Історія справи

Ухвала КАС ВП від 23.01.2018 року у справі №800/203/17
Постанова ВП ВС від 12.06.2019 року у справі №800/203/17
Постанова ВП ВС від 04.12.2018 року у справі №800/203/17
Постанова ВП ВС від 04.12.2018 року у справі №800/203/17
Постанова ВП ВС від 13.03.2019 року у справі №800/203/17

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 800/203/17

Провадження № 11-863заі18

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача СаприкіноїІ.В.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю:

секретаря судового засідання - Сергійчук Л. Ю.,

позивача - ОСОБА_3,

представника Президента України -Шершель О. В.,

представника Верховної Ради України - Кот О. В.,

представника осіб, які приєдналися до апеляційної скарги - ОСОБА_6,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_3 та осіб, які приєдналися до цих апеляційних скарг: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34 на ухвалу та рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду (головуючий суддя Смокович М. І., судді: Білоус О. В., Желтобрюх І. Л., Кравчук В. М., Стрелець Т. Г.) від 03 липня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_3 до Верховної Ради України, Президента України - Порошенка Петра Олексійовича про визнання бездіяльності протиправною,

УСТАНОВИЛА:

У травні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до Вищого адміністративного суду України з позовом до Верховної Ради України (далі - ВРУ), Президента України - ПорошенкаП.О. (далі - Президент), у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність ВРУ, що полягає в її нереагуванні, як суб'єктом забезпечення національної безпеки України, на загрози національній безпеці України, а саме нереагування на: порушення народними депутатами України норм ст. 8, 19, 75, 84, 91, 1291 Конституції України; невиконання народними депутатами України рішення Європейського суду з прав людини у справі «ОлександрВолков проти України» (заява № 21722/11); невиконання народними депутатами України рішення Конституційного Суду України

№ 11-рп/1998 від 07 липня 1998 року під час прийняття ВРУ 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року нормативно-правових актів;

- визнати протиправною бездіяльність Президента у питанні забезпечення національної безпеки України щодо нереагування на загрози національній безпеці України, яка полягає у нереагуванні Президента, як гаранта додержання Конституції України, як суб'єкта забезпечення національної безпеки України на: порушення ВРУ норм ст. 75, 84, 91, 1291 Конституції України, невиконання народними депутатами України судових рішень: рішення Конституційного Суду України № 11-рп/1998 від 07 липня 1998 року, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) під час прийняття ВРУ постанови «Про надання згоди на звільнення Президентом України ОСОБА_37 з посади Генерального прокурора України» та під час прийняття ВРУ інших нормативно-правових актів, що мали місце 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року.

Ухвалою від 15 червня 2017 року Вищий адміністративний суд України залишив позовну заяву ОСОБА_3 без руху з мотивів несплати судового збору, а ухвалою від 17 липня 2017 року повернув її позивачу.

Не погоджуючись із ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 липня 2017 року, ОСОБА_3 звернувся до Верховного Суду України із заявою про її перегляд з підстави, встановленої п. 4 ч. 1 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

У зв'язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підп. 1, 7 п. 1 Розділу VII «Перехідні положення» КАС України матеріали заяви ОСОБА_3 передано до Верховного Суду.

Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 08 травня 2018 року заяву ОСОБА_3 задоволено. Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 липня 2017 року скасовано, а справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду як суду першої інстанції.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 03 липня 2018 року закрив провадження в частині позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ВРУ щодо її нереагування, як суб'єктом забезпечення національної безпеки України на загрози національній безпеці України, яка полягає у нереагуванні ВРУ на порушення народними депутатами України норм ст. 8, 19, 75, 84, 91, 1291Конституції України, щодо нереагування ВРУ на невиконання народними депутатами України рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11), щодо нереагування ВРУ на невиконання народними депутатами України рішення Конституційного Суду України № 11-рп/1998 від 07 липня 1998 року під час прийняття ВРУ 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року нормативно-правових актів; визнання бездіяльності Президента протиправною у питанні забезпечення національної безпеки України щодо нереагування на загрози національній безпеці України, яка полягає у нереагуванні Президента, як гаранта додержання Конституції України, як суб'єкта забезпечення національної безпеки України на порушення ВРУ норм ст. 75, 84, 91, 1291Конституції України, у нереагуванні Президента на невиконання народними депутатами України судових рішень: рішення Конституційного Суду України № 11-рп/1998, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) під час прийняття ВРУ інших нормативно-правових актів, що мали місце 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року.

Рішенням Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 липня 2018 року у задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Не погодившись із такими судовими рішеннями з підстави порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, ОСОБА_3 подав апеляційні скарги, у яких просить скасувати незаконні на його думку, ухвалу та рішення суду першої інстанції і прийняти нове рішення про задоволення позову. Обґрунтовуючи апеляційні скарги, скаржник зазначає, що суд неповно встановив обставини справи та неправильно застосував норми права.

У серпні та листопаді 2018 року до Великої Палати Верховного Суду надійшли заяви ОСОБА_7 та інших про приєднання до цих апеляційних скарг.

ВРУ та Президент у відзивах на апеляційні скарги просять у їх задоволені відмовити, оскільки Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду прийняв оскаржувані рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційних скарг не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в апеляційних скаргах доводи скаржника та надані на противагу їм аргументи ВРУ та Президента, перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Закриваючи провадження в частині позовних вимог, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду дійшов висновку, що під час законотворення ВРУ і Президент (як учасник законотворчого процесу, наділений, зокрема, правом підпису законів та вето щодо їх прийняття) не реалізують управлінських функцій, відтак дії ВРУ та Президента у цьому процесі, а також нормативно-правові акти, як результат цієї діяльності, не можуть підпадати під контроль суду адміністративної юрисдикції.

ВеликаПалата Верховного Суду погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Для реалізації конституційного права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів у сфері управлінської діяльності в Україні утворено систему адміністративних судів.

Завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ (ч. 1 ст. 2 КАС України в цьому випадку й далі - у редакції, чинній на час звернення позивача до суду з позовом).

Справою адміністративної юрисдикції у розумінні п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст.17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму.

Вичерпний перелік публічно-правових справ, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в ч. 3 ст. 17 КАС України, а саме: що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; що належить вирішувати в порядку кримінального судочинства; про накладення адміністративних стягнень; щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) об'єднання громадян віднесені до його внутрішньої діяльності або виключної компетенції.

Наведені норми узгоджуються з положеннями ст. 2, 4 та 19 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII), якими визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій, і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

Відповідно до ч. 4 ст. 18 КАС України Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції підсудні справи, зокрема, щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Аналогічні положення містяться в ч. 4 ст. 22 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII).

Зі змісту позовної заяви вбачається, що частина позовних вимог стосується оскарження дій ВРУ та Президента під час голосування за прийняття нормативно-правових актів, які мали місце 29 березня 2016 року, 23 березня та 13 квітня 2017 року. ОСОБА_3 вважає недопустимим, щоб народні депутати України голосували, окрім як за себе, також і за інших депутатів, які відсутні у сесійній залі під час голосування, їхніми ж картками (відсутніх депутатів). Позивач зазначив, що прийняття рішень та нормативно-правових актів у такий спосіб, з відвертим ігноруванням положень Конституції України, рішення Конституційного Суду України № 11-рп/1998 від 7 липня 1998 року та рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України», свідчить про перевищення і зловживання депутатами своїми повноваженнями, а з урахуванням того, що правоохоронні органи не реагують на таке безчинство, вказані дії народних депутатів України становлять загрозу національній безпеці країни, що власне і зумовило його звернення до суду з цим позовом.

ВеликаПалата Верховного Суду, переглядаючи в апеляційному порядку судове рішення при вирішенні цих позовних вимог, зауважує слідуюче.

За принципом поділу державної влади в України, закріпленому у ст. 6 Основного Закону, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах відповідно до законів України.

Порядок роботи ВРУ встановлюється Конституцією України та Регламентом ВРУ (ч. 5 ст. 83 Основного Закону).

Регламент ВРУ встановлює порядок підготовки і проведення сесій, її засідань, визначає законодавчу процедуру, процедуру розгляду інших питань, віднесених до повноважень ВРУ, та порядок здійснення контрольних функцій ВРУ (ч. 2 ст. 1 Регламенту ВРУ).

Розділом IV Регламенту ВРУ врегульовано питання законодавчої процедури, стадіями якої є: вияв законодавчої ініціативи, реєстрація законопроекту, прийняття закону, його підписання та оприлюднення.

Положеннями ст. 75 Конституції України встановлено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - ВРУ.

Визначення ВРУ єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони; ВРУ здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів (абз. 3 п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002).

Згідно ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у ВРУ належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України.

Таким чином, внесення законопроектів, проектів інших актів ВРУ, пропозицій та поправок до них є різними формами реалізації права законодавчої ініціативи. Крім внесення законопроектів, проектів інших актів ВРУ, пропозицій та поправок до них, невід'ємною складовою реалізації права законодавчої ініціативи є розгляд законопроектів, інших проектів актів, пропозицій та поправок на пленарному засіданні ВРУ, що включає обговорення та голосування щодо них. При цьому, такі дії відповідача є дискреційними повноваженнями ВРУ.

Крім того, Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 2011 року

№ 19-рп/2011 зазначив, що відносини, які виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. КАС України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів.

З огляду на зазначене, фізичні та юридичні особи не є безпосередніми учасниками публічно-правових відносин, які виникають під час здійснення ВРУ законотворчої діяльності, а тому й не можуть оскаржувати до суду той чи інший закон України, а також окремі стадії законотворчого процесу, здійснення яких віднесено до виключної компетенції ВРУ.

ТакожВелика Палата Верховного Суду зазначає, що поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Таку правову позицію висловлено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року № 9901/152/18 та від 07 листопада 2018 року у справі № 9901/532/18.

У зв'язку з наведеним Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваній ухвалі від 03 липня 2018 року дійшов обґрунтованого висновку, що частина позовних вимог до ВРУ та Президента щодо оскарження їхньої бездіяльності при прийнятті нормативно-правових актів 29 березня, 23 березня та 13 квітня 2017 року, є такими, що не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про закриття провадження у цій частині.

Що стосується доводів апеляційної скарги ОСОБА_39 стосовно оскарження рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 03 липня 2018 року про відмову у задоволенні решти його позовних вимог, Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне зазначити слідуюче.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, приймаючи таке рішення, дійшов висновку, що постанова ВРУ «Про надання згоди на звільнення Президентом України ОСОБА_37 з посади Генерального прокурора України» не створює безпосередньо для ОСОБА_3 правових наслідків, оскільки позивач не обґрунтував існування реального негативного впливу на його конкретні права та/чи інтереси від видання зазначеної постанови, а тому це унеможливлює застосування обраного ним юрисдикційного способу захисту своїх прав при прийнятті ВРУ вищезазначеної постанови.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Аналогічна норма закріплена в ч. 1 ст. 5 КАС України (у редакції Закону

№ 2147-VIII).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, така ж норма закріплена і у ч. 2 ст. 264 КАС України (у редакції Закону № 2147-VIII).

Згідно із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Справедливість судового рішення вимагає аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди повинні дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у п. 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні й конституційному поданні щодо тлумачення ч. 2 ст. 55 Основного Закону України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 ст. 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, установлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (п. 4.1 мотивувальної частини вказаного Рішення).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень цих прав на момент звернення до суду. Таке порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 ст. 4 КАС України, в редакції Закону № 2147-VIII).

Конституцією України визначено, що Президент призначає на посаду та звільняє з посади за згодою ВРУ Генерального прокурора України, водночас до повноважень ВРУ належить, зокрема, надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Тобто ВРУ відповідно до Основного Закону, беручи участь у наданні згоди на звільнення Президентом України ОСОБА_37 з посади Генерального прокурора України, реалізує свої конституційні повноваження і не здійснює стосовно позивача владних управлінських функцій, у зв'язку з чим не породжує для нього прав або обов'язків, які підлягали б захисту в порядку адміністративного судочинства.

У зв'язку з наведеним Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду в оскаржуваному рішенні від 03 липня 2018 року дійшов обґрунтованого висновку, що частина позовних вимог до ВРУ та Президента щодо оскарження їхньої бездіяльності при прийнятті постанови від 29 березня 2016 року «Про надання згоди на звільнення Президентом України ОСОБА_37 з посади Генерального прокурора України» є такими, що не створюють для позивача правових наслідків і не впливають на його конкретні права та/чи інтереси від прийняття цієї постанови, а тому Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову у цій частині.

Ураховуючи те, що Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув справу з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, а наведені в апеляційних скаргах доводи не спростовують висновків суду першої інстанції, апеляційні скарги ОСОБА_3 задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

03 грудня 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Великої Палати Верховного Суду із клопотанням про винесення окремої ухвали для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, які сприяли порушенню закону (втручання у діяльність суддів, підробка службових документів, несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин, автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку під час прийняття судом першої інстанції ухвали від 03 липня 2018 року).

Відповідно до ст. 249 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

Однак, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення цього клопотання та винесення окремої ухвали суду в межах цієї справи, оскільки порушень закону, зазначених позивачем у своєму клопотанні, під час постановлення Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду ухвали від 03 липня 2018 року, судом не встановлено.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 242, 243, 250, 266, 310, 316, 321, 322, 325 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА :

Апеляційні скарги ОСОБА_3 та осіб, які приєдналися до цих апеляційних скарг: ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34 на ухвалу та рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 липня 2018 року - залишити без задоволення.

Ухвалу і рішення Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 03 липня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. С. Князєв

Суддя-доповідач І.В. Саприкіна

Судді:

Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима О.М. Ситнік

В. І. Данішевська В.Ю. Уркевич

О. Р. Кібенко О.Г. Яновська

Л.М.Лобойко