Історія справи

Постанова ВГСУ від 16.07.2014 року у справі №5011-7/14930-2012

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2014 року Справа № 5011-7/14930-2012

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:головуючого суддіЄвсікова О.О.,суддівГольцової Л.А., Іванової Л.Б.,розглянувши касаційну скаргу Національної спілки письменників Українина постановуКиївського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 р. (головуючий суддя Тарасенко К.В., судді Рєпіна Л.О., Сулім В.В.)у справі№ 5011-7/14930-2012 Господарського суду міста Києваза позовомНаціональної спілки письменників України доТовариства з обмеженою відповідальністю "Банкова 2",треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: 1) Міністерство культури України, 2) Управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної Адміністрації),за участю Прокуратури міста Києва,провизнання недійсним договору оренди,за участю представників:позивачаКононенко В.І.,відповідачаВаракіна О.В., Нота М.В.,третьої особи-1не з'явились,третьої особи-2Фрідман О.О.,прокуратуриБаклан Н.Ю.,

В С Т А Н О В И В:

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2013 р. у справі № 5011-7/14930-2012 позов задоволено повністю: визнано недійсним договір оренди нежитлових приміщень загальною площею 390,60 кв. м, що знаходяться в Будинку літераторів українського відділення Літературного фонду СРСР за адресою: м. Київ, вул. Банкова, 2, укладений 21.01.2010 р. між Національною спілкою письменників України та Товариством з обмеженою відповідальністю "Банкова 2", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_9, зареєстрований в реєстрі за № 80.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 р. рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2013 р. у справі № 5011-7/14930-2012 скасовано, постановлено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить вказану постанову скасувати, а рішення місцевого суду залишити в силі.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що апеляційним судом було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 14, 18, п. 3 Перехідних положень Закону України "Про охорону культурної спадщини", ст. 43 ГПК України. Доводи касаційної скарги зводиться до того, що нежитлові приміщення, які є пам'яткою архітектури, були передані в оренду без відповідного погодження центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, що є підставою для визнання спірного договору недійсним.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 21.01.2010 р. між Національною спілкою письменників України (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" (орендар) було укладено договір оренди нежилих приміщень (далі - Договір).

Відповідно до п. 1.1 Договору орендодавець зобов'язався передати, а орендар прийняти в тимчасове платне користування (оренду) нежилі приміщення загальною площею 390,60 кв. м, які знаходяться в будинку Національної спілки письменників України за адресою: місто Київ, вулиця Банкова, будинок № 2, що складає 20/100 частини від нежилого будинку загальною площею 1.931,10 кв. м.

Приміщення належать орендодавцеві на праві власності, що підтверджується Свідоцтвом про право власності від 15.02.1999 р., виданим на підставі наказу № 198 від 03.02.1999 р. та акта приймання-передачі від 15.02.1999 р.

За умовами п. 2.1 Договору строк оренди приміщень починається з дати підписання цього договору і закінчується в грудні 2017 року.

Як вбачається з листа Міністерства культури України № 321/10/55-12 від 19.11.2012 р. "Про занесення особняка до Державного реєстру нерухомих пам'яток України", особняк по вул. Банковій, 2 у м. Києві наказом Міністерства культури і туризму України № 58/0/16-10 від 03.02.2010 р. (у редакції наказу Міністерства культури України № 453/0/16-11 від 16.06.2011 р.) занесений до Реєстру як пам'ятка архітектури місцевого значення (охоронний № 44-Кв).

Спеціалістом відділу Інспекції державного контролю з охорони культурної спадщини Головного управління охорони культурної спадщини та головним фахівцем відділу охорони заповідної території ДІАЗ "Стародавній Київ" 03.09.2012 р. за результатами перевірки складено акт № 14 про вчинення правопорушення, у якому зазначено, що на об'єкті культурної спадщини, який знаходиться за адресою: вул. Банкова, 2 у Печерському районі м. Києва, здійснені порушення законодавства України у сфері охорони культурної спадщини, а саме: порушення п. 1 ст. 18, ст. 23, п. 2, п. 5 ст. 24 Закону України "Про охорону культурної спадщини" в частині передачі у користування приміщень пам'ятки іншій юридичній особі без погодження з відповідним органом охорони культурної спадщини; проведення робіт з перепланування приміщень; встановлення рекламних конструкцій без погодження проектної документації та дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини, в результаті чого пошкоджено пам'ятку в частині планування та архітектурної композиції фасадів; відсутності охоронного договору.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14.12.2012 р. у справі № 2а-13729/12/2670 за позовом Національної спілки письменників України до Міністерства культури України, третя особа - ТОВ "Банкова 2", про визнання протиправними дій (погодження листом від 23.12.2011 р. № 542/22/51-11 Товариству з обмеженою відповідальністю "Банкова 2" проектної документації "Реконструкція з пристосуванням частини нежитлових приміщень з прибудовою та влаштуванням літнього майданчику для розміщення кафе на 50 місць по вул. Банковій, 2 у Печерському районі міста Києва") у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.

Статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" визначено, що:

культурна спадщина - це сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини;

об'єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об'єкти (об'єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

пам'ятка культурної спадщини (далі - пам'ятка) - об'єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Відповідно до ч. ч. 1, 4, 6, 7 ст. 3 Закону України "Про охорону культурної спадщини" державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать:

центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій;

органи охорони культурної спадщини районних державних адміністрацій;

органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.

Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій підконтрольні і підзвітні відповідним органам виконавчої влади та центральному органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини в межах, передбачених законом.

Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов'язковими для виконання юридичними і фізичними особами.

Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини, прийняті в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання органами охорони культурної спадщини.

Згідно з п. 16 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про охорону культурної спадщини" повноваження щодо надання погодження відчуження або передачі пам'яток місцевого значення їхніми власниками чи уповноваженими ними органами іншим особам у володіння, користування або управління належать органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органам охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції.

Відповідно до ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок надання погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд зазначив, що спірний договір суперечить ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини".

Оскільки спірне приміщення було передано в користування без відповідного дозволу, місцевий суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірного договору недійсним, передбачених ч. 1 ст. 203 ЦК України, згідно з якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Також місцевий суд взяв до уваги ч. ст. 207 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що висновок місцевого суду про те, що приміщення будинку № 2 по вулиці Банкова в місті Києві на момент укладання Договору оренди було пам'яткою архітектури відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини", не відповідає обставинам справи.

Так, будинок № 2 по вулиці Банкова у місті Києві був занесений до Державного реєстру нерухомих пам'яток України як пам'ятка архітектури місцевого значення наказом Міністерства культури і туризму України № 58/0/16-10 від 03.02.2010 р., тобто вже після того, як сторонами було укладено спірний Договір, а отже об'єкт спірного договору - нежилі приміщення загальною площею 390,60 кв. м, що знаходяться за адресою: місто Київ, вулиця Банкова, будинок № 2, станом на дату укладення Договору оренди (21.01.2010 р.) не були визнані пам'яткою культурної спадщини, адже такий статус їм було присвоєно лише 03.02.2010 р.

Апеляційний суд також дійшов висновку, що норма п. 3 Перехідних положень Закону України "Про охорону культурної спадщини" не виключає застосування ч. 3 ст. 14 Закону України "Про охорону культурної спадщини", якою передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, видає власнику пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки, а також п. 4 ст. 17 Закону України "Про охорону культурної спадщини", яким передбачено, що у документі, який посвідчує право власності на пам'ятку, обов'язково вказуються категорія пам'ятки, дата і номер рішення про її державну реєстрацію.

Крім того, як зазначив апеляційний суд, зі змісту Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Закону України "Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини" вбачається, що пам'яткою є об'єкт культурної спадщини, який внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Таким чином, за висновком суду апеляційної інстанції, застосування до спірного договору п. 1 ст. 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" не вбачається можливим, оскільки не був виконаний порядок, передбачений розділом ІІІ "Держана реєстрація об'єктів культурної спадщини" Закону України "Про охорону культурної спадщини", а також постановою Кабінету міністрів України від 27.12.2001 р. № 1760, якою було затверджено Порядок визначення категорій пам'яток для занесення об'єктів культурної спадщини до державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Сторонами не надано свідоцтва про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки до моменту укладення Договору. Крім того, у свідоцтві про право власності на будинок по вул. Банкова, 2 в м. Києві від 15.02.1999 р. відсутні відомості, що зазначений будинок є пам'яткою архітектури.

Також Закон не передбачає автоматичного чи безумовного включення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Колегія суддів враховує, що наведена апеляційним судом правова позиція висловлена і Вищим господарським судом в низці постанов, зокрема, від 15.06.2010 р. №5020-11/225, від 09.10.2013 № 910/3458/13, від 22.10.2013 р. №910/3461/13 тощо.

Разом з тим колегія суддів бере до уваги і норми Закону України від 16.12.2004 р. № 2245-IV "Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини"". Так, згідно з п. 4 Прикінцевих положень цього Закону об'єкти, включені до списків (переліків) пам'яток історії та культури республіканського чи місцевого значення відповідно до Закону Української РСР "Про охорону і використання пам'яток історії та культури", до вирішення питання про їх включення (невключення) до Реєстру вважаються пам'ятками відповідно національного чи місцевого значення.

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. У разі коли після такого вчинення набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють правовідносини, ніж ті, що діяли в момент вчинення правочину, то норми такого акта, якщо він не має зворотної сили, застосовуються до прав та обов'язків сторін, які виникли з моменту набрання ним чинності (Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11).

Як визначено ст. 204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Чинне на момент укладення Договору законодавство не встановлювало наслідком його укладення за відсутності погодження відповідного органу недійсність такого договору.

Отже, в даній справі йдеться про оспорюваний прпавочин.

Положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Зміст правочину - це сукупність його умов, сформульованих та узгоджених сторонами.

Як зазначено в п. 3.7 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013, № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 1 ст. 207 ГК України), є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

До господарських договорів, що підпадають під ознаки відповідної норми, слід відносити ті, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави і суспільства і спрямовані, зокрема, на:

використання всупереч законові державної або комунальної власності;

незаконне заволодіння, користування розпорядження (в тому числі відчуження) об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України);

відчуження викраденого майна;

виробництво і відчуження певних об'єктів, вилучених або обмежених у цивільному обігу (відповідні види зброї, боєприпасів, наркотичних засобів, іншої продукції, що має властивості, небезпечні для життя та здоров'я громадян, тощо);

виготовлення і поширення літератури та іншої продукції, що пропагує війну, національну, расову чи релігійну ворожнечу;

приховування від оподаткування доходів, інше ухилення від сплати податків;

виготовлення чи збут підробних документів і цінних паперів;

незаконне вивезення за кордон валютних коштів, матеріальних чи культурних цінностей;

використання власного майна на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян.

Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру у кожної із сторін.

Наявність такого наміру у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою.

Колегія суддів відзначає, що відсутність погодження відповідного органу охорони культурної спадщини не свідчить про незаконність самого правочину. Законодавство, чинне на момент укладення Договору, не визначало таке погодження як обов'язковий елемент форми чи змісту такого договору.

В даному випадку необхідність погодження третьої особи (органу охорони культурної спадщини) обумовлена захистом публічних інтересів. В разі вчинення відповідних правочинів порушується воля конкретного державного органа, котрий не є стороною правочину, але покликаний в силу своєї компетенції давати згоду на його укладення, встановлюючи можливість правомірного використання майна з дотриманням вимог законодавства.

Правочин може бути визнано недійсним лише тоді, коли встановлено порушення інтересів, які захищаються суб'єктом оскарження. Якщо порушення таких інтересів не встановлено, правочин може бути залишено в силі навіть за відсутності погодження на його вчинення.

Як вбачається з матеріалів справи, сам по собі спірний договір за змістом і формою не суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Жодне з положень спірного Договору не передбачає настання негативних наслідків для орендованого майна та його власника, використання майна з протиправною метою або з порушенням відповідних норм і правил експлуатації тощо. Навпаки, розділ 4 Договору вимагає від орендаря забезпечити належне збереження, експлуатацію та утримання приміщень, обладнання, інвентарю; технічне обстеження та санітарну обробку; дотримання правил електро- та пожежної безпеки; страхування орендованого майна; можливість здійснення переобладнання та покращення орендованих приміщень за умови отримання на це дозволу орендодавця та компетентних державних органів у випадках, визначених чинним законодавством.

Крім того з наведених Національною спілкою письменників України фактичних і правових підстав позову не вбачається порушень будь-яких прав саме позивача, а встановлені судами обставини справи свідчать лише про неналежне виконання позивачем як власником майна з особливим статусом обов'язків з дотримання законодавства про охорону культурної спадщини.

Розглядаючи справу по суті, колегія суддів відзначає і таке.

На момент укладення спірного Договору діяв Закон України від 06.09.2005 р. № 2806-IV "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності".

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (в редакції, чинній на час укладення Договору):

дозвільна система у сфері господарської діяльності - сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею документів дозвільного характеру;

дозвільні органи - органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, а також підприємства, установи, організації, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру;

документ дозвільного характеру - дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ, який дозвільний орган зобов'язаний видати суб'єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності і без наявності якого суб'єкт господарювання не може провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності;

місцеві дозвільні органи - міські ради та їх виконавчі органи, районні та районні у містах Києві і Севастополі державні адміністрації, територіальні (місцеві) органи центральних органів виконавчої влади, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону видавати документи дозвільного характеру від свого імені, а також підприємства, установи, організації, що у випадках, передбачених законом, уповноважені видавати документи дозвільного характеру і можуть залучатися до проведення експертизи та обстеження, необхідних для видачі документів дозвільного характеру, у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

об'єкт, на який видається документ дозвільного характеру, - земельна ділянка, споруда, будівля, приміщення, устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в експлуатацію або проектуються, окрема операція, господарська діяльність певного виду, робота та послуга.

Статтею 2 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" визначено, що його дія поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб'єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність, і не поширюється на відносини у сфері ліцензування господарської діяльності, захисту економічної конкуренції, а також на дозвільну систему, яка поширюється на операції зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими матеріалами і речовинами, сильнодіючими отруйними речовинами, дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії.

Таким чином, погодження органу охорони культурної спадщини є документом дозвільного характеру в розумінні ст. 1 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності".

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" основними принципами державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності є:

захист прав, законних інтересів суспільства, територіальних громад та громадян, життя громадян, охорона навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

розвиток конкуренції;

прозорість процедури видачі документів дозвільного характеру;

додержання рівності прав суб'єктів господарювання під час видачі документів дозвільного характеру;

відповідальність посадових осіб дозвільних органів, адміністраторів та суб'єктів господарювання за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру;

зменшення рівня державного регулювання господарської діяльності;

установлення єдиних вимог до порядку видачі документів дозвільного характеру.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 4 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (в редакції, чинній на момент укладення спірного Договору) виключно законами, які регулюють відносини, пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюється: необхідність одержання документа дозвільного характеру; дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру; платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру; строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру; можливість набуття суб'єктом господарювання права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності за декларативним принципом.

Закон про внесення змін до закону, який регулює відносини, пов'язані з одержанням документів дозвільного характеру, стосовно вимог, установлених цією частиною, набирає чинності не раніше ніж через тридцять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом.

Порядок видачі документів дозвільного характеру центральними органами виконавчої влади установлюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного дозвільного органу, погодженим з уповноваженим органом.

Такий порядок має передбачати, зокрема, вичерпний перелік документів, які необхідно подати суб'єкту господарювання для одержання документа дозвільного характеру, та строк дії документа дозвільного характеру або необмеженість строку його дії.

Видача документів дозвільного характеру місцевими дозвільними органами здійснюється за принципом організаційної єдності, що передбачає наявність адміністратора, у порядку, встановленому цим Законом.

Згідно зі ст. 11 вказаного Закону "Прикінцеві положення" цей Закон набирає чинності через три місяці з дня його опублікування, крім частини першої статті 4, яка набирає чинності через один рік з дня опублікування цього Закону. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Враховуючи те, що Закон України "Про охорону культурної спадщини'' був прийнятий 08.06.2000 р., тобто до набрання чинності Законом України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (06.09.2005 р.), Закон України "Про охорону культурної спадщини" діє лише у тій частині, що не суперечить положенням Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності".

Отже, на момент укладення спірного Договору, з урахуванням чинних на той час норм Закону України "Про охорону культурної спадщини", додатково законом не були встановлені: платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру у сфері охорони культурної спадщини; строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру; вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру; можливість набуття суб'єктом господарювання права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності за декларативним принципом.

Зазначені питання були вирішені лише Законом України від 09.09.2010 р. N 2518-VI.

Також на момент укладення спірного Договору був відсутній встановлений саме Кабінетом Міністрів України порядок видачі документів дозвільного характеру у відповідній сфері регулювання.

Згідно з Наказом Міністерства культури і туризму від 15.12.2010 р. № 1237/0/16-10 прийняття проекту постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку прийняття органами охорони культурної спадщини рішення про надання або відмову у наданні дозволу, погодження чи висновку" було заплановано лише на 2011 рік.

Як визначено ч. 1 статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Як зазначено у п. 179 рішення Європейського суду з прав людини від 27.05.2013р. у справі "Олександр Волков проти України" формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на їхні конвенційні права (див. рішення від 24 квітня 2008 року у справі "C. G. та інші проти Болгарії", заява N 1365/07, п. 39). Крім того, законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів. Існування конкретних процесуальних гарантій є у цьому контексті необхідним. Те, які саме гарантії вимагатимуться, певною мірою залежатиме від характеру та масштабів зазначеного втручання (див. рішення у справі "P. G. та J. H. проти Сполученого Королівства", заява N 44787/98, п. 46, ECHR 2001-IX).

У п. п. 52, 64 рішення Європейського суду з прав людини від 11.07.2013 р. у справі "Вєренцов проти України" зазначено, що вислів "встановлено законом" у статті 11 Конвенції вимагає не лише того, щоб оскаржуваний захід мав певне підґрунтя у національному законодавстві; він також стосується якості закону, про який йдеться. Закон має бути доступним для зацікавлених осіб та сформульованим з достатньою точністю для того, щоб надати їм можливість регулювати свою поведінку аби бути здатними - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою його дія (див., наприклад, рішення у справах "Газета "The Sunday Times" проти Сполученого Королівства (N 1)", від 26 квітня 1979 року, п. 49, Series A N 30; "Реквеньї проти Угорщини" [ВП], заява N 25390/94, п. 34, ECHR 1999-III; "Ротару проти Румунії" [ВП], заява N 28341/95, п. 55, ECHR 2000-V; та "Маестрі проти Італії" [ВП], заява N 39748/98, п. 30, ECHR 2004-I).

Більш того, термін "закон" несе якісні вимоги, включно із тими, що стосуються доступності та передбачуваності (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", п. 29, Reports of Judgments and Decisions 1996-V; вищенаведені рішення у справах "Коеме та інші проти Бельгії", п. 145, та рішення від 7 лютого 2002 року у справі "Е. К. проти Туреччини", заява N 28496/95, п. 51). Ці якісні вимоги повинні бути дотримані як у розрізі визначення правопорушення, так і покарання, яке це правопорушення тягне за собою (див. вищенаведене рішення у справі "Ашур проти Франції" [ВП], п. 41). Особа повинна знати із тексту відповідного положення та, у разі необхідності, за допомогою його тлумачення судами, які дії та бездіяльність призводять до кримінальної відповідальності та яке покарання буде призначено за дію та/або бездіяльність, про яку йдеться (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведене рішення у справі "Кантоні проти Франції", п. 29). Більш того, закон відповідатиме вимозі "передбачуваності", навіть якщо особа має звернутися за відповідною юридичною консультацією для того, щоб оцінити, у тій мірі, що є розумною за цих обставин, наслідки, до яких може призвести ця дія (див., серед багатьох інших джерел, вищенаведені рішення у справах "Кантоні проти Франції", п. 35, та "Ашур проти Франції" [ВП], п. 54).

Аналогічні позиції викладено у рішеннях Європейського суду з прав людини від 15.02.2013 р. у справі "Коваль та інші проти України" (п. 125) та від 05.10.2012 р. у справі "Головань проти України" (п. 57).

Враховуючи відсутність на момент укладення спірного правочину правового врегулювання порядку надання погоджень на передання у володіння, користування та управління об'єктів культурної спадщини, законодавчу невизначеність щодо форми такого погодження, а також те, що згідно з ч. 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, колегія суддів вважає, що неотримання позивачем такого погодження не може бути єдиною підставою для визнання договору недійсним.

При цьому колегія суддів бере до уваги і те, що відповідно до п. 6 ст. 4 Закону України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (в редакції, чинній на момент укладення Договору) у разі надання на підставі договору оренди чи інших договорів у тимчасове користування приміщень та обладнання за умови збереження виду діяльності і стану цих приміщень та обладнання від орендаря або іншого користувача не вимагається одержання документа дозвільного характеру на їх використання (експлуатацію), крім потенційно небезпечних об'єктів та в разі використання машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Відповідальність за використання (експлуатацію) приміщень та обладнання покладається на особу, визначену відповідним договором.

Розглядаючи даний спір по суті виключно в межах заявлених вимог та визначених позивачем фактичних і правових підстав, колегія суддів також виходить з принципу добросовісності сторони, яка на момент вчинення правочину могла не знати про неотримання позивачем згоди третьої особи (в даному випадку - погодження відповідного органу охорони культурної спадщини). У правовідносинах, що склались між учасниками спору, погодження на вчинення правочину носить дозвільний характер і адресоване лише одній із сторін правочину. У разі вступу в договірні відносини з контрагентом, який не може вступити в такі правовідносини без згоди третьої особи, інша сторона договору вправі розраховувати на добросовісність свого контрагента - власника майна з особливим статусом, якщо той всією своєю поведінкою (підготовкою, укладенням тощо) дає зрозуміти, що правочин вчиняється законно.

Відповідно до ст. 1 Першого Протоколу від 20.03.1952 р. до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р. кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В рішенні у справі "Звежинський проти Польщі" від 19.06.2001 р. Європейський суд зазначив, що ця стаття включає три різні норми: перша, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і формулює принцип поваги до власності; друга, викладена у другому реченні цього самого абзацу, стосується позбавлення майна і ставить його в залежність від деяких умов; щодо третьої норми, викладеної в другому абзаці, вона визнає за державами право, крім іншого, регламентувати користування майном залежно від загальних інтересів. Проте не можна вважати, що ці норми не пов'язані між собою. Друга і третя з них стосуються конкретних прикладів позбавлення права власності, а отже, їх слід розглядати у світлі принципу, закріпленого першою нормою.

При розгляді справи рішення "Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14.06.2007 р. та застосуванні Конвенції і Протоколів до неї, в тому числі і щодо порушень ч. 1 ст. 1 Першого протоколу, Європейський суд наголошував, що "... в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання".

При цьому поняття "майно" може стосуватися "існуючого майна" та майнових активів, зокрема права вимоги, на підставі яких заявник може стверджувати, що він має принаймні "законне сподівання" отримати реальну можливість користуватися майновим правом, в тому числі щодо нерухомості (рішення у справах "J.A. Pye (Oxford) Ltd і J.А. Pye (Oxford) Land Ltd проти Сполученого Королівства"; "Maltzan та інші проти Німеччини"', "Кореску проти Словаччини". У рішенні "Сагхінадзе та інші проти Грузії" Європейський суд зауважив, що "сподівання" є "правомірним", якщо воно ґрунтується на нормі закону або на правовому акті, що стосується відповідного майнового інтересу.

Враховуючи всі наведені вище обставини в їх сукупності, визначені позивачем підстави позову, а також те, що сам по собі спірний Договір за змістом і формою не суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, не спрямований на настання будь-яких негативних наслідків, колегія суддів не вбачає достатніх підстав для визнання Договору недійсним.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також ґрунтуються на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позовної заяви є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування ухваленої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись статтями 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Національної спілки письменників України залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2014 р. у справі № 5011-7/14930-2012 залишити без змін.

Головуючий суддя О.О. Євсіков суддіЛ.А. Гольцова Л.Б. Іванова