Історія справи

Постанова від 05.11.2025 року у справі №175/3823/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 листопада 2025 року

м. Київ

справа № 175/3823/23

провадження № 61-9547св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Гапонова А. В., Новікової Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року громадянин держави Ізраїль ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, в якому просив суд зобов`язати відповідачку не чинити йому перешкоди у здійсненні батьківських прав у вихованні сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Позовна заява мотивована тим, що 27 квітня 2013 року між ним та відповідачкою було зареєстровано шлюб, від якого вони мають малолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказував, що ОСОБА_2 перешкоджає його участі у вихованні та спілкуванні із сином, не дозволяє ОСОБА_3 спілкуватися, бачитися з батьком, тобто створює йому перешкоди у здійсненні батьківських прав. На теперішній час відсутня законна підстава для проживання дитини саме з матір`ю та немає заборони йому, як батьку, на проживання, побачення та перебування із сином.

На думку позивача, створення відповідачкою перешкод у його спілкуванні із сином порушує не лише його права як батька, а в першу чергу суперечить інтересам дитини.

Ураховуючи наведене, посилаючись на положення статей 141 153 155 157 159 Сімейного кодексу України (далі - СК України), статей 1, 15 Закону України «Про охорону дитинства», Конвенцію про права дитини, ОСОБА_1 просив суд його позов задовольнити.

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області 18 серпня 2023 року прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у вказаній справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Ухвалою Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2025 року у складі судді Дараган Л. В. при розгляді справи у підготовчому судовому засіданні провадження у вказаній справі закрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

Закриваючи провадження у справі з посиланням на пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України, суд першої інстанції виходив із того, що під час розгляду справи судом було встановлено, що 06 квітня 2022 року відповідачка разом із сином виїхала з України та змінила місце постійного проживання з України на Естонську Республіку, де вони проживають дотепер. Отже, на час звернення до суду із цим позовом Естонська Республіка була місцем звичайного проживання дитини, яка на той час проживала в цій державі тривалий час (більше року). Про зазначені обставини було відомо позивачу, який ще у 2022 році звертався із заявою про повернення дитини в Україну, яка була розглянута компетентним судом Естонської Республіки.

Районний суд вважав, що правовідносини батька і дитини мають визначатися за законодавством договірної держави, на території якої постійно проживає дитина, цей спір має вирішуватися відповідними судовими органами держави місця постійного проживання дитини, тому суд констатував відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору у даній цивільній справі.

Виключних випадків, передбачених статтею 77 Закону України «Про міжнародне приватне право», для розгляду справи з іноземним елементом національним судом України суд першої інстанції не встановив та урахував відсутність відомостей про те, що сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2025 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, народився в Україні та до досягнення восьмирічного віку проживав в Україні, а на час звернення до суду із цим позовом та відкриття провадження у справі не проживав в Україні нетривалий проміжок часу, тому його звичайним місцем проживання залишається Україна. Суд дійшов висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір та скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Суд апеляційної інстанції послався на правові висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 та постанові Верховного Суду від 31 липня 2024 року у справі № 760/18630/22 щодо застосування положень Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року скасувати та залишити в силі ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2025 року.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У липні 2025 року касаційна скарга надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та роз`яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу.

У вересні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 вересня 2025 року заяву ОСОБА_1 про відвід суддів Верховного Суду: Лідовця Р. А., Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д. від участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року визнано необґрунтованою.

Заяву про відвід суддів Верховного Суду: Лідовця Р. А., Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д. передано для вирішення зазначеного питання іншому судді, який визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Калараша А. А. від 02 вересня 2025 року відмовлено у задоволені заяви ОСОБА_1 про відвід суддів Верховного Суду: Лідовця Р. А., Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д. від участі у розгляді справи за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація, про усунення перешкод у спілкуванні з дитиною, за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 жовтня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що апеляційний суд, ухвалюючи оскаржувану постанову, помилково послався на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у справі № 760/18630/22, які не є релевантними до спірних правовідносин.

Посилається на те, що факт перебування дитини в Естонській Республіці, як особи, яка переміщена до іншої держави внаслідок суспільних негараздів в Україні, підтверджується постановою Пярнуського повітового суду Естонської Республіки від 15 грудня 2022 року за результатами розгляду цивільної справи № 2-22-12716 та рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, у справі № 757/16507/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними.

Вважає, що у цій справі спір стосується правовідносин між дитиною та батьками, які на цей час проживають за межами України, що виключає безумовну підсудність даного спору національним судам України відповідно до статей 75, 77 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу.

У серпні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Семенова М. В., подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що доводи, викладені у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а підстави для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, яка відповідає положенням статей 263-265 ЦПК України, відсутні.

Посилається на те, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , був незаконно переміщений відповідачкою до Естонської Республіки, він не набув звичайного місця проживання у вказаній країні, а постійним місцем проживання дитини є Україна, тому на цей спір поширюється юрисдикції судів України.

04 листопада 2025 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшло клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Семенової М. В., про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки ОСОБА_2 оскаржує постанову суду апеляційної інстанції з підстав порушення правил юрисдикції.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Відповідно до абзацу 6 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.

Відповідно до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно із Законом України від 11 січня 2006 року № 3303-IV «Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей» Україна є учасницею Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (далі - Гаазька конвенція 1980 року).

Відповідно до Закону України від 14 вересня 2006 року № 136-V «Про приєднання України до Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей» Україна є учасницею Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей (далі - Гаазька конвенція про батьківську відповідальність 1996 року).

Питання набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування, права опіки, в тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини, охоплюються предметною сферою застосування Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

Справа за цим позовом є справою з іноземним елементом.

Підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. У випадках, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, підсудність судам України цивільних справ з іноземним елементом може бути визначено за угодою сторін (стаття 497 ЦПК України).

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України «Про міжнародне приватне право» зазначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм:

- хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою;

- об`єкт правовідносин знаходиться на території іноземної держави;

- юридичний факт, який створює, змінює або припиняє правовідносини, мав чи має місце на території іноземної держави.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про міжнародне приватне право» цей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема, питань щодо підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Згідно зі статтею 66 Закону України «Про міжнародне приватне право» права та обов`язки батьків і дітей, крім випадків, передбачених статтями 67, 67-1, 67-4 цього Закону, визначаються особистим законом дитини або правом, яке має тісний зв`язок із відповідними відносинами і якщо воно є більш сприятливим для дитини.

Підсудність судам України справ з іноземним елементом визначається на момент відкриття провадження у справі, незважаючи на те, що в ході провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися (частина перша статті 75 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Україна та Естонська Республіка є Договірними Державами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року.

Відповідно до пункту 1 статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року судові або адміністративні органи Договірної держави звичайного місця проживання дитини мають юрисдикцію вживати заходів, спрямованих на захист особи чи майно дитини.

Стаття 6 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року встановлює, що для дітей-біженців та дітей, які внаслідок суспільних негараздів в їхній країні переміщені до інших держав, органи Договірної Держави, на території якої ці діти перебувають у результаті їхнього переміщення, мають юрисдикцію, передбачену в пункту 1 статті 5 Положення попереднього пункту також застосовуються до дітей, чиє звичайне місце проживання не може бути встановлено.

Наведені норми дають підстави для висновку, що юрисдикція спорів щодо батьківського піклування має визначатися залежно від місця звичайного проживання.

Суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України).

У справі, яка Верховним Судом переглядається, суди встановили, що у серпні 2023 року громадянин держави Ізраїль ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до громадянки України ОСОБА_2 , в якому просив суд зобов`язати відповідачку не чинити йому перешкоди у здійсненні батьківських прав у вихованні сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

ОСОБА_1 був документований Головним управлінням Державної міграційної служби України в Донецькій області посвідкою на тимчасове проживання строком дії до 06 листопада 2020 року. У подальшому з питань обміну посвідки на тимчасове проживання до органів чи підрозділів Державної міграційної служби України не звертався.

До 06 квітня 2022 року ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживали на території України у м. Краматорську Донецької області. 06 квітня 2022 року відповідачка разом із дитиною виїхали за межі України до Естонської Республіки та 07 квітня 2022 року отримали посвідки на тимчасове проживання на підставі тимчасового захисту. Наразі ОСОБА_2 та малолітній ОСОБА_3 проживають в Естонській Республіці, мають тимчасові посвідки на проживання у цій країні.

Суд першої інстанції, закриваючи провадження у справі, виходив із того, щопозивачка разом із сином у квітні 2022 року виїхали з України та змінили місце постійного проживання з України на Естонську Республіку. Отже, на час звернення до суду із цим позовом Естонська Республіка була місцем звичайного проживання дитини, яка на той час проживала в цій державі тривалий час (більше року). Про зазначені обставини було відомо позивачу, який ще у 2022 році звертався із заявою про повернення дитини в Україну, яка була розглянута компетентним судом Естонської Республіки у грудні 2022 року.

Районний суд вважав, що правовідносини батька і дитини мають визначатися за законодавством договірної держави, на території якої постійно проживає дитина, цей спір має вирішуватися відповідними судовими органами держави місця постійного проживання дитини, тому суд констатував відсутність юрисдикції суду України на вирішення спору у даній цивільній справі.

Скасовуючи ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2025 року, апеляційний суд виходив із того, що постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, районний суд не врахував, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, народився в Україні та до досягнення восьмирічного віку проживав в Україні, а на час звернення до суду із цим позовом та відкриття провадження у справі не проживав в Україні нетривалий проміжок часу, тому його звичайним місцем проживання залишалася Україна. За таких обставин, апеляційний суд дійшов висновку про поширення юрисдикції судів України на цей спір.

Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції та наголошує, що висновки апеляційного суду про підсудність національним судам України цього спору не узгоджуються із положеннями Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року, оскільки відсутня сукупність обставин, передбачених пунктом «b» частини першої статті 7 цієї Конвенції 1996 року.

Так, у разі неправомірного переміщення або утримування дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримування, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та

a) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням або

b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місцеперебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі (пункт 1 статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року).

За правилами Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року у разі неправомірного переміщення або утримування дитини держава, в якій дитина зазвичай проживала безпосередньо перед переміщенням або утримуванням, зберігає юрисдикцію відповідно до статті 5, за умови дотримання певних умов відповідно до статті 7 цієї Конвенції. Стаття 7 цієї Конвенції встановлює форму збереження юрисдикції держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення чи утримування.

Для застосування пункту «b» частини першої статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року потрібно встановити такі обставини:

1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини;

2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини;

3) дитина адаптувалася до нового середовища.

Відповідно до статті 16 Гаазької конвенції 1980 року після одержання повідомлення про незаконне переміщення або утримування дитини відповідно до статті 3, судові або адміністративні органи Договірної держави, на територію якої була переміщена дитина, або на території якої вона утримується, не буде вирішувати по суті питання про піклування доти, поки не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції або поки заява не подана відповідно до цієї Конвенції протягом розумного періоду часу після одержання повідомлення.

Колегія суддів не може погодитися з мотивами, якими керувався суд апеляційної інстанції під час ухвалення постанови від 25 червня 2024 року, оскільки положення статті 7 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року при визначенні юрисдикції застосовуються лише в тому випадку, якщо мало місце неправомірне переміщення або утримання дитини.

Верховний Суд ураховує, що постановою Пярнуського повітового суду Естонської Республіки від 15 грудня 2022 року, яке набрало законної сили й ухвалено до пред`явлення позову ОСОБА_1 , за результатами розгляду цивільної справи № 2-22-12716 у задоволенні прохання громадянина держави Ізраїль ОСОБА_1 , про повернення дитини в Україну було відмовлено.

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 04 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 березня 2025 року, у справі № 757/16507/24 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання дій щодо переміщення та утримання дитини незаконними відмовлено.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 545/2247/18 (провадження № 61-6421сво23) викладено висновок про те, що за наявності судового рішення про повернення дитини відповідно до Гаазької конвенції 1980 року, яке набрало законної сили, але залишається невиконаним, та відсутності наданої відповідно до Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року згоди компетентного органу іноземної держави, до якої підлягає поверненню дитина, на здійснення юрисдикції національними судами України вирішення питання про визначення місця проживання дитини не належить до юрисдикції національних судів України, а у разі встановлення вказаних обставин під час розгляду цивільної справи провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України.

У зв`язку із цим, юрисдикція даної справи має визначатися відповідно до пункту 1 статті 5 Гаазької конвенції про батьківську відповідальність 1996 року залежно від звичайного місця проживання ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції з дотриманням вимог статей 263-265 ЦПК України правильно встановив правовідносини, що склалися між сторонами, та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України, а суд апеляційної інстанції помилково скасував правильну по суті та законну ухвалу районного суду.

Відтак, доводи касаційної скарги про неповне з`ясування апеляційним судом фактичних обставин справи, неповне дослідження та надання правової оцінки наявним у справі доказам, а також те, що висновки суду не відповідають обставинам справи, підтвердилися під час перегляду справи у касаційному порядку.

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції скасував законне і обґрунтоване судове рішення суду першої інстанції, то постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі ухвали суду першої інстанції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Відповідно до частини шостої статті 403 ЦПК України справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції, крім випадків, якщо:

1) учасник справи, який оскаржує судове рішення, брав участь у розгляді справи в судах першої чи апеляційної інстанції і не заявляв про порушення правил предметної чи суб`єктної юрисдикції;

2) учасник справи, який оскаржує судове рішення, не обґрунтував порушення судом правил предметної чи суб`єктної юрисдикції наявністю судових рішень Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду у справі з подібною підставою та предметом позову у подібних правовідносинах;

3) Велика Палата Верховного Суду вже викладала у своїй постанові висновок щодо питання предметної чи суб`єктної юрисдикції спору у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 404 ЦПК України питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Семенової М. В., про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду задоволенню не підлягає, оскільки відсутні підстави, передбачені частиною шостою статті 403 ЦПК України, для його задоволення, а заявник не навів обґрунтованих мотивів щодо цього.

При цьому частина шоста статті 403 ЦПК України стосується міжюрисдикційного конфлікту у справах між судами держави України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову - на відповідача.

При поданні касаційної скарги ОСОБА_2 було сплачено 1 210,00 грн судового збору, що підтверджується наявною у матеріалах справи квитанцією, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на її користь, оскільки колегія суддів залишає у силі судове рішення суду першої інстанції, яким закрито провадження у справі.

Керуючись статтями 400 402 409 413 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке подане його представником - адвокатом Семеновою Мариною Володимирівною, про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 червня 2025 року скасувати, ухвалу Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 22 січня 2025 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судові витрати у розмірі 1 210 (одна тисяча двісті десять) гривень 00 копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді:І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець