Історія справи

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № П/9901/733/18

Провадження № 11-1013заі18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Коваленко Н. В. від 20 серпня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання протиправним та скасування рішення,

УСТАНОВИЛА:

У серпні 2018 року ОСОБА_3 звернулася до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду з адміністративним позовом до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія) про визнання протиправним та скасування рішення Комісії від 27 квітня 2018 року № 590/ко-18.

Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 20 серпня 2018 року відмовив у відкритті провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

За правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною у спірній ухвалі, рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 590/ко-18 не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки згідно з ч. 8 ст. 101 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII)рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

Не погодившись із таким судовим рішенням з підстави порушення судом норм процесуального права, ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу про скасування незаконної, на її думку, ухвали суду першої інстанції та направлення справи для продовження розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Обґрунтовуючи свої доводи, ОСОБА_3 зазначила про невідповідність ухвали суду першої інстанції засадам верховенства права та положенням ст. 55 Конституції України, що порушує її право на доступ до суду. Позивачка вважає, що спірне рішення Комісїї не є рішенням про надання рекомендації в розумінні ч. 8 ст. 101 Закону № 1402-VIII.

Дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду встановила таке.

З матеріалів справи вбачається, що Президент України Указом від 23 травня 2013 року № 35/к призначив ОСОБА_3 на посаду судді Коростенського міськрайонного суду Житомирської області, а Указом від 06 вересня 2013 року № 503/2013 перевів її на посаду судді Печерського районного суду м. Києва.

ВККС рішенням від 20 жовтня 2017 року № 106/зп-17 призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, у тому числі й судді Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_3, за результатами якого 25 квітня 2018 року Комісія ухвалила рішення про визнання позивачки такою, що не відповідає займаній посаді.

Рішенням ВККС від 27 квітня 2018 року № 590/ко-18, з яким не погоджується позивачка, до Вищої ради правосуддя внесено подання з рекомендацією про звільнення з посади судді Печерського районного суду м. Києва ОСОБА_3

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, та надані на противагу їм аргументи ВККС, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» встановлено: «Ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути «почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами».

Так, завданням адміністративного судочинства, як визначено у ч. 1 ст. 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.

Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення (ст. 55 Конституції України).

Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Разом з цим, Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21 грудня 2010 року у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

У своїй апеляційній скарзі ОСОБА_3 зазначила, що чинним законодавством України не передбачено повноважень Комісії на ухвалення рішень про надання рекомендацій про звільнення судді з посади за результатами проведеного кваліфікаційного оцінювання. На її думку, спірне рішення ВККС є поданням, яке може бути оскаржене в порядку ст. 266 КАС України.

Велика Палата Верховного Суду не погоджується з такою позицією позивачки з огляду на таке.

Згідно з ч. 8 ст. 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду наголошує, що положення ст. 101 Закону № 1402-VIII є спеціальними стосовно ст. 22, 266 КАС України, а тому мають переважне значення в порівнянні з нормами КАС України.

Пунктом 37 розд. ІІІ «Порядок проведення кваліфікаційного оцінювання» Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням ВККС від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16, визначено, що рішення Комісії про невідповідність судді займаній посаді є підставою для внесення подання до Вищої ради правосуддя з рекомендацією про звільнення судді з посади.

Як убачається з оспорюваного рішення ВККС від 27 квітня 2018 року, ураховуючи те, що за результатами кваліфікаційного оцінювання ОСОБА_3 визнано такою, що не відповідає займаній посаді, Комісія дійшла висновку про необхідність внесення подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_3 з посади судді Печерського районного суду м. Києва.

Таким чином, спростовуються доводи позивачки, що спірне рішення ВККС від 27 квітня 2018 року не є рекомендацією, а тому може бути предметом судового розгляду в порядку, визначеному ст. 266 КАС України.

Відповідно до п. 12 розд. ІІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» питання про звільнення судді з підстави, визначеної підп. 4 п. 16-1 розд. XV «Перехідні положення» Конституції України, розглядаються на засіданні Вищої ради правосуддя в пленарному складі на підставі подання ВККС у порядку, визначеному ст. 56 цього Закону.

Тобто, рішенням щодо звільнення судді з посади є відповідне рішення Вищої ради правосуддя, прийняте за результатами розгляду подання ВККС з рекомендацією про звільнення з посади судді, яке може бути оскаржене тільки разом із рішенням, ухваленим компетентним органом (Вищою радою правосуддя) за відповідною рекомендацією.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок суду першої інстанції, що рішення ВККС від 27 квітня 2018 року № 590/ко-18, яким внесено подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_3 з посади судді Печерського районного суду м. Києва, не може бути самостійним предметом судового розгляду, оскільки не є обов'язковим для Вищої ради правосуддя при розгляді вказаного питання та встановлення відповідних обставин щодо наявності чи відсутності підстав для її звільнення з посади судді і прийняття у встановленому порядку відповідно до наданих повноважень рішення.

Відповідно до ч. 4 ст. 22 КАС України Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС. Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у ст. 266 КАС України.

Тобто, оспорюване рішення ВККС від 27 квітня 2018 року містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, і може бути оскаржене в судовому порядку, але за обов'язкової умови, визначеної ч. 8 ст. 101 Закону № 1402-VIII, - після ухвалення Вищою радою правосуддя рішення за відповідною рекомендацією.

Встановлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії із рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом вправі розглядати подану рекомендацію і ухвалювати за ним відповідне остаточне рішення.

З огляду на зазначене Велика Палата Верховного Суду не знаходить підстав для задоволення апеляційної скарги, оскільки судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм процесуального права, а правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду скаржницею не спростовані.

Ураховуючи викладене та керуючись ст. 242, 266, 311, 315, 316, 322 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалу Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду від 20 серпня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя: В. С. Князєв

Суддя-доповідач: І.В.Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

В. І. Данішевська О.С. Ткачук

О. Р. Кібенко В.Ю. Уркевич

Л. М. Лобойко О.Г. Яновська