П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2018 року

м. Київ

Провадження № 11-78сап18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого Князєва В. С.,

судді-доповідача ЗолотніковаО.С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю секретаря судового засідання - Мамонової І. В.,

учасники справи:

скаржник - ОСОБА_3,

представник відповідача - РусаковаІ.Г.,

розглянула у відкритому судовому засіданні скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17, і

ВСТАНОВИЛА:

30 січня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Великої Палати Верховного Суду зі скаргою на рішення ВРП від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17, яким залишено без змін рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 про притягнення судді Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3.до дисциплінарної відповідальності.

Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2018 року відкрито провадження за скаргою ОСОБА_3 на рішення ВРП від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17.

На обґрунтування скарги ОСОБА_3 вказав на невідповідність прийнятого ВРП рішення Конституції України та законам України, в редакціях, які були чинними на момент постановлення ним як слідчим суддею ухвал від 27 січня 2014 року у справах № 200/1174/14-к, № 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к.

Зокрема, у скарзі зазначається, що:

- на момент прийняття ВРП оскарженого рішення минуло більше 60 днів з дня надходження скарги судді на рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП, у зв'язку з чим ВРП порушила граничні строки розгляду цієї скарги, а тому діяла не на підставі та у спосіб, що передбачені Законом України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII);

- рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП прийнято за межами встановленого законом строку притягнення судді до дисциплінарної відповідальності;

- в оскарженому рішенні ВРП не наведено в чому саме виражається порушення суддею присяги. При цьому у вказаному рішенні не наведено і мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про наявність у діях судді істотного дисциплінарного проступку.

Зазначені вище доводи скаржника є, на його думку, підставою для скасування оскаржуваного рішення ВРП.

27 березня 2018 року ВРП до Великої Палати Верховного Суду подала відзив на позовну заяву, в якому зазначила, що оскаржуване рішення прийнято повноважним складом ВРП та підписано всіма її членами, які брали участь у його ухвалені. Рішення містить посилання на підстави та мотиви, з яких суддю ОСОБА_3. було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Відтак підстави для задоволення вимог скарги ОСОБА_3 відсутні.

У судовому засіданні 21 червня 2018 року ОСОБА_3скаргу підтримав та просив її задовольнити з викладених у ній підстав. Представник відповідача просила оскаржуване рішення ВРП залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, виступи скаржника та представника відповідача, перевіривши матеріали справи та наведені у скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення цієї скарги.

Матеріалами справи установлено, що рішенням 14-ї сесії Дніпропетровської обласної ради народних депутатів ХХІ скликання від 06 травня 1993 року № 223-14/ХХІ ОСОБА_3 обрано суддею Нікопольського районного суду міста Дніпропетровська. Постановою Верховної Ради України від 02 грудня 1999 року № 1264-ХІV ОСОБА_3 обрано суддею Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська безстроково.

У грудні 2014 року до Тимчасової спеціальної комісії з перевірки суддів судів загальної юрисдикції (далі - ТСК) надійшла заява прокурора Дніпропетровської області від 11 грудня 2014 року № 07/1/2-273 вих-14 про проведення спеціальної перевірки стосовно судді ОСОБА_3. відповідно до Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» (далі - Закон № 1188-VII) у зв'язку з постановленням суддею 27 січня 2014 року (серед інших, справи № 200/1174/14-к, № 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к) ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

У зв'язку із закінченням повноважень ТСК листом секретаря ТСК від 02 березня 2015 року № 1375/0/9-15 заяву про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_3. та пов'язані з її розглядом документи надіслано для розгляду за загальною процедурою до Вищої ради юстиції (правонаступником якої є ВРП; далі - ВРЮ).

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII), згідно з яким органом, уповноваженим здійснювати дисциплінарне провадження щодо суддів усіх інстанцій, є ВРП та її Дисциплінарні палати.

Згідно з пунктом 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 1402-VIII заяви, які передані ТСК ВРЮ відповідно до частини п'ятої статті 2 Закону України від 08 квітня 2014 року № 1188-VII «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Третя Дисциплінарна палата ВРП 21 червня 2017 року відкрила дисциплінарну справу стосовно судді ОСОБА_3.

Рішенням Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 суддю Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3. притягнуто до дисциплінарної відповідальності та застосовано до нього дисциплінарне стягнення у виді внесення подання про звільнення його з посади.

Під час розгляду дисциплінарної справи, відкритої за заявою прокурора Дніпропетровської області стосовно судді ОСОБА_3., Третя Дисциплінарна палата ВРП установила, що суддя ухвалами від 27 січня 2014 року (справи № 200/1174/14-к, № 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к) застосував до ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою 60 днів (строк дії ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено до 27 березня 2014 року), та дійшла висновку, що суддя ОСОБА_3, обравши ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 найбільш суворий запобіжний захід:

- не вжив заходів для встановлення, чи уповноваженою особою було повідомлено про підозру ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7;

- не надав оцінки доказам наявності у ОСОБА_5 хронічних захворювань;

- не надав оцінки наявності у ОСОБА_6 малолітньої дитини ІНФОРМАЦІЯ_1, довідці Комунального закладу Дніпропетровської обласної ради «Дніпропетровська станція швидкої допомоги», з якої вбачається, що 26 січня 2014 року ОСОБА_6 надано медичну допомогу у вигляді ін'єкції інсуліну, рекомендовано дотримуватись режиму прийняття їжі та інсуліну, а також, що ОСОБА_6 хворіє на цукровий діабет та є інвалідом ІІІ групи;

- не виконав під час розгляду справи стосовно ОСОБА_7 вимоги частин шостої та сьомої статті 206 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України);

- не з'ясував та не навів аргументів на користь того, що застосування більш м'яких заходів не зможе забезпечити виконання підозрюваними процесуальної поведінки, а також запобігти спробам переховуватися від органу досудового слідства та суду, впливу на свідків та перешкоджанню встановлення істини у справі;

- не з'ясував, чи доводять надані докази наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 294 Кримінального кодексу України (далі - КК України), та чи існує хоча б один ризик, передбачений статтею 177 КПК України;

- провів судове засідання про обрання запобіжного заходу стосовно ОСОБА_5 у нічний час (із 06:10 до 07:03), що позбавило сторону захисту можливості у повному обсязі реалізувати своє право на збирання і подання до суду доказів, вироблення правової позиції з приводу заявленого клопотання;

- не вказав час, з якого слід обчислювати строк тримання під вартою.

Зважаючи на характер порушень, допущених суддею ОСОБА_3, їх системність, а також на наслідки у виді підриву авторитету правосуддя, враховуючи інформацію про особу судді (з одного боку, тривалий стаж роботи на посаді судді та позитивну характеристику, а з іншого - дані про те, що в минулому ОСОБА_3 шість разів притягувався до дисциплінарної відповідальності), Третя Дисциплінарна палата ВРП дійшла висновку, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення його з посади є пропорційним вчиненому та виправданим з урахуванням часу, що минув з моменту прийняття ним рішення.

04 вересня 2017 року ОСОБА_3 звернувся до ВРП зі скаргою на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17.

За результатами розгляду скарги ОСОБА_3 ВРП прийняла рішення від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17 про залишення без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 про притягнення судді Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3. до дисциплінарної відповідальності.

ВРП дійшла висновку, що порушення законодавства, допущені суддею ОСОБА_3,правильно кваліфіковані Третьою Дисциплінарною палатою як порушення присяги судді (частина друга статті 32 Закону України від 15 січня 1998 року № 22/98-ВР «Про Вищу раду юстиції» (далі - Закон № 22/98-ВР) у відповідній редакції) та вчинення істотного дисциплінарного проступку (пункт 1 частини дев'ятої статті 109 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів»), а застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення його з посади є пропорційним вчиненому.

Оцінюючи оскаржуване ОСОБА_3 рішення відповідача, Велика Палата Верховного Суду виходить із такого.

Статтею 131 Конституції України визначено, що в Україні діє ВРП, яка, серед іншого, розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалює рішення про звільнення судді з посади.

З метою усунення прогалин у національному законодавстві, на які звернув увагу Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», 21 грудня 2016 року Верховна Рада України прийняла Закон № 1798-VIII, який визначає статус, повноваження, засади організації та порядок діяльності ВРП.

Статтею 1 цього Закону передбачено, що ВРП є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів.

Згідно із частиною другою статті 26 Закону № 1798-VIII для розгляду справ щодо дисциплінарної відповідальності суддів ВРП утворює дисциплінарні палати з числа членів ВРП.

Главою 4 розділу II Закону № 1798-VIII визначено порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів.

Так, частинами першою, сьомою та восьмою статті 49 цього Закону передбачено, що розгляд дисциплінарної справи відбувається у відкритому засіданні Дисциплінарної палати, в якому беруть участь суддя, скаржник, їх представники.

У засіданні Дисциплінарної палати заслуховуються доповідач, суддя, скаржник, їх представники, свідки та інші особи, які були викликані або запрошені взяти участь у засіданні.

Учасники дисциплінарної справи мають право подавати докази, надавати пояснення, заявляти клопотання про виклик свідків, ставити запитання учасникам дисциплінарної справи, висловлювати заперечення, заявляти інші клопотання або відводи, ознайомлюватись з матеріалами справи. Для ознайомлення можуть надаватися матеріали, які безпосередньо пов'язані зі скаргою, із дотриманням вимог законодавства про захист персональних даних щодо знеособлення персональних даних.

Відповідно до частини другої статті 50 Закону № 1798-VIII за результатами розгляду дисциплінарної справи Дисциплінарна палата ухвалює рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді або про відмову у притягненні до дисциплінарної відповідальності судді.

Згідно з частинами першою, третьою та десятою статті 51 Закону № 1798-VIII право оскаржити рішення Дисциплінарної палати у дисциплінарній справі до ВРП має суддя, щодо якого ухвалено відповідне рішення.

Скарга на рішення Дисциплінарної палати може бути подана виключно до ВРП.

За результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати ВРП має право:

1) скасувати повністю рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та закрити дисциплінарне провадження;

2) скасувати частково рішення Дисциплінарної палати про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

3) скасувати повністю або частково рішення Дисциплінарної палати про відмову в притягненні до дисциплінарної відповідальності судді та ухвалити нове рішення;

4) змінити рішення Дисциплінарної палати, застосувавши інший вид дисциплінарного стягнення;

5) залишити рішення Дисциплінарної палати без змін.

На підставі частини другої статті 52 Закону № 1798-VIII право на оскарження до суду рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, має суддя, щодо якого було ухвалено відповідне рішення.

Частиною сьомою статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначено, що на рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може бути подана скарга до Великої Палати Верховного Суду.

Наведені вище положення Закону № 1798-VIII та частини сьомої статті 266 КАС України узгоджуються з пунктом 77 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів (далі - КРЄС) щодо принципів та правил, які регулюють професійну поведінку суддів, зокрема, питання етики, несумісної поведінки та безсторонності, в якому, серед іншого, зазначено, що організація дисциплінарного розгляду в кожній країні повинна бути такою, що дозволяє подання апеляції на рішення первинного дисциплінарного органу (відомства або суду) до суду.

Відповідно до частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП, ухвалене за результатами розгляду скарги на рішення Дисциплінарної палати, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав:

1) склад ВРП, який ухвалив відповідне рішення, не мав повноважень його ухвалювати;

2) рішення не підписано будь-ким із складу членів ВРП, які брали участь у його ухваленні;

3) суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП - якщо було ухвалено будь-яке з рішень, визначених пунктами 2-5 частини десятої статті 51 цього Закону;

4) рішення не містить посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.

У пункті 123 рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що згідно з практикою Суду навіть у разі, коли судовий орган, що виносить рішення у спорах щодо «прав та обов'язків цивільного характеру», у певному відношенні не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року; далі - Конвенція), порушення Конвенції не констатується за умови, якщо провадження у вищезазначеному органі «згодом є предметом контролю, здійснюваного судовим органом, що має повну юрисдикцію та насправді забезпечує гарантії пункту 1 статті 6 Конвенції» (див. рішення у справі «Альбер та Ле Комт проти Бельгії», пункт 29, та рішення від 14 листопада 2006 року у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», заява № 60860/00, пункт 42). У рамках скарги за статтею 6 Конвенції для того, щоб визначити, чи мав суд другої інстанції «повну юрисдикцію» або чи забезпечував «достатність перегляду» для виправлення відсутності незалежності в суді першої інстанції, необхідно врахувати такі фактори, як предмет оскаржуваного рішення, спосіб, в який було винесено рішення, та зміст спору, включаючи бажані та дійсні підстави для оскарження (див. рішення від 22 листопада 1995 року у справі «Брайян проти Сполученого Королівства», пункти 44-47, та вищезазначене рішення у справі «Цфайо проти Сполученого Королівства», пункт 43).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

Враховуючи висновки ЄСПЛ та положення Конвенції, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне повно та всебічно перевірити оскаржуване рішення ВРП, у тому числі на предмет його відповідності вимогам статті 52 Закону № 1798-VIII.

Законом № 1188-VІІ визначено правові та організаційні засади проведення спеціальної перевірки суддів судів загальної юрисдикції як тимчасового посиленого заходу з використанням існуючих процедур розгляду питань про притягнення суддів судів загальної юрисдикції до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади у зв'язку з порушенням присяги з метою підвищення авторитету судової влади України та довіри громадян до судової гілки влади, відновлення законності і справедливості.

Відповідно до частини другої статті 2 Закону № 1188-VІІ заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів) згідно із статтею 3 цього Закону подаються юридичними або фізичними особами у письмовій формі до ТСК протягом шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення.

Заяви, що надійшли після закінчення визначеного цією статтею строку, а також заяви, щодо яких ТСК не встигла прийняти рішення до закінчення своїх повноважень, передаються до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою (частина п'ята статті 2 Закону № 1188-VІІ).

Отже, наведеними вище положеннями Закону № 1188-VІІ передбачено необхідність передачі ТСК заяв, що надійшли до неї після закінчення визначеного частиною другою статті 2 цього Закону строку, саме до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

Відповідно до матеріалів справи заява прокурора Дніпропетровської області від 11 грудня 2014 року № 07/1/2-273 вих-14 про проведення спеціальної перевірки стосовно судді ОСОБА_3. відповідно до Закону № 1188-VII у зв'язку з постановленням суддею 27 січня 2014 року (справи № 200/1174/14-к,

№ 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к) ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, згідно з якими суддя застосував до ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою 60 днів, надійшла до ТСК після закінчення строку, визначеного частиною другою статті 2 Закону № 1188-VІІ.

У зв'язку із закінченням повноважень листом секретаря ТСК від 02 березня 2015 року № 1375/0/9-15 заява про проведення перевірки стосовно судді ОСОБА_3. та пов'язані з її розглядом документи на підставі частини п'ятої статті 2 Закону

№ 1188-VII надіслані до Вищої ради юстиції для продовження їх розгляду за загальною процедурою.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України від 02 червня 2016 року

№ 1401-VІІІ «Про внесення змін до Конституції України» (щодо правосуддя) та Закон № 1402-VІІІ, а 05 січня 2017 року набрав чинності Закон № 1798-VІІІ.

Пунктом 21 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII визначено, що заяви та скарги, передані на розгляд члену ВРЮ за результатами автоматизованого розподілу до створення дисциплінарних органів ВРП, залишаються в такого члена та можуть бути розглянуті дисциплінарним органом, до якого входить такий член, у випадках, встановлених законом.

Статтею 108 Закону № 1402-VIII та частиною другою статті 42 Закону № 1798-VІІІ встановлено, що дисциплінарні провадження щодо судді здійснюють Дисциплінарні палати ВРП.

Рішенням ВРП від 02 лютого 2017 року № 184/0/15-17 у ВРП утворено три Дисциплінарні палати, визначено кількісний та персональний склад кожної Дисциплінарної палати.

Згідно з пунктом 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону

№ 1402-VIII заяви, які передані ТСК ВРЮ відповідно до частини п'ятої статті 2 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», дисциплінарні органи ВРП розглядають у порядку та строки, встановлені законом для здійснення дисциплінарного провадження. За результатами розгляду таких заяв застосовуються дисциплінарні стягнення, визначені цим Законом.

Аналізуючи наведені вище положення статті 2 Закону № 1188-VІІ у взаємозв'язку з нормами пункту 21 розділу III «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1798-VIII, статті 108 та пункту 33 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що законодавець визначив ВРП органом, який уповноважений розглянути заяви про проведення перевірки індивідуально визначеного судді (суддів), що надійшли до ТСК після спливу шести місяців з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення про її утворення, були в подальшому передані до ВРЮ для продовження їх розгляду за загальною процедурою, однак не були розглянуті ВРЮ до створення ВРП.

Таким чином дисциплінарне провадження та ухвалення оскарженого рішення здійснено ВРП, яка мала відповідні повноваження щодо ухвалення відповідного рішення.

Наявна в матеріалах справи ксерокопія оскаржуваного рішення ВРП свідчить про те, що воно підписане всіма членами ВРП, які брали участь в його ухваленні. При цьому у скарзі ОСОБА_3 цей факт під сумнів не ставиться.

На підставі пункту 3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII рішення ВРП може бути скасовано також у випадку, якщо суддя не був належним чином повідомлений про засідання ВРП.

Відповідно до частини п'ятої статті 30 Закону № 1798-VIII особа, питання щодо якої має розглядатися ВРП, повідомляється про такий розгляд не пізніш як за десять календарних днів до дня засідання, крім випадків, якщо законом не вимагається участь такої особи у засіданні, а також якщо інше не визначено цим Законом.

Як убачається з матеріалів справи, листом від 20 листопада 2017 року за № 23444/0/9-17 відповідач повідомив ОСОБА_3 про те, що розгляд його скарги на рішення Третьої Дисциплінарної палати ВРП від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 призначено на 30 листопада 2017 року на 10 годину.

Вказану інформацію було також своєчасно оприлюднено на офіційному веб-сайті ВРП.

30 листопада 2017 року в засіданні ВРП по розгляду скарги на рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 взяв участь ОСОБА_3, який не заявляв клопотання про відкладення розгляду скарги у зв'язку з несвоєчасним отриманням скаржником повідомлення про час та місце розгляду скарги. При цьому ОСОБА_3на засіданні ВРП було надано можливість підтримати наведені у скарзі доводи, надавши відповідні пояснення та відповіді на запитання членів ВРП. Крім того, у скарзі ОСОБА_3 факт своєчасного його повідомлення про засідання ВРП під сумнів не ставиться.

Підсумовуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про відсутність визначених пунктами 1-3 частини першої статті 52 Закону № 1798-VIII підстав для скасування оскарженого рішення відповідача.

У скарзі ОСОБА_3 зазначив, що в оскаржуваному рішенні ВРП не наведено в чому саме, на думку ВРП, виражається порушення суддею присяги. При цьому у вказаному рішенні не наведено і мотивів, з яких ВРП дійшла висновку про наявність в діях судді істотного дисциплінарного проступку.

Оцінюючи рішення ВРП від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17 щодо наявності у ньому посилань на визначені законом підстави дисциплінарної відповідальності судді та мотиви, з яких відповідач дійшов відповідних висновків, Велика Палата Верховного Суду виходить із того, що визначальним критерієм правомірності оскаржуваного рішення відповідача є встановлення дисциплінарним органом обставин, що свідчать про наявність у діях судді ознак істотного дисциплінарного проступку.

Згідно із частиною другою статті 29 Конституції України ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

Відповідно до Конвенції та практики ЄСПЛ, зокрема, у справах «Нечипорук і Йонкало проти України», «Харченко проти України» та «Лабіта проти Італії», обмеження права особи на свободу і особисту недоторканність можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це слід робити з урахуванням низки відповідних фактів, які можуть підтверджувати існування такого ризику або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може бути підставою для запобіжного заходу у вигляді ув'язнення. Питання про те, чи є тримання під вартою обґрунтованим, не можна вирішувати абстрактно. Воно має вирішуватися в кожній справі з урахуванням конкретних обставин. Тримання під вартою може бути виправданим у тій чи іншій справі лише за наявності специфічних ознак того, що цього вимагають істинні вимоги публічного інтересу, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають правило поваги до особистої свободи.

Як зазначалося вище, 27 січня 2014 року слідчий суддя Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3 постановив ухвали, якими застосував до ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 запобіжні заходи у вигляді тримання під вартою 60 днів (строк дії ухвал про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою встановлено до 27 березня 2014 року).

В ухвалах слідчого судді зазначено, що обґрунтованість підозри підтверджується вагомими доказами, а саме: рапортами співробітників міліції, показаннями свідків та іншими матеріалами кримінального провадження; існують ризики, що підозрювані можуть переховуватися від органів досудового розслідування та суду, незаконно впливати на інших учасників кримінального провадження чи свідків, скоїти інше кримінальне правопорушення та іншим чином перешкоджати кримінальному провадженню.

У справі стосовно ОСОБА_5 слідчий суддя також зазначив, що ОСОБА_5 мав при собі заздалегідь приготовлений ніж.

В ухвалах також вказано, що слідчий суддя прийняв до уваги, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів, ніж тримання під вартою, не буде достатнім для запобігання вищезазначеним ризикам.

Слідчий суддя вирішив скористатися своїм правом, передбаченим частиною четвертою статті 183 КПК України, не визначати заставу.

Вказані ухвали слідчого судді були оскаржені в апеляційному порядку.

За наслідками апеляційного розгляду Апеляційний суд Дніпропетровської області ухвалами від 31 січня та 03 лютого 2014 року скасував ухвали слідчого судді Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3. від 27 січня 2014 рокуу справах № 200/1174/14-к, № 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к (стосовно ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7) та постановив нові ухвали.

В ухвалі від 31 січня 2014 року у справі № 200/1174/14-к апеляційний суд зазначив, що при розгляді клопотання слідчого про обрання запобіжного заходу ОСОБА_5 слідчий суддя не перевірив відповідність клопотання вимогам статті 184 КПК України, не розглянув можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів. При цьому у клопотанні слідчого не вказано про наявність доказів того, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, визначеним в клопотанні.

Суд апеляційної інстанції також вказав, що ОСОБА_5 має постійне місце проживання і реєстрацію, молодий вік, позитивні характеристики, проживає разом зі своєю матір'ю, яка є інвалідом третьої групи.

Ураховуючи, що ОСОБА_5 раніше не судимий, знаходиться під наглядом медичних установ з діагнозом - залишкові явища органічного ураження ЦНС, синдром мінімальної мозкової дисфункції, а також вказані вище дані про особу підозрюваного, апеляційний суд обрав відносно ОСОБА_5 більш м'який запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання та поклав на нього на строк два місяці обов'язки: не відлучатися із населеного пункту, в якому проживає, без дозволу слідчого, прокурора або суду; повідомляти слідчого, прокурора чи суд про зміну свого місця проживання та/або місця роботи; прибувати до слідчого, прокурора, суду за їх викликом.

В ухвалі від 31 січня 2014 року у справі № 200/1176/14-к апеляційний суд вказав, що слідчим суддею не було надано оцінки, що до підозрюваного ОСОБА_6 можливо застосувати більш м'який запобіжний захід, ураховуючи обставини відповідно до вимог статті 178 КПК України - міцні соціальні зв'язки та стан здоров'я підозрюваного, який є інвалідом 3 групи, хворіє на цукровий діабет та потребує постійного прийому ліків.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції застосував до ОСОБА_6запобіжний захід у вигляді особистого зобов'язання строком до 26 березня 2014 року та поклав на нього обов'язки: прибувати по першому виклику до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду за кожною вимогою; не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; повідомляти слідчого, прокурора і суд про зміну свого місця проживання.

Скасовуючи ухвалу слідчого судді ОСОБА_3. стосовно підозрюваного ОСОБА_7, суд апеляційної інстанції в ухвалі від 03 лютого 2014 року (справа № 200/1177/14-к) вказав, що слідчий суддя не перевірив відповідність клопотання слідчого вимогам статті 184 КПК України щодо наявності доказів того, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, визначеним в клопотанні, не розглянув можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів.

Ураховуючи дані про особу підозрюваного ОСОБА_7- не судимого, який має постійне місце проживання, проживає разом зі своєю родиною (цивільною дружиною, донькою та матір'ю), має позитивні характеристики, апеляційний суд обрав підозрюваному більш м'який запобіжний захід, який відповідає вимогам статті 177 КПК України, а саме домашній арешт строком до 27 березня 2014 року з покладенням обов'язків: не залишати свого місця проживання у період часу з 19 години до 07 години без дозволу слідчого, прокурора або суду; не відлучатися із населеного пункту, в якому проживає, без дозволу слідчого, прокурора або суду; з'являтися до слідчого, прокурора, суду за їх викликом.

Відповідно до пункту 18 статті 3 КПК України слідчий суддя - це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Основним призначенням слідчого судді є здійснення судового захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь в кримінальному процесі, забезпечення законності й обґрунтованості обмеження конституційних прав і свобод людини на досудових стадіях кримінального провадження.

Згідно із частинами першою та другою статті 23 КПК України суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

На підставі частини першої статті 183 КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу.

Частиною другою статті 177 КПК України визначено, що підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

За змістом частини першої статті 196 КПК України в ухвалі про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зазначає відомості про:

1) кримінальне правопорушення (його суть і правову кваліфікацію із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність), у якому підозрюється, обвинувачується особа;

2) обставини, які свідчать про існування ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу;

3) обставини, які свідчать про недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу;

4) посилання на докази, які обґрунтовують ці обставини;

5) запобіжний захід, який застосовується.

Слідчий суддя, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе наявність всіх обставин, передбачених частиною першою цієї статті (частина друга статті 194 КПК України).

Водночас ухвали про застосування запобіжних заходів від 27 січня 2014 року містять лише загальні формулювання про те, що, перебуваючи на волі, підозрювані можуть ухилитись від слідства та суду, продовжити злочинну діяльність та вчинити новий злочин, за відсутності будь-якого обґрунтування наявності хоча б одного з таких ризиків. Судові рішення ґрунтуються лише на припущенні існування таких ризиків.

Ухвали слідчого судді не містять обґрунтування того, які докази, досліджені слідчим суддею під час розгляду клопотань про застосування запобіжного заходу, свідчать про те, що жоден з інших, більш м'яких видів запобіжних заходів, не пов'язаних із позбавленням свободи, не здатен забезпечити належну процесуальну поведінку підозрюваних.

Окрім того, слідчий суддя ОСОБА_3 не надав оцінки клопотанням слідчих на предмет їх відповідності вимогам частини третьої статті 184 КПК України, відповідно до якої до клопотання додаються:

1) копії матеріалів, якими слідчий, прокурор обґрунтовує доводи клопотання;

2) перелік свідків, яких слідчий, прокурор вважає за необхідне допитати під час судового розгляду щодо запобіжного заходу;

3) підтвердження того, що підозрюваному, обвинуваченому надані копії клопотання та матеріалів, якими обґрунтовується необхідність застосування запобіжного заходу.

Так, Апеляційний суд Дніпропетровської області в ухвалах від 31 січня та 03 лютого 2014 року зазначив, що при розгляді клопотань слідчих про обрання підозрюваним запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_3 не перевірив відповідність клопотань вимогам статті 184 КПК України.

Зокрема у рішеннях суду апеляційної інстанції зазначено, що у клопотаннях слідчого не вказано про наявність доказів того, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, визначеним в клопотанні, слідчим суддею не перевірена можливість застосування до підозрюваних інших (альтернативних) запобіжних заходів.

ВРП та її дисциплінарний орган установили, що слідчий суддяОСОБА_3 не вжив заходів для встановлення, чи уповноваженою особою було повідомлено про підозру ОСОБА_5, ураховуючи, що повідомлення про підозру було здійснено особою, не зазначеною у витягу з ЄДРДР.

За висновком відповідача, слідчий суддя не надав оцінки доказам наявності: у ОСОБА_5 - хронічних захворювань; у ОСОБА_6 - малолітньої дитини ІНФОРМАЦІЯ_1, довідці Комунального закладу Дніпропетровської обласної ради «Дніпропетровська станція швидкої допомоги», з якої вбачається, що 26 січня 2014 року ОСОБА_6 надано медичну допомогу у вигляді ін'єкції інсуліну, рекомендовано дотримуватись режиму прийняття їжі та інсуліну, а також, що ОСОБА_6 хворіє на цукровий діабет та є інвалідом ІІІ групи.

Слідчий суддя ОСОБА_3 не з'ясував та не навів аргументів на користь того, що застосування більш м'яких заходів не зможе забезпечити виконання підозрюваними процесуальної поведінки, а також запобігти спробам переховуватися від органу досудового слідства та суду, впливу на свідків та перешкоджанню встановлення істини у справі та чи існує хоча б один ризик, передбачений статтею 177 КПК України.

Судове засідання про обрання запобіжного заходу стосовно ОСОБА_5 було розпочате о 06 годині 10 хвилин, що позбавило сторону захисту можливості у повному обсязі реалізувати своє право на збирання та подання до суду доказів, підготовку правової позиції з приводу заявленого клопотання.

ВРП та її дисциплінарний орган також установили, що слідчий суддя ОСОБА_3 не виконав під час розгляду справи стосовно ОСОБА_7 вимоги частин шостої та сьомої статті 206 КПК України.

Відповідно до частини шостої статті 206 КПК України якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя зобов'язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;

2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи;

3) вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

Згідно із частиною сьомою вказаної статті Кодексу слідчий суддя зобов'язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній установі.

Як убачається з доданого до клопотання про обрання запобіжного заходу протоколу допиту підозрюваного ОСОБА_7, останній вказав, що безпосередньо перед затриманням йому було завдано сильного удару в потилицю, внаслідок чого від втратив свідомість, прийшов до тями від ударів, били його ногами.

Проте оцінки цим твердженням підозрюваного слідчий суддя ОСОБА_3 не надав.

Проаналізувавши наведені норми процесуального закону, враховуючи практику ЄСПЛ та положення Конвенції, ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з висновком відповідача, що при постановленні вказаних ухвал від 27 січня 2014 року про застосування запобіжного заходу слідчий суддя ОСОБА_3 не вчинив дій, які сприяють виконанню завдань кримінального провадження, а саме не забезпечив належної охорони прав, свобод і законних інтересів підозрюваних, а також повного та неупередженого судового розгляду з тим, щоб жодна особа не піддавалася необґрунтованому процесуальному примусу.

Приписами статті 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.

У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

ЄСПЛ у пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок ВРП про те, що допущені слідчим суддею ОСОБА_3 порушення норм кримінального процесуального законодавства призвели до необґрунтованого застосування запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою, які порушили права ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7на свободу та особисту недоторканність, та право на справедливий судовий розгляд, гарантовані статтею 29 Конституції України та статтею 5 Конвенції. Вказане дає підстави для висновку, що суддя ОСОБА_3 вчинив дії, що порочать звання судді і викликають сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Зазначені обставини свідчать про несумлінне ставлення судді ОСОБА_3. до покладених на нього обов'язків слідчого судді, зокрема щодо об'єктивного розгляду справи та загального захисту прав людини.

Статтею 1 Кодексу суддівської етики, затвердженого 22 лютого 2013 року ХІ черговим З'їздом суддів України, установлено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Частиною четвертою статті 54 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 2453-VI) у редакції, чинній на час постановлення ОСОБА_3 ухвал про обрання запобіжного заходу, визначалося, що суддя зобов'язаний своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, суддя повинен здійснювати свою судову функцію незалежно, виходячи виключно з оцінки фактів, відповідно до свідомого розуміння права, незалежно від стороннього впливу, спонукання, тиску, загроз чи втручання, прямого чи опосередкованого, що здійснюється з будь-якої сторони та з будь-якою метою. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття.

У пункті 3.4 Рішення Конституційного Суду України від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 визначено, що дотримання суддею присяги - його конституційно визначений обов'язок. Таким чином, присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно-правового, конституційного зобов'язання судді.

Згідно з пунктом 50 Висновку № 3 (2002) КРЄС кожний окремий суддя повинен робити все можливе для підтримання судової незалежності на інституційному та особистому рівнях; судді повинні поводитися гідно при виконанні посадових обов'язків та в особистому житті; вони повинні виконувати свої обов'язки, не допускаючи проявів фаворитизму або дійсної чи видимої упередженості; судді повинні приймати свої рішення з урахуванням усіх моментів, важливих для застосування відповідних юридичних норм, та без урахування усіх питань, що не стосуються суті справи; вони повинні забезпечувати високий ступінь професійної компетентності.

Між тим, як зазначено в оскарженому рішенні відповідача, встановлені Третьою Дисциплінарною палатою ВРП порушення, допущенні суддею ОСОБА_3, свідчать про необ'єктивний та упереджений розгляд справ, порочать звання судді та підривають авторитет правосуддя, що підпадає під поняття порушення присяги судді, визначене чинним на момент винесення спірних рішень законодавством.

Так, відповідно до частини першої статті 116 Закону № 2453-VI (у редакції, що діяла на час ухвалення вказаних рішень суддею ОСОБА_3) суддя звільняється з посади у разі порушення ним присяги судді на підставі положень пункту 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України.

Частиною другою статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції, що діяла на час ухвалення рішень суддею ОСОБА_3) порушенням суддею присяги визнавалося вчинення ним дій, що, зокрема, порочать звання судді та можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності судових органів; порушення морально-етичних принципів поведінки судді.

Згідно із частиною другою статті 97 Закону № 2453-VI (у вказаній вище редакції) подання про звільнення судді з посади у зв'язку з порушенням присяги могло бути внесено, зокрема, у разі, якщо суддя вчинив дії, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.

З набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом № 1401-VIII статтю 126 Конституції України, яка визначає перелік підстав для звільнення судді, викладено в новій редакції.

Відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України та частини першої статті 115 Закону № 1402-VIII підставами для звільнення судді є вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

Пунктом 1 частини восьмої статті 109 Закону № 1402-VIII установлено, що дисциплінарне стягнення у виді подання про звільнення судді з посади застосовується в разі вчинення суддею істотного дисциплінарного проступку, грубого чи систематичного нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді.

За змістом пунктів 1 та 7 частини дев'ятої цієї статті істотним дисциплінарним проступком (…), що є несумісним зі статусом судді (…) може бути визнаний, зокрема, будь-який із таких фактів: суддя допустив поведінку, що порочить звання судді або підриває авторитет правосуддя, у тому числі (…) якщо суддя допустив інше грубе порушення закону, що підриває суспільну довіру до суду.

З огляду на викладене дії, які на момент ухвалення рішень суддею ОСОБА_3 (27 січня 2014 року) розцінювались як порушення присяги, згідно з чинним законодавством охоплюються ознаками складу істотного дисциплінарного проступку, що є несумісним зі статусом судді.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши всі аргументи та доводи сторін, ВеликаПалата Верховного Суду вважає обґрунтованим висновок ВРП, що порушення процесуального закону, допущені суддею ОСОБА_3 під час розгляду 27 січня 2014 року справ про обрання запобіжних заходів підозрюваним ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, є очевидними та грубими, а також несумісними із статусом судді та такими, що підривають авторитет правосуддя.

При цьому, всупереч доводам заявника, відповідач та його дисциплінарний орган здійснили не перегляд прийнятих суддею судових рішень у непроцесуальному порядку, а встановили порушення слідчим суддею кримінального процесуального закону та вчинення дій, які не відповідають завданням кримінального провадження, що є підставою для дисциплінарної відповідальності судді.

За таких обставин ВРП та її Третя Дисциплінарна палата правильно застосували до судді ОСОБА_3. дисциплінарне стягнення у виді подання про його звільнення з посади саме за вчинення істотного дисциплінарного проступку.

Велика Палата Верховного Суду вважає безпідставними доводи скаржника про порушення ВРП строків притягнення його до дисциплінарної відповідальності.

Так, норми Закону № 2453-VI та Закону № 22/98-ВР у редакції, чинній на момент постановлення ОСОБА_3 ухвал про обрання запобіжного заходу, не передбачали жодних обмежувальних строків притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі - Закон № 192-VIII) внесено зміни до Закону № 22/98-ВР, які набрали чинності з 27 лютого 2015 року, та викладено Закон № 2453-VI в новій редакції, що набрала чинності з 28 березня 2015 року.

Відповідно до частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР (у редакції Закону

№ 192-VIII) провадження щодо звільнення судді за порушення присяги проводиться за правилами і у строки, передбачені для здійснення дисциплінарного провадження.

Згідно із частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI (у редакції Закону

№ 192-VIII) дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці.

Отже, правила і строки для здійснення дисциплінарного провадження, які можуть бути застосовані при проведенні провадження щодо звільнення за порушення присяги судді, були передбачені саме положеннями Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), що набрали чинності з 28 березня 2015 року.

Тобто застосування положень частини другої статті 32 Закону № 22/98-ВР після внесення до неї змін стало можливим лише після набрання чинності Законом

№ 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII).

Стаття 32 Закону № 22/98-ВР нерозривно пов'язана з розділом VI Закону № 2453-VI і має застосовуватися у поєднанні з нормами, що регламентують підстави та порядок притягнення судді до дисциплінарної відповідальності.

У такому випадку, після набрання чинності Законом № 2453-VI (у редакції Закону

№ 192-VIII) уповноважений орган має право вирішувати питання про притягнення судді до відповідальності за порушення присяги, в тому числі вчинені до набрання цим Законом чинності, протягом строку, встановленого частиною четвертою статті 96 зазначеного Закону.

При цьому частина одинадцята статті 109 Закону № 1402-VIII (у редакції від 02 червня 2016 року), яка діяла на час розгляду Третьою Дисциплінарною палатою ВРП дисциплінарної справи судді ОСОБА_3., також передбачала можливість застосування до судді дисциплінарного стягнення не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження.

Ураховуючи викладене, ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з доводами відповідача про те, що запровадження строку давності притягнення судді до відповідальності за дії, що підпадають під порушення присяги (істотний дисциплінарний проступок), є заходом, який покращує становище судді порівняно із ситуацією, коли такий строк законодавством визначений не був, а тому застосування ВРП та її Дисциплінарною палатою трирічного строку давності притягнення ОСОБА_3 до дисциплінарної відповідальності не суперечить положенням статті 58 Конституції України.

З копії матеріалів дисциплінарної справи убачається, що згідно з відомостями, наданими Бабушкінським районним міста Дніпропетровська, суддя ОСОБА_3 з дати вчинення дисциплінарного проступку (27 січня 2014 року) по день розгляду дисциплінарної справи перебував у відпустці 233 дні.

З огляду на це Третя Дисциплінарна палата, з якою погодилась і ВРП, дійшли обґрунтованого висновку, що встановлений законом трирічний строк давності притягнення судді ОСОБА_3. до дисциплінарної відповідальності не закінчився.

Відповідно до частини сьомої статті 51 Закону № 1798-VІІІ ВРП розглядає скарги на рішення Дисциплінарної палати не пізніше шістдесяти днів із дня їх надходження. Цей строк може бути продовжений ВРП не більше ніж на шістдесят днів у разі потреби додаткової перевірки обставин та/або матеріалів справи.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до ВРП зі скаргою на рішення її Третьої Дисциплінарної палати 04 вересня 2017 року.

Оскаржуване рішення за скаргою судді прийнято ВРП 30 листопада 2017 року, тобто на 87-й день з дня подачі скарги.

Таким чином, скаргу ОСОБА_3 на рішення дисциплінарного органу розглянуто ВРП до закінчення встановленого частиною сьомою статті 51 Закону

№ 1798-VІІІ граничного терміну (120 днів).

Ураховуючи те, що відповідач не порушив граничний термін розгляду скарги, відсутність письмового рішення про продовження ВРП строку розгляду скарги судді після спливу шістдесяти днів з дня її подачі не є підставою для скасування оскарженого рішення відповідача.

Відповідно до частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання виду дисциплінарного стягнення стосовно судді враховуються характер дисциплінарного проступку, його наслідки, особа судді, ступінь його вини, наявність інших дисциплінарних стягнень, інші обставини, що впливають на можливість притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Дисциплінарне стягнення застосовується з урахуванням принципу пропорційності.

Всупереч доводам скаржника відповідач та його дисциплінарний орган не порушили наведені вище положення частини другої статті 109 Закону № 1402-VIII під час обрання ОСОБА_3 виду дисциплінарного стягнення.

При цьому, зважаючи на характер порушень, допущених суддею ОСОБА_3, їх системність, а також на наслідки у виді підриву авторитету правосуддя, враховуючи інформацію про особу судді (з одного боку, тривалий стаж роботи на посаді судді та позитивну характеристику, а з іншого - данні про те, що в минулому ОСОБА_3 шість разів притягувався до дисциплінарної відповідальності), взявши до уваги, що у справах № 200/1174/14-к, № 200/1176/14-к та № 200/1177/14-к він без правових підстав позбавив ОСОБА_5, ОСОБА_6 та ОСОБА_7особистої свободи, Дисциплінарна палата та ВРП вмотивовано дійшли висновку, що застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення його з посади є пропорційним вчиненому.

Одночасно відповідач обґрунтовано відхилив доводи ОСОБА_3 про вихід Третьої Дисциплінарної палати ВРП за межі скарги у зв'язку із посиланням на прийняті рішення у справах, які не були предметом дослідження у вказаній дисциплінарній справі, оскільки обрання максимального строку тримання під вартою та подальше скасування апеляційним судом ухвал стосовно підозрюваних з обранням інших запобіжних заходів свідчить про системність порушень, допущених суддею ОСОБА_3 під час розгляду справ стосовно учасників масових акцій протесту.

На підставі частини восьмої статті 266 КАС України ВеликаПалата Верховного Суду за наслідками розгляду справи щодо оскарження рішення ВРП, ухваленого за результатами розгляду скарги на рішення її Дисциплінарної палати, може скасувати оскаржуване рішення ВРП або залишити його без змін.

Ураховуючи те, що, приймаючи оскаржуване рішення, ВРП діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, безсторонньо, пропорційно, з урахуванням права судді на участь у процесі прийняття рішення, а також своєчасно, тобто протягом розумного строку, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку про відсутність правових підстав для задоволення скарги ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення ВРП від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17, яким залишено без змін рішення її Третьої Дисциплінарної палати від 02 серпня 2017 року № 2323/3дп/15-17 про притягнення судді Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська ОСОБА_3. до дисциплінарної відповідальності.

При цьому дії та рішення відповідача і його дисциплінарного органу не характеризувалися недоліками, які би могли поставити під сумнів принципи незалежності та неупередженості, як це було встановлено ЄСПЛ в рішеннях у справах «Олександр Волков проти України» (пункти 109-131) і «Куликов та інші проти України» (пункти 135-137), а подальший перегляд справи Великою Палатою Верхового Суду з урахуванням усіх ключових аргументів ОСОБА_3 гарантує відсутність впливу будь-яких недоліків на результат дисциплінарного провадження.

Керуючись підпунктом 5 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення», статтями 266, 344, 350, 355, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Скаргу ОСОБА_3 на рішення Вищої ради правосуддя від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17 залишити без задоволення.

Рішення Вищої ради правосуддя від 30 листопада 2017 року № 3888/0/15-17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Повний текст постанови складено 02 липня 2018 року.

Головуючий В. С. Князєв

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк О.Б. Прокопенко

С. В. Бакуліна Л.І. Рогач

В. В. Британчук І.В. Саприкіна

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

О. Р. Кібенко О.С. Ткачук

Л. М. Лобойко В.Ю. Уркевич

Н. П. Лященко О.Г. Яновська

Повний текст постанови підписано 13 липня 2018 року.