ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2016 року Справа № 916/1711/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рогач Л.І. - головуючого, Алєєвої І.В., Дроботової Т.Б.за участю представників: позивачаБондар О.В.- предст. дов. від 17.10.2016;відповідачане з'явився;розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської радина постановуОдеського апеляційного господарського суду від 25.10.2016 у справі№ 916/1711/16Господарського судуОдеської областіза позовомДепартаменту комунальної власності Одеської міської радидо фізичної особи-підприємця ОСОБА_5про стягнення 25825,54 грн та виселення

ВСТАНОВИВ:

Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_6 заборгованості з орендної плати у розмірі 18989,99 грн. за період з вересня 2015 року по грудень 2015 року, пені за несвоєчасну сплату орендної плати у розмірі 6835,46 грн., нарахованої за період прострочення з 16.07.2015 по 18.06.2016, а також про виселення відповідача з нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 150,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Позовні вимоги вмотивовано неналежним виконанням відповідачем обов'язку сплачувати орендну плату, закінченням строку дії договору оренди нерухомого майна, укладеного з відповідачем та відсутністю підстав для його продовження за умовами договору та приписами законодавства, наслідками припинення договору найму відповідно до положень договору, статті 785 Цивільного кодексу України, статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

За заявою про зменшення позовних вимог від 19.08.2016, відповідно до вимог, прийнятих судом до розгляду, позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість з орендної плати у розмірі 2542,88грн. за період з 16.06.2016 року по 03.07.2016 року, пені у розмірі 134,06грн. за період прострочення з 16.07.2016 року по 19.08.2016 року та виселити відповідача з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 150,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Водночас суд не прийняв до розгляду додаткові вимоги позивача про стягнення 19484,42 грн неустойки, нарахованих за приписами статті 785 Цивільного кодексу України, як подані всупереч приписам статті 22 Господарського процесуального кодексу України після початку розгляду справи по суті.

Відповідач у відзиві на позов та додаткових запереченнях вказав, що визнає заборгованість з орендної плати, разом з тим заперечив проти вимог про виселення, вказавши, що у орендованому приміщенні розташовано некомерційний об'єкт (музей), який має істотне культурне, соціальне та пізнавальне значення для мешканців Одеси; позивач не довів своєчасного повідомлення орендаря про закінчення договірних правовідносин; просив надати йому можливість переукласти договір.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.09.2016 (суддя Демешин О.А.) позов задоволено частково; з відповідача стягнуто на користь позивача 2047,57 грн боргу, 19 грн пені та 134,77 грн судового збору; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 25.10.2016 (судді: Ліпачанська Н.В. - головуючий, Лисенко В.А., Ярош А.І.) рішення місцевого господарського суду залишено без змін з мотивів його законності та обґрунтованості.

Не погоджуючись з висновками господарських судів попередніх інстанцій, Департамент комунальної власності Одеської міської ради подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення у даній справі в частині відмови у задоволенні позову про виселення та про стягнення неустойки в розмірі 19484,42 грн та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Касаційну скаргу вмотивовано доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права, а саме: суд неповно з'ясував обставини справи, не надавши оцінки листу-повідомленню № 01-13/3015 від 23.06.2016 з доказами його направлення відповідачу, яким відповідача було належно повідомлено про закінчення орендних правовідносин; висновки господарських судів попередніх інстанцій про продовження дії договору оренди суперечать частині другій статті 17, статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", статті 764 Цивільного кодексу України; висновки судів про відмову у стягненні неустойки на підставі статті 785 Цивільного кодексу України суперечать фактичним обставинам справи.

Відповідач не скористався процесуальним правом на участь у судовому засіданні касаційної інстанції свого представника; у відзиві на касаційну скаргу заперечив її доводи та просив суд залишити прийняті у справі рішення та постанову без змін.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення представника позивача, присутнього у судовому засіданні, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За приписами статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані довести належними та допустимими доказами обставини, на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Місцевий господарський суд встановив, що відповідно до Положення „Про Департамент комунальної власності Одеської міської ради", затвердженого рішенням Одеської міської ради від 19.02.2013, № 2752-VI Департамент комунальної власності Одеської міської ради є правонаступником Представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради і є виконавчим органом Одеської міської ради, основним завданням якого є управління комунальною власністю, забезпечення надходження коштів до бюджету міста за рахунок ефективного обліку, використання, збереження майна територіальної громади.

19.07.2010 Позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради (назва змінена Додатковим погодженням № 1 від 01.12.2011) (орендодавець) та відповідач фізична особа-підприємець ОСОБА_5 (орендар) уклали договір оренди нежитлового приміщення № 4/3, на підставі якого відповідачу було передане в строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 150,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Абзацом першим пункту 7.11 вказаного договору передбачено, що його дія припиняється внаслідок закінчення строку дії договору, на який його було укладено.

Пунктом 2.4. договору встановлено, що орендар вносить орендну плату щомісячно до 15 числа поточного місяця, незалежно від результатів його господарської діяльності.

Додатковим погодженням № 2 від 18.07.2013 строк дії договору оренди продовжено до 18.06.2016; додатковим договором № 3 від 15.01.2016 встановлено розмір орендної плати на 2016 з 01.01.2016 до 18.06.2016 у розмірі 1 грн.

Позивач просив стягнути з відповідача заборгованість за період за період з 16.06.2016 по 03.07.2016 в розмірі 2542,88грн, а також нараховану на підставі пункту 5.2. договору пеню за прострочення орендної плати у розмірі 134,06грн. за період прострочення з 16.07.2016 по 19.08.2016; також, посилаючись на припинення з 18.06.2016 дії укладеного сторонами договору оренди нежитлового приміщення № 4/3 від 19.07.2010, просив виселити відповідача з орендованого приміщення.

Враховуючи умови договору про порядок сплати орендної плати, місцевий господарський суд дійшов висновку, що 15 червня 2016 року відповідач мав сплатити орендну плату за червень місяць, у т. ч. з 18.06.2016 по 30.06.2016 включно; отже, підлягає до стягнення сума заборгованості з орендної плати за цей період в розмірі 2047,57 грн. та пені у розмірі 119 грн.

Суд відмовив у позові про стягнення 495,37 грн. боргу за липень 2016 року та пені в розмірі 15,06 грн. за прострочення оплати за оренду в липні 2016 року, вказавши, що відповідне право позивача не було порушено на день звернення з позовом - 23.06.2016.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України особи, зазначені у цій статті, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

За приписами статті 526 Цивільного кодексу України За приписами статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; відповідні положення містяться також у статті 193 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у встановлений строк (термін); водночас за змістом статті 611 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або неналежне виконання (в тому числі, прострочення).

Встановивши, що на момент звернення з позовом не настав строк виконання зобов'язання зі сплати орендної плати, суди обґрунтовано відмовили у позовних вимогах у відповідній частині.

Розглядаючи питання про чинність договору оренди, суд установив, що позивач направляв відповідачу лист за № 01-13/1368 від 23.03.2016 з повідомленням про те, що договір оренди на новий строк продовжуватись не буде; вказаний лист направлено з пропуском строку письмового попередження орендаря про припинення договору, встановленого частиною третьою статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна", у листі не зазначено про намір орендодавця використовувати майно для власних потреб.

З 18.06.2016 відповідач, після закінчення дії договору продовжував користуватись нежитловим приміщенням першого поверху, загальною площею 150,2 кв.м., що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 і протягом місяця з цієї дати сторони не повідомили одна одну про припинення або зміну умов договору оренди, як це передбачено частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України та частиною другою статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна"; позивач не надав протягом місяця після закінчення строку договору своїх заперечень щодо продовження користування відповідачем об'єктом оренди, згідно з вимогами статті 764 Цивільного кодексу України, в зв'язку з чим він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Переглядаючи справу у повному обсязі за приписами статті 101 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції вказав, що з наданих позивачем документів про відповідне повідомлення щодо закінчення орендних правовідносин від 23.03.2016 вбачається, що надана поштова квитанція та повідомлення про вручення не дають змоги встановити зміст та суть направленого повідомлення, що виключає їх використання як доказ відповідно до вищезазначеного, з огляду на неможливість підтвердження ними відповідно до законодавства певних обставин, та погодився з висновками місцевого господарського суду про продовження строку дії договору оренди з огляду на продовження використання орендарем орендованого приміщення після закінчення строку договору та недоведеності надання орендодавцем своїх заперечень.

Судова колегія зазначає, що відповідно до статті 27 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди.

Статтею 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено; статтею 785 Цивільного кодексу України встановлений обов'язок наймача у разі припинення договору негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено у договорі.

Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України встановлено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Відповідне регулювання міститься також у частині другій статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна", за яким у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, та статті 764 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Крім того, частиною третьою статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна" встановлено, що після закінчення терміну договору оренди орендар, який належним чином виконував свої обов'язки за договором, має переважне право, за інших рівних умов, на укладення договору оренди на новий термін, крім випадків, якщо орендоване майно необхідне для потреб його власника, а у разі якщо власник має намір використовувати зазначене майно для власних потреб, він повинен письмово попередити про це орендаря не пізніше ніж за три місяці до закінчення терміну договору; також статтею 777 ЦК України встановлено, що наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, після спливу строку договору має переважне право перед іншими особами на укладення договору найму на новий строк.

Наймач, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору найму на новий строк, зобов'язаний повідомити про це наймодавця до спливу строку договору найму у строк, встановлений договором, а якщо він не встановлений договором, - в розумний строк. Умови договору найму на новий строк встановлюються за домовленістю сторін. У разі недосягнення домовленості щодо плати та інших умов договору переважне право наймача на укладення договору припиняється.

Таким чином, наведеними вище положеннями законодавства передбачено два випадки можливості продовження орендних взаємовідносин між орендарем та орендодавцем: в порядку реалізації переважного права або за наслідками продовження використання орендованого майна за відсутності відповідних заперечень орендодавця протягом законодавчо встановленого строку.

Суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про відсутність підстав для застосування в даному випадку вимог частини третьої статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна" та статті 777 Цивільного кодексу України, встановивши, що відповідач (орендар) не скористався своїм переважним правом на укладення договору на новий строк, не повідомив до закінчення дії договору оренди позивача (орендодавця) про наміри укладення договору на новий строк, будь-яких домовленостей щодо умов такого договору сторони не досягли, а наявною заборгованістю відповідача з орендної плати станом на дату закінчення дії договору спростовується факт належного виконання відповідачем своїх договірних обов'язків, що унеможливлює використання орендарем переважного права на укладення договору на новий строк.

Разом з тим, перевіривши відповідність встановлених обставин справи приписам частини четвертої статті 284 Господарського кодексу України, статті 764 Цивільного кодексу України та частини другої статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна", суди вказали, що заява будь-якої із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору відсутня, відтак, спірний договір оренди вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, а підстави для виселення орендаря із займаного приміщення відсутні.

Однак висновки господарських судів за наслідками вимоги позивача про виселення відповідача з орендованого приміщення є передчасними та такими, що не ґрунтуються на повністю та достовірно встановлених обставинах справи.

В підтвердження наявності свого волевиявлення на припинення орендних правовідносин, позивач посилався на зміст надісланого відповідачу листа за № 01-13/1368 від 23.03.2016. Відхиляючи цей лист, як направлений не в межах місячного строку після закінчення строку дії договору оренди, місцевий господарський суд не врахував, що положення частини четвертої статті 284 Господарського кодексу України, статті 764 Цивільного кодексу України та частини другої статті 17 Закону України „Про оренду державного та комунального майна" обмежують лише кінцевий строк для висловлення відповідного волевиявлення (заперечення) орендодавця щодо використання орендарем орендованого майна (останній день місячного строку), що не виключає для орендодавця можливість висловити таке волевиявлення також до закінчення терміну дії договору оренди.

При цьому здійснення орендарем платежів за весь час фактичного користування майном обумовлене законодавчо, а прийняття таких платежів не є однозначним доказом відсутності заперечень орендодавця щодо продовження орендних правовідносин.

Натомість суд апеляційної інстанції, вказавши, що надані позивачем поштова квитанція та повідомлення про вручення листа від 23.03.2016 не дають змоги встановити зміст та суть направленого повідомлення, не врахував, що зміст та суть повідомлення позивача викладені в листі, докази отримання якого відповідачем наявні у матеріалах справи.

За статтею 22 Господарського процесуального кодексу України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи; натомість, посилаючись на недоведеність волевиявлення позивача, відповідач не надав суду жодних доказів та відомостей про зміст отриманого ним повідомлення та, відповідно, не спростував належним чином доводи позивача в цій частині.

Таким чином, суд апеляційної інстанції в порушення правил розподілу між сторонами обов'язку доказування не врахував, що відповідач так само зобов'язаний довести обставини щодо змісту волевиявлення позивача, на які він покликається, враховуючи, що отримання відповідного листа позивача ним не заперечується.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин; обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 1115 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що апеляційний та місцевий господарські суди в порядку статей 43, 99, 101 Господарського процесуального кодексу України розглядаючи справу, не розглянули всебічно, повно та об'єктивно в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, неналежним чином проаналізували правовідносини, що виникли та існували між сторонами, неповно встановили фактичні обставини справи в частині відмови у задоволенні позовних вимог про виселення, внаслідок чого їх висновки в цій частині не є законними та обґрунтованими.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями, рішення та постанова у справі підлягають частковому скасуванню з передачею справи для нового розгляду позовних вимог в частині виселення до господарського суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

На підставі викладеного, керуючись статтями 1115, 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Департаменту комунальної власності Одеської міської ради задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 25.10.2016 у справі №916/1711/16 Господарського суду Одеської області та рішення Господарського суду Одеської області від 05.09.2016 скасувати в частині відмови у задоволенні позову про виселення.

Справу в цій частині направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

В решті рішення та постанову залишити без змін.

Головуючий Л. Рогач

Судді: І. Алєєва

Т. Дроботова