ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 листопада 2015 року Справа № 910/4703/15-г

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Корсака В.А. - головуючого, Данилової М.В. (доповідача), Данилової Т.Б.,за участю представників:позивачаДмитрасевич Р.В. (дов. від 20.04.2015 р. №287)відповідачів Башлега А.В. (дов. від 14.09.2015 р.) Дорошенко О.С. (дов. від 09.09.2015 р. №225-КР-3324) Масімова Е.Е. (дов. від 11.06.2015 р. №05703-10371)розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк"на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 22.07.2015 р.у справі № 910/4703/15-г господарського суду міста Києваза позовомПублічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк"до 1) Публічного акціонерного товариства "Будшляхмаш" 2) Київської міської ради 3) Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)провстановлення земельного сервітуту

В С Т А Н О В И В :

ПАТ "ВіЕйБі Банк" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до ПАТ "Будшляхмаш", Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про встановлення права постійного земельного сервітуту щодо земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: вул. Дегтярівська, 21 у Шевченківському районі м. Києва, та перебуває в оренді ПАТ "Будшляхмаш".

Позовні вимоги мотивовані тим, що на земельній ділянці, яка перебуває в оренді ПАТ "Будшляхмаш" розташовані об'єкти нерухомого майна (нежитлові приміщення, заготівельно-зварювальний корпус № 3, механізований склад заготівок, колишній цех рулонів (літ. ХVІ (цифра)), загальною площею 12 363,50 кв.м.), які належать ПАТ "ВіЕйБі Банк" на праві приватної власності, можливості під'їзду та проходу до яких позивач не має.

Позивач просив суд зобов'язати відповідачів зареєструвати земельний сервітут щодо земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: вул. Дегтярівська, 21 у Шевченківському районі м. Києва, в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно та зобов'язати ПАТ "Будшляхмаш" не чинити ПАТ "ВіЕйБі Банк" перешкоди у користуванні сервітутом щодо земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: вул. Дегтярівська, 21 у Шевченківському районі м. Києва.

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.04.2015 р. у даній справі (суддя Головатюк Л.Д.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2015 р. (колегія суддів у складі головуючого судді Хрипуна О.О., суддів Власової Ю.Л., Михальської Ю.Б.), у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями, ПАТ "ВіЕйБі Банк" звернулось до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2015 р. та рішення господарського суду міста Києва від 21.04.2015 р. скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на неналежне дослідження всіх доказів в їх сукупності та встановлення всіх обставин, необхідних для правильного вирішення спору, що призвело, на думку скаржника, до невідповідності висновків судів обставинам справи та порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 29.09.2015 р. касаційну скаргу у справі №910/4703/15-г прийнято до провадження та призначено до розгляду.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні 11.11.2015 р. представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З огляду на матеріали справи, постановою господарського суду Сумської області від 16.09.2014 р. у справі №920/137/13-г ПАТ "Будшляхмаш" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Ковезу А.І.

Рішенням господарського суду м. Києві від 01.02.2012 р., залишеним без змін постановою Вищого господарського суду України від 04.09.2012 р. у справі №34/12 за позовом ПАТ "ВіЕйБі Банк" до ПАТ "Будшляхмаш" про звернення стягнення на майно, позовні вимоги задоволені: звернуто стягнення на майно, що належить відповідачу шляхом надання права на продаж позивачу від свого імені нежитлового приміщення (заготівельно-зварювальний корпус №3, механізований склад заготівок, колишній цех рулонів (літ. XVI)), загальною площею 12 363, 50 кв. м., що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська, 21.

Ухвалою господарського суду м. Києві від 03.04.2013 р. змінено спосіб та порядок виконання рішення господарського суду м. Києві від 01.02.2012 р. у справі № 34/12. Звернуто стягнення на майно, що належить ПАТ "Будшляхмаш" шляхом набуття права власності ПАТ "ВіЕйБі Банк" на предмет іпотеки - нежитлове приміщення (заготівельно-зварювальний корпус №3, механізований склад заготівок, колишній цех рулонів (літ. XVI)), загальною площею 12 363, 50 кв. м., що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська, 21.

Таким чином, право власності на вказане вище нерухоме майно позивач набув на підставі рішення від 01.02.2012 р. та ухвали від 03.04.2013 р. господарського суду міста Києва по справі № 34/12 за позовом про звернення стягнення на майно.

Судами встановлено, що земельна ділянка по вул. Дегтярівській, 21 у Шевченківському районі м. Києва площею 14 495 кв.м. (кадастровий номер: 8000000000:88:061:0133) із цільовим призначенням - для будівництва адміністративного корпусу з подальшою його експлуатацією та обслуговуванням на праві строкового користування терміном на 10 років належить ПАТ "Будшляхмаш" на підставі рішення господарського суду міста Києва від 24.07.2008 р. у справі № 18/250, яким визнано укладеним договір оренди зазначеної земельної ділянки.

ПАТ "ВіЕйБі Банк" листами-пропозиціями, неодноразово, зверталось до ПАТ "Будшляхмаш" щодо забезпечення доступу до об'єктів нерухомості, які належать йому на праві власності, але відповіді не отримав.

З викладеного вбачається, що підставою для звернення з відповідним позовом стало недосягнення згоди щодо встановлення права сервітуту.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій зазначили про те, що позивач отримавши на праві приватної власності нерухоме майно, для оформлення права користування земельною ділянкою до Київської міської ради не звертався, а тому документів підтверджуючих право користування земельною ділянкою не має.

На підставі цього, суди попередніх інстанцій зазначили, що неможливість використання ПАТ "ВіЕйБі Банк" майна зумовлена його бездіяльністю в питанні переоформлення права користування земельною ділянкою у зв'язку із набуттям права власності на розташоване на ній нерухоме майно, що унеможливлює встановлення земельного сервітуту.

Натомість з такими висновками колегія судів касаційної інстанції не погоджується, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 98 Земельного кодексу України, право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Статтею 401 Цивільного кодексу України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Згідно ст. 402 Цивільного кодексу України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Приписами ст. 403 Цивільного кодексу України визначено зміст сервітут.

Відповідно до ст. 404 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

У п.п. 2.31, 2.33, 2.34 Постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" зазначено, що господарським судам для визначення правильності обрання позивачем способу захисту порушеного права необхідно розмежовувати встановлення сервітуту та усунення перешкод у користуванні майном (негаторний позов). У зв'язку з цим слід звернути увагу господарських судів на те, що основним критерієм у відповідному розмежуванні є наявність або відсутність протиправного характеру дій відповідача. За відсутності протиправного характеру дій відповідача виключається можливість задоволення негаторного позову про усунення перешкод у користуванні майном. У такому разі позивач для задоволення потреби у доступі до свого нерухомого майна повинен вжити заходів для встановлення земельного сервітуту або іншим способом отримати право користування земельною ділянкою. Згідно з частиною третьою статті 402 ЦК України спір про встановлення сервітуту вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту, у разі не досягнення домовленості про встановлення сервітуту та його умови. У зв'язку з цим господарським судам необхідно враховувати, що обов'язковою умовою звернення до суду з позовом про встановлення сервітуту є вжиття особою, яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту за домовленістю з власником (володільцем) відповідної земельної ділянки. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), господарським судам слід відмовляти у задоволенні відповідних вимог у зв'язку з відсутністю у такої особи права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду. Під час розгляду справи у спорі про встановлення земельного сервітуту господарським судам належить з'ясовувати, з яких причин позивач не може використовувати належне йому майно. Не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом визначено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача. З викладеного вбачається, що встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб.

З аналізу зазначених норм вбачається, що потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом, наприклад, пройти чи проїхати до своєї земельної ділянки, користуватися належною йому будівлею тощо.

Отже, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом як встановленням права користування чужим майном - сервітуту.

Так, при вирішенні даного спору суди попередніх інстанцій, взагалі, не врахували, що позивач позбавлений можливості під'їзду та проходу до свого майна, власником якого він є, оскільки ПАТ "Будшляхмаш" чинить йому перешкоди у вільному доступі через земельну ділянку, що знаходиться в його оренді.

Крім того, суди належним чином не дослідили та не надали оцінки, що в матеріалах справи містяться листи-пропозиції ПАТ "ВіЕйБі Банк" до Київської міської ради та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) щодо встановлення права постійного земельного сервітуту на спірну земельну ділянку, однак дані листи були залишені без відповіді.

Не звернули увагу, що на неодноразові звернення до ПАТ "Будшляхмаш" з листами-пропозиціями щодо надання вільного доступу до нерухомого майна шляхом встановлення земельного сервітуту відповідач ніяким чином не відреагував.

Судами не було досліджено і те, що позивач звертався і до органів досудового слідства із заявами щодо порушення його прав, що підтверджується копією висновку старшого дільничного інспектора міліції 3-го відділу міліції з обслуговування мікрорайону "Нивки" Шевченківського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 23.10.2013 р., копією висновку опер уповноваженого ВДСБЕЗ Шевченківського РУГУ МВС України в м. Києві від 19.11.2013 р., копією висновку опер уповноваженого ВДСБЕЗ Шевченківського РУГУ МВС України в м. Києві від 17.10.2014 р.

Також, судами попередніх інстанцій не було враховано, що єдиним варіантом доступу до нерухомого майна позивача є територія, якою користується ПАТ "Будшляхмаш".

З вищевикладеного вбачається, що ПАТ "ВіЕйБі Банк", взагалі, позбавлений можливості під'їзду та проходу до майна, яке належить йому на праві власності та немає можливості використовувати власні приміщення.

Однак, суди попередніх інстанцій дані обставини при вирішенні спору належним чином не дослідили.

Крім того, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на те, що позивачем нежитлове приміщення (заготівельно-зварювальний корпус №3, механізований склад заготівок, колишній цех рулонів (літ. XVI)), загальною площею 12 363, 50 кв. м., що розташоване за адресою: м. Київ, вул. Дегтярівська, 21 було набуто шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

У відповідності до ст. 6 Закону України "Про іпотеку" якщо будівля (споруда), що передається в іпотеку, розташована на земельній ділянці, яка належить іпотекодавцю на праві власності, така будівля (споруда) підлягає передачі в іпотеку разом із земельною ділянкою, на якій вона розташована. Якщо ця земельна ділянка належить іншій особі та була передана іпотекодавцю в оренду (користування), після звернення стягнення на будівлі (споруди) їх новий власник набуває права і обов'язки, які мав іпотекодавець за правочином, яким встановлено умови оренди цієї земельної ділянки (користування нею).

Аналогічні положення містяться і у ст. 377 Цивільного кодексу України та ст. 120 Земельного кодексу України, якими передбачено, що до особи, яка набула право власності на будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). У разі набуття права власності на будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Статтею 37 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. До особи, яка на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, включеного до іпотечного договору, набула право власності на предмет іпотеки (об'єкт нерухомого майна, об'єкт незавершеного будівництва та майнові права на них), розміщений на земельній ділянці, яка перебуває в оренді іпотекодавця, переходить право оренди на таку земельну ділянку, а зазначений договір про задоволення вимог іпотекодержателя або застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, включене до іпотечного договору, є документом, що посвідчує перехід права оренди земельної ділянки до нового власника предмета іпотеки і заміну особи орендаря у договорі оренди землі та підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Колегія суддів касаційної інстанції зауважує, що зі змісту ст. 2, 3, 16 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та зазначених вище правових норм убачається, що подальша реєстрація права на земельну ділянку новим власником будівлі (споруди) повинна бути здійснена з метою запобігання спорам та створення можливості для наступного права оренди земельної ділянки за договором і є необхідною умовою для переходу речових прав на земельну ділянку, який відбувається з виникнення права на зведені на цій ділянці об'єкти.

Ця позиція не суперечить ст. 125 Земельного кодексу України щодо виникнення права на земельну ділянку з моменту державної реєстрації, тому в цьому разі мова йде не про виникнення права оренди, а про його перехід із підстав, визначених Законом України "Про іпотеку", у зв'язку із чим право оренди підлягає перереєстрації, оскільки йдеться про перехід права оренди від попереднього до наступного орендаря при збереженні чинним договору оренди, отже, відбувається лише зміна сторони у чинному договорі оренди.

У цьому разі виникає правонаступництво, яке не потребує укладення окремого правочину про зміну сторони.

Зважаючи на імперативність зазначених норм при переході права оренди земельної ділянки до нового власника після звернення стягнення на будівлі (споруди), положення абз. 12 ст. 15 Закону України "Про оренду землі", відповідно до яких істотними умовами договору оренди землі є умови передачі в заставу права оренди земельної ділянки, зі змісту яких випливає обов'язкова згода орендодавця на такий перехід, не застосовується.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів касаційної інстанції зауважує, що земельна ділянка та будівля (споруда), яка на ній розташована, нерозривно пов'язані між собою, а отже іпотека щодо будівлі (споруди) повинна поширюватись і на земельну ділянку, на якій вона розташована, і навпаки, причому навіть у тих випадках, коли предметом у договорі іпотеки визначено лише один об'єкт.

Втім, відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди обох інстанцій не надали оцінки спірним правовідносинами в контексті наведених норм, обмежившись посиланням на те, що позивач не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки, натомість не встановили наявність чи відсутність підстав, з якими закон пов'язує встановлення сервітуту, а відтак і виникнення у позивача права на обмежене користування спірним нерухомим майном.

При цьому, поза увагою судів залишились і доводи позивача про неможливість здійснення ним права користування своїм нерухомим майном без обтяження сервітутом спірної земельної ділянки ПАТ "Будшляхмаш", які заявлялись ним упродовж усього розгляду справи.

Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті.

За приписами процесуального законодавства, рішення господарського суду повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору,і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Обґрунтованим є рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами чинного законодавства.

Проте, постанова і рішення у справі цим вимогам не відповідають, оскільки прийняті при неповному з'ясуванні усіх обставин справи.

Відповідно до частини 1 статті 11110 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування рішення місцевого чи апеляційного суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За приписами частини 1 статті 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною 1 статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Недодержання судом першої та апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, є підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду згідно приписів пункту 3 частини першої статті 1119 Господарського процесуального кодексу України.

Враховуючи передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішуючи питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий розгляд до суду першої інстанції для установлення обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення даного спору.

Таким чином, доводи касаційної скарги частково підтверджені матеріалами справи.

Судам при новому розгляду необхідно встановити чи є доведеними вимоги позивача, з якими він звернувся, оцінити в сукупності, усі допустимі та належні докази у справі, установити всі фактичні обставини справи, що входять до предмета доведення при вирішенні спору.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.07.2015 р. у справі № 910/4703/15-г та рішення господарського суду міста Києва від 21.04.2015 р. скасувати, справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Головуючий суддя В. Корсак

Судді М. Данилова

Т. Данилова