ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 листопада 2016 року Справа № 910/1867/16 Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючогоГубенко Н.М.суддівБарицької Т.Л. Картере В.І.розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско"на рішення від та на постанову відГосподарського суду міста Києва 01.07.2016 Київського апеляційного господарського суду 16.08.2016у справі№ 910/1867/16Господарського судуміста Києваза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско"доПублічного акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк"провизнання недійсними додаткових угод та визнання поруки припиненою

у судовому засіданні взяли участь представники:

- позивача повідомлений, але не з'явився;- відповідача Мельник Б.О.;

ВСТАНОВИВ:

05.02.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Публічного акціонерного товариства "Перший Український міжнародний банк" про визнання недійсними додаткових угод № 4 від 16.09.2014 та № 5 від 24.09.2014 до договору поруки № 1.12-43/44/45/П-6 від 29.05.2012 та визнання поруки за договором № 1.12-43/44/45/П-6 від 29.05.2012 припиненою.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 01.07.2016 у справі № 910/1867/16 (суддя Прокопенко Л.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2016 (колегія суддів у складі: Пашкіна С.А. - головуючий суддя, судді Зеленін В.О., Кропивна Л.В.), у позові відмовлено.

Не погоджуючись з наведеними судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 01.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2016 у справі № 910/1867/16, та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Публічне акціонерне товариство "Перший Український міжнародний банк" надало відзив на касаційну скаргу, в якому з нею не погоджується та просить касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 01.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2016 у справі № 910/1867/16 залишити без змін.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм господарськими судами попередніх судових інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсними додаткових угод № 4 від 16.09.2014 та № 5 від 24.09.2014 до договору поруки № 1.12-43/44/45/П-6 від 29.05.2012, укладених між позивачем та відповідачем та про визнання поруки припиненою за договором поруки № 1.12-43/44/45/П -6.

В обґрунтування підстав позову позивач посилається на те, що внаслідок порушення особою, яка підписувала спірні додаткові угоди № № 4 та 5 до договору поруки, від імені позивача, та додаткові угоди до кредитного договору, від імені позичальника, приписів ст. 238 ЦК України, такі угоди (№№ 4 та 5) слід визнати недійсними. Водночас, позивач зазначив, що, оскільки він як поручитель не надавав згоди на збільшення обсягів відповідальності, визначених додатковими угодами № 12 від 16.09.2014, № 13 від 24.09.2014 до кредитного договору № 1.12-45 від 29.05.2012, враховуючи недійсність додаткових угод №№ 4 та 5, відтак порука, визначена договором поруки № 1.12-43/44/45/П-6 від 29.05.2012 є припиненою.

Суди попередніх інстанцій під час розгляду даного спору дійшли висновку, з яким погоджується колегія суддів суду касаційної інстанції, про безпідставність заявленого позивачем позову з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 204 ЦК України встановлено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Згідно із приписами ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням правом в інших формах.

Відповідно до ч. 3 ст. 238 ЦК України, на яку посилається позивач в обґрунтування підстав позову, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Так, відповідно до зазначеної статті представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Отже, вказана норма встановлює заборону на укладення правочину, в якому один представник одночасно виступає від імені декількох контрагентів.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд України у постанові від 16.05.2011 у справі № 19/87-10.

Отже, є вірним висновок судів попередніх інстанцій про те, що вказана норма визначає недійсність правочину, який укладений від імені його сторін однією і тією ж особою.

Водночас, як встановлено судами попередніх інстанцій, додаткові угоди №№ 4 та 5 до договору поруки, які укладалися між позивачем та відповідачем, підписувалися від імені сторін цих додаткових угод, різними особами, від імені банку (відповідача/кредитора) ОСОБА_6 (додаткова угода № 4) та ОСОБА_7 (додаткова угода № 5), а від імені поручителя (позивача) ОСОБА_8, яка діяла на підставі довіреності № 1 від 07.07.2014 (відсутні докази відкликання вказаної довіреності) та рішення загальних зборів учасників позивача (протокол № 19-09-АСКО від 19.09.2014; відсутні докази визнання недійсним рішення загальних зборів позивача, оформлених вказаним протоколом), відтак, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про безпідставність заявленого позивачем позову.

Водночас, не приймаються до уваги посилання скаржника на те, що порука, визначена договором поруки № 1.12-43/44/45/П-6 від 29.05.2012 є припиненою враховуючи недійсність додаткових угод № № 4 та 5 до договору поруки, оскільки, позивач в установленому законом порядку не довів недійсності додаткових угод №№ 4 та 5 до договору поруки, вказані угоди є чинними та свідчать про згоду позивача на зміну розміру зобов'язань позичальника ТОВ "Укрхорс" за кредитним договором зі всіма змінами та доповненнями до нього, внесеними до нього.

Відповідно до ст. 1115 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно із ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи касаційної скарги не спростовують правомірних висновків судів попередніх інстанцій, що покладені в основу прийнятих у даній справі судових актів, а тому не є підставою для їх скасування. При цьому, в частині встановлення нових обставин та переоцінки доказів, касаційна скарга не відповідає вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого або постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень. Такі рішення можуть бути скасовані лише у виняткових обставинах, а не тільки з метою одержання іншого рішення у справі (вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року у справі № 908/4804/14).

Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів суду касаційної інстанції приходить до висновку, що оскаржувані рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційного господарського суду відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Аско" залишити без задоволення, рішення Господарського суду міста Києва від 01.07.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2016 у справі № 910/1867/16 залишити без змін.

Головуючий суддя Н.М. ГУБЕНКО

Судді Т.Л. БАРИЦЬКА

В.І. КАРТЕРЕ