Історія справи

Ухвала КАС ВП від 11.07.2018 року у справі №803/858/16
Постанова ВП ВС від 03.10.2018 року у справі №803/858/16

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

3 жовтня 2018 року

м. Київ

Справа № 803/858/16

Провадження № 11-843апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Прокопенка О.Б.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» Ларченко І.М. (далі - Фонд, уповноважена особа Фонду, Банк відповідно) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постановуВолинського окружного адміністративного суду від 18 липня 2016 року (суддя Плахтій Н. Б.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року (колегія суддів Обрізко І. М., Левицька Н. Г., Нос С. П.),

УСТАНОВИЛА:

У червні 2016 року ОСОБА_6 звернувся до адміністративного суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив визнати протиправним наказ уповноваженої особи Фонду від 23 лютого 2016 року № 57 «Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів, операцій) за вкладними операціями» (далі - наказ № 57).

Волинський окружний адміністративний суд постановою від 18 липня 2016 року відмовив у задоволенні позовних вимог.

У ході розгляду справи суд установив таке.

Постановою Правління Національного банку України (далі - НБУ) від 10 грудня 2015 року № 878/БГ Банк віднесено до категорії проблемних та запроваджено особливий режим контролю за діяльністю банку.

Постановою Правління НБУ від 29 січня 2016 року № 44 Банк віднесено до категорії неплатоспроможних, а рішенням виконавчої дирекції Фонду від 29 січня 2016 року № 96 у Банку запроваджено тимчасову адміністрацію з 29 січня до 28 лютого 2016 року та призначено уповноваженою особою Фонду Ларченко І.М.

Рішенням виконавчої дирекції Фонду від 26 лютого 2016 року № 262 розпочато процедуру ліквідації Банку з 26 лютого 2016 року по 25 лютого 2018 року, призначено на цей період уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження ліквідатора Банку Ларченко І.М.

При цьому 29 січня 2016 року між ОСОБА_3 та Банком укладено договір банківського вкладу (депозиту) № Д-Ф/16/1036-02432 на вимогу «Вільні збереження» (зі щомісячною сплатою процентів), згідно з яким банк приймає від вкладника 6 400 доларів США на вкладний (депозитний) рахунок. Пунктами 2.1 та 2.2 цього договору передбачено, що Банк відкриває вкладнику вкладний (депозитний) рахунок на вимогу № НОМЕР_1; початкова сума вкладу зараховується на рахунок шляхом внесення вкладником готівкових коштів через касу банку або шляхом безготівкового перерахування коштів на рахунок з іншого власного вкладного або поточного рахунку.

Згідно з платіжним дорученням від 29 січня 2016 року № 2 ОСОБА_7 переказав кошти в іноземній валюті на рахунок ОСОБА_3 у сумі 6 400 доларів США.

Наказом № 57 уповноваженої особи Фонду від 23 лютого 2016 року застосувала наслідки нікчемності операцій (транзакцій) з перерахування коштів з поточних рахунків юридичних та фізичних осіб на вкладні депозитні/поточні (карткові) рахунки інших фізичних осіб клієнтів банку, що є нікчемними з підстав, визначених пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі - Закон № 4452-VІ), зокрема й операції з перерахування коштів у сумі 6 400 доларів США з рахунку ОСОБА_7 на депозитний рахунок ОСОБА_3, про що свідчать додатки 2, 4 та 6 до цього наказу.

Підставою для видачі оспорюваного наказу № 57 стали виявлені комісією з перевірки правочинів (договорів) за вкладними операціями ПАТ «Авант-банк» операції (транзакції) з перерахування коштів з рахунків фізичних осіб на рахунки інших фізичних осіб - клієнтів банку, які проведені в період дії постанови Правління НБУ від 10 грудня 2015 року № 878/БТ та призвели до збільшення гарантованої суми відшкодування Фондом.

Як убачається з витягу з додатка 2 до спірного наказу № 57 та виписки з особових рахунків з 1 грудня 2015 року по 30 червня 2016 року, 29 січня 2016 року з рахунку фізичної особи ОСОБА_7 було внесено на депозитний рахунок ОСОБА_3 кошти в розмірі 6 400 доларів США.

Указану операцію здійснено в день уведення у ПАТ «Авант-банк» тимчасової адміністрації, а початкову суму вкладу всупереч вимогам пункту 2.2 договору банківського вкладу від 29 січня 2016 року № Д-Ф/16/1036-02432 перераховано не з власного рахунку позивача, а з рахунку іншої фізичної особи.

Крім того, виписка з особових рахунків з 1 грудня 2015 року по 30 червня 2016 року свідчить про те, що з рахунку фізичної особи ОСОБА_7 29 січня 2016 року також було внесено кошти в сумі 6 683 долари США на рахунок іншої фізичної особи - ОСОБА_8

Отже, кошти на рахунок ОСОБА_3 надходили шляхом дроблення вкладу ОСОБА_7 з метою створення в майбутньому штучного зобов'язання Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на відшкодування грошових коштів за рахунок держави.

Листом від 25 березня 2016 року № 889/1 уповноважена особа Фонду повідомила позивача про нікчемність операції з перерахування коштів з рахунку фізичної особи на рахунок № НОМЕР_1, проведеної 29 січня 2016 року на суму 6 400 доларів США, та нікчемність договору банківського вкладу від 29 січня 2016 року

№ Д-Ф/16/1036-02432 згідно з пунктом 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VІ.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що уповноважена особа Фонду правомірно на підставі вимог пункту 7 частини третьої статті 38 Закону № 4452-VІ визнала нікчемними операцію з перерахування коштів з рахунку фізичної особи на рахунок позивача та договір банківського вкладу.

Львівський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 24 жовтня 2016 року постанову суду першої інстанції скасував, провадження у справі закрив на підставі чинного на той час пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), оскільки справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Ухвалюючи рішення про закриття провадження у справі, суд апеляційної інстанції, керуючись правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 16 лютого 2016 року (справа № 826/2043/15, 21-4846а15), з посиланням на норми Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»

(далі - Закон № 2343-XII) та приписи статті 12 чинного на той час Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) зазначив, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів і ця справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Не погодившись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольнити позовні вимоги.

Дослідивши у межах, визначених частиною першою статті 341 чинного КАС, наведені в касаційній скарзі доводи, заслухавши суддю-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, та перевіривши матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Стаття 124 Конституції України закріплює, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що право особи на звернення до суду не може бути обмеженим. Тобто юрисдикція виникає там, де є спір про право. Предметом юрисдикції є суспільні відносини, які виникають у зв'язку з вирішенням спору. Поняття юрисдикції безпосередньо пов'язане з процесуальним законодавством.

Відповідно до статті 2 КАС (у редакції, чинній на час постановлення оскаржуваної ухвали суду) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Справою адміністративної юрисдикції є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (стаття 3 КАС у зазначеній редакції).

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ за статтею 17 КАС (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є характер спору. Публічно-правовим спором, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спір між учасниками публічно-правових відносин, що стосується саме цих відносин.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового приватного права чи інтересу, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, або такий, що йому не суперечить. Спір є приватноправовим навіть у тому разі, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Помилковим є застосування статті 17 КАС (у відповідній редакції) та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), натомість визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.

Відповідно до статті 3 Закону № 4452-VІ Фонд є не органом державної влади, а установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку.Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 указаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.

Згідно із частинами першою, другою статті 26 Закону № 4452-VI Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами. Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 тис. грн. Вкладник набуває право на одержання гарантованої суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок коштів Фонду в межах граничного розміру такого відшкодування після прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Відповідно до частин першої та другої статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку.

Уповноважена особа Фонду формує перелік вкладників, які мають право на відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, з визначенням сум, що підлягають відшкодуванню.

Протягом трьох робочих днів (у разі прийняття НБУ рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку з підстав, визначених частиною другою статті 77 Закону України 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон № 2121-III), - протягом 20 робочих днів) з дня отримання Фондом рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку виконавча дирекція Фонду затверджує реєстр вкладників для здійснення виплат гарантованої суми відшкодування відповідно до наданого уповноваженою особою Фонду переліку вкладників (частина п'ята статті 27 Закону № 4452-VI).

Відповідно до пункту 6 розділу III Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду від 9 серпня 2012 року № 14 (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), протягом процедури ліквідації уповноважена особа Фонду може надавати до Фонду додаткову інформацію про вкладників стосовно, зокрема, зменшення (збільшення) кількості вкладників, яким необхідно здійснити виплати відшкодування.

Гарантії Фонду є гарантіями держави, передбаченими Законом № 4452-VI. Для виконання Фондом відповідних зобов'язань можуть залучатися державні кошти. Тому рішення та дії Фонду чи уповноваженої особи Фонду щодо включення вкладника до переліку осіб, яким необхідно здійснити виплату відшкодувань сум вкладів за рахунок коштів Фонду, є рішеннями та діями суб'єкта владних повноважень, який реалізує делеговані державою повноваження по виведенню з ринку неплатоспроможних банків.

Частиною другою статті 6 Конституції України визначено, що органи судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Закони № 2121-ІІІ та № 4452-VI є основними правовими актами в регулюванні відносин щодо визнання банку неплатоспроможним.

Закриваючи провадження у цій справі, апеляційний суд керувався правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 16 лютого 2016 року (справа № 826/2043/15).

Проте за правовою позицієюВеликої Палати Верховного Суду (справи № 910/12294/16, № 910/24198/16, № 910/17448/16), яка відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у згаданій вище постанові, такі правовідносини регулюються спеціальним Законом № 4452-VI і не підпадають під дію загального законодавства про банкрутство, а тому немає підстав для розгляду цієї справи в порядку господарського судочинства.

Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що спір стосовно формування переліку вкладників, які мають право на гарантоване державою відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду, та затвердження реєстру вкладників для здійснення гарантованих виплат є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів з урахуванням установленого частиною першою статті 26 Закону № 4452-VI граничного розміру відшкодування за вкладами. Аналогічна правова позиція висловлена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 квітня 2018 року (справа № 820/11591/15).

Щодо законностізакриття провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_3 про визнання протиправним наказ № 57 уповноваженої особи Фонду Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Згідно із частинами першою, другою та десятою статті 38 Закону № 4452-VI Фонд (уповноважена особа Фонду) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.

За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 Закону № 4452-VI, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.

Правочин є нікчемним відповідно до закону, а не наказу/рішення уповноваженої особи Фонду. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення в силу закону (частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону № 4452-VI) незалежно від того, чи проведена передбачена частиною другою статті 38 цього Закону перевірка правочинів Банку із затвердженням її результатів відповідною комісією. Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, яке прийнято уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку. Такий правовий висновок зробила ВеликаПалата Верховного Суду у справах № 910/12294/16,№ 910/24198/16 та № 819/353/16.

Оскільки рішення про нікчемність правочинів є внутрішнім документом банку, який прийнято особою, що здійснює повноваження органу управління банку, він не створює жодних обов'язків для третіх осіб (у тому числі й контрагентів банку), тому не можуть порушуватися будь-які права таких осіб унаслідок прийняття такого рішення. Відтак право позивача у цій справі не може порушуватись унаслідок ухвалення внутрішнього документа банку, сфера застосування якого обмежується внутрішніми відносинами відповідного банку як юридичної особи.

Отже, встановлена правова природа такого рішення (повідомлення про нікчемність правочину) унеможливлює здійснення судового розгляду вимог щодо визнання його протиправним і скасування, а тому позовні вимоги про скасування рішень (повідомлень) про нікчемність укладеного позивачем договору банківського вкладу не може бути розглянуто в судовому порядку (в тому числі в господарських судах).

Таким чином, рішення суду апеляційної інстанції про закриття провадження в адміністративній справі є правильним саме з наведених вище мотивів.

Відповідно до частини четвертої статті 351 КАС зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Зазначену ухвалу апеляційного суду в частині мотивів закриття провадження у справі слід змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Не підлягають задоволенню також вимоги касаційної скарги про скасування постанови суду першої інстанції й ухвали суду апеляційної інстанції та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог, оскільки прийняття такого рішення можливе лише в разі апеляційного перегляду по суті, який у цій справі не відбувся у зв'язку із закриттям провадження у справі з процесуальних підстав.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.

2. Ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 рокувчастині закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_3 до уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» Ларченко І.М. про визнання протиправними дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Авант-банк» Ларченко І.М. щодо прийняття наказу від 23 лютого 2016 року № 57 «Щодо заходів, пов'язаних із наслідками виявлення нікчемних правочинів (договорів, операцій) за вкладними операціями» - змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови, в решті ухвалу суду - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.Б. ПрокопенкоСудді Н. О. Антонюк Н.П. Лященко С.В. Бакуліна Л.І. Рогач В.І. Данішевська І.В. Саприкіна О.С. Золотніков О.М. Ситнік О.Р. Кібенко О.С.Ткачук В.С. Князєв В.Ю. Уркевич Л.М. Лобойко О.Г. Яновська