T041618.html?pravo=1>в їх дітей, апеляційний суд змінив в цій частині рішення суду першої інстанції, а саме: 77 відсотків від вартості квартири розподілив на всіх чотирьох членів сім'ї, таким чином, щоб частка кожного з них становила 19,25 %, а частка ОСОБА_9 та ОСОБА_6 - по 31/100 (19,25+11,55) частки на кожного.

Надані заявником дві ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 грудня 2015 року, ухвали цього ж суду від 22 червня та 6 липня 2016 року не можуть бути прикладами неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував рішення судів та передав справу на новий розгляд з підстав, передбачених статтею 338 ЦПК України, у зв'язку з порушенням норм процесуального права, що призвело до неможливості встановити та перевірити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Висновки щодо застосування статті 17 Закону України «Про власність», статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», зроблені судом у справі, яка переглядається, не суперечать висновкам, які містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня, 24 вересня 2015 року та 13 квітня 2016 року та у постановах Верховного Суду України 25 грудня 2013 року та 27 квітня 2016 року, наданих заявником на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеним в цих постановах висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм.

За таких обставин вважати заяву обґрунтованою немає підстав.

Відповідно до частини першої статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, частиною першою статті 3602 , пунктом 1 частини першої статті 3603 , частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви ОСОБА_10 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий Судді Н.П. Лященко В.І. Гуменюк Я.М. Романюк Л.І. Охрімчук В.М. Сімоненко