Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 грудня 2014 року Справа № 920/1172/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: Губенко Н.М.,

суддів: Барицької Т.Л.,

Картере В.І. (доповідач)

за участю представників:

ПАТ "Укрнафта" - Івахненко І.В.,

ПАТ по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" - Сіденко Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз"

на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.10.2014

та на рішення господарського суду Сумської області від 21.08.2014

у справі № 920/1172/14

за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" в особі нафтогазовидобувного управління "Охтирканафтогаз"

до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз"

про стягнення 690603,53 грн.

ВСТАНОВИВ:

У липні 2014 року Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" в особі нафтогазовидобувного управління "Охтирканафтогаз" звернулося до господарського суду Сумської області з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" про стягнення 317 597,53 грн. інфляційних нарахувань за період з 01.10.2013 по 30.04.2014 та 373 006,32 грн. річних за період з 27.06.2011 по 15.06.2014.

Рішенням господарського суду Сумської області від 21.08.2014 (суддя Лугова Н.П.) позов задоволено. Стягнуто з ПАТ по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" на користь ПАТ "Укрнафта" в особі нафтогазовидобувного управління "Охтирканафтогаз" 317886,18 грн. інфляційних нарахувань та 337006,32 грн. 3% річних, 13817,85 судового збору. Стягнуто з ПАТ "Укрнафта" в особі нафтогазовидобувного управління "Охтирканафтогаз" в доход державного бюджету 5,77 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 02.10.2014 (колегія суддів у складі: суддя Могилєвкін Ю.О. - головуючий, судді Потапенко В.І, Пушай В.І.) вказане рішення господарського суду скасовано в частині стягнення 288,65 грн. інфляційних втрат. Прийнято в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду від 02.10.2014, рішення господарського суду першої інстанції від 21.08.2014 в частині стягнення інфляційних збитків у розмірі 125 853,01 грн. та 3% річних у розмірі 5 984,63 грн. та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити в позові. В обґрунтування касаційної скарги відповідач стверджує, що судами порушено вимоги ст.ст. 33, 43 ГПК України, ст. 625 ЦК України.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню виходячи з такого.

Господарські суди ґрунтуючись на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності встановили наступне:

- рішенням господарського суду Сумської області від 11.04.2007 у справі № 9/643-05 позов ВАТ "Укрнафта" в особі нафтогазовидобувного управління "Охтирканафтогаз" задоволено та стягнуто з ВАТ по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" 4182712,88 грн. боргу, 1777493,09 грн. інфляційних нарахувань, 503644,47 грн. 3% річних, 25500,00 грн. державного мита та 118,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу;

- 27.04.2008 господарським судом Сумської області видано наказ на примусове виконання вказаного рішення та пред'явлено його до державної виконавчої служби.

Звертаючись до господарського суду з позовом у даній справі, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідачем жодних виплат в рахунок погашення стягнутої вказаним рішенням основної суми заборгованості не проводилось, тому просив стягнути з відповідача 317597,53 грн. інфляційних нарахувань за період з 01.10.2013 по 30.04.2014 та 373006,32 грн. річних за період з 27.06.2011 по 15.06.2014.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідач подав господарському суду відзив в якому вказував про те, що протягом січня-травня 2014 року (у січні - 47423,91 грн., у лютому 2014 року - 178945,68 грн., у березні 2014 року - 178945,68 грн., у квітні 2014 року - 178945,68 грн., у травні 2014 року - 178945,68 грн.) ним на рахунок позивача перераховано борг на загальну суму 763206,63 грн. із призначенням платежу - "погашення заборгованості згідно з рішенням господарського суду Сумської області від 11.04.2007 та ухвали суду від 28.01.2014 у справі № 9/643-05", що підтверджується платіжними дорученнями. У зв'язку з викладеним, відповідач подав господарському суду свій контррозрахунок сум інфляційних та 3% річних, які підлягають стягненню з урахуванням сплачених ним сум.

В свою чергу, позивач подав "заперечення на відзив" відповідача в яких вказав про те, що вказані суми зараховувались ним на погашення судових витрат, інфляційних нарахувань та штрафних санкцій, стягнутих зазначеним рішенням господарського суду в порядку черговості відповідно до ст. 534 ЦК України, у зв'язку з чим не враховувались як суми направлені на погашення основної заборгованості за цим рішенням суду. Крім того у "запереченнях на відзив" позивач навів розрахунок інфляційних, який на 288,65 грн. перевищував суму інфляційних втрат, нарахованих позивачем у позовній заяві.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі та стягуючи з відповідача 317886,18 грн. інфляційних нарахувань та 337006,32 грн. 3% річних, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог. При цьому, суд першої інстанції прийняв подані позивачем "заперечення на відзив" як заяву про збільшення позовних, подану до прийняття рішення у справі, що передбачено ст. 22 ГПК України.

Суд апеляційної інстанції, в цілому погоджуючись з правильністю рішення господарського суду першої інстанції, дійшов висновку про безпідставне стягнення господарським судом інфляційних в сумі 288,65 грн. донарахованих позивачем в запереченнях на відзив на позов, які не було заявлено в позові. У цьому зв'язку, судом апеляційної інстанції зазначено, що здійснивши стягнення зазначеної суми господарський суд першої інстанції в порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 83 ГПК України вийшов за межі позову за відсутності заяви позивача про збільшення позовних вимог, оскільки текст заперечення позивача на відзив на позовну заяву не містить посилання позивача про збільшення позову та до них не додано відповідно до вимог, встановлених для позовної заяви ст. 57 ГПК України доказів сплати судового збору та надсилання копії іншій стороні. Виходячи з викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню в частині стягнення 288,65 грн. інфляційних втрат з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові, а в іншій частині рішення залишено без змін.

Згідно з ч. 1 ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вичинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 598 ЦК України передбачено, що зобов'язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 599 ЦК України, за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином.

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України правовими наслідками порушення грошового зобов'язання, тобто зобов'язання сплатити гроші, є обов'язок сплатити не лише суму основного боргу, а й інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу. Кредитор вправі вимагати, в тому числі в судовому порядку, сплати боржником сум інфляційних нарахувань та процентів річних як разом зі сплатою суми основного боргу, так і окремо від неї.

Прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов'язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України сум (постанова пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.

Отже, Вищий господарський суд України погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що оскільки судове рішення від 11.04.2007 у справі № 9/643-05 про стягнення з ПАТ по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" коштів фактично не виконано, позивач вправі вимагати стягнення з відповідача в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.

За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання через відсутність у нього необхідних коштів.

Господарськими судами правомірно не взято до уваги контррозрахунок інфляційних, поданий відповідачем, який включає період з липня 2011 року по жовтень 2013 року, оскільки цей період прострочення не стосується періоду, який заявлений позивачем у позові (з жовтня 2013 року по квітень 2014 року).

Відповідно до ст. 20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Зважаючи на наведені норми, позивач, визначаючи період нарахування інфляційних втрат - з 01.10.2013 по 30.04.2014, та не включивши попередні періоди прострочення, реалізував на свій розсуд відповідне право кредитора.

В пункті 3.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" роз'яснено, що індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Господарськими судами встановлено, що позивачем при розрахунку інфляційних втрат за спірний період не виключались з цього періоду будь-які місяці прострочення, тобто цей період є безперервним.

Разом з тим, Вищий господарський суд України вважає передчасними висновки господарських судів обох інстанцій про те, що перераховані відповідачем протягом січня-травня 2014 року суми на виконання рішення господарського суду, позивачем було обґрунтовано на підставі ст. 534 ЦК України зараховано в рахунок стягнутих рішенням суду судових витрат та процентів, у зв'язку з чим стягнута цим рішенням сума основної заборгованості у розмірі 4182712,88 грн. взагалі не погашалась з наступних мотивів:

Відповідно до ст. 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором: 1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов'язані з одержанням виконання; 2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка; 3) у третю чергу сплачується основна сума боргу.

Господарськими судами попередніх інстанцій не враховано, що черговість погашення вимог кредитора, яка встановлена ст. 534 ЦК України, застосовується саме у разі, якщо інше не встановлено договором.

Як встановлено господарськими судами заборгованість у справі № 9/643-05 була стягнута з відповідача за послуги по транспортуванню газу за договорами № 73/1170 від 24.07.2001, № 4/18-Г/398 від 19.03.2002, № 13/07/523-Р від 16.04.2002.

Разом з тим, в матеріалах справи вказані договори відсутні, отже господарськими судами, в порушення вимог ст.ст. 47, 43, 101 ГПК України, не досліджено чи узгоджували сторони укладаючи вказані договори будь-яку черговість погашення заборгованості.

Також господарськими судами попередніх інстанцій не враховано, що загальні правила, види і стандарти розрахунків юридичних і фізичних осіб та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків, визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, яка затверджена постановою правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22.

Нормами зазначеної Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів, у т.ч. платіжних доручень.

Зокрема, згідно з п. 3.8 Інструкції реквізит "призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. При цьому, платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення "призначення платежу".

Беручи до уваги викладене, відповідач має право самостійно визначати цільове призначення своїх грошових коштів, а також самостійно визначати призначення платежів.

Погоджуючись з правильністю зарахування сплачених відповідачем сум на розсуд позивача, господарські суди не надали оцінки запереченням відповідача про те, що ним перераховувалися вказані суми саме на сплату боргу.

Вищий господарський суд України вважає за необхідне звернути увагу на те, що Верховний Суд України у своєму листі від 01.07.2014 "Аналіз практики застосування ст. 625 Цивільного кодексу України в цивільному судочинстві" роз'яснив, що при застосуванні норм стосовно черговості погашення вимог за грошовим зобов'язанням у разі недостатності суми проведеного платежу (ст. 534 ЦК України) судам необхідно виходити з того, що під процентами, які погашаються раніше основної суми боргу, розуміють проценти за користування чужими грошовими коштами, що підлягають сплаті за грошовим зобов'язанням, зокрема проценти за користування сумою позики, кредиту тощо. Проценти, передбачені ст. 625 ЦК України за порушення грошового зобов'язання, погашаються після суми основного боргу.

Щодо поданого позивачем "заперечення на відзив" Вищий господарський суд України виходить з наступного:

Так, відповідно до ст. 22 ГПК України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 цього Кодексу, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Згідно з п. 3.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" роз'яснено, що передбачені ч. 4 ст. 22 ГПК України права позивача збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізовані до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількісних показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Згідно з ч. 3 ст. 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийняття судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких виражається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується спір, - з обов'язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині рішення. При цьому питання щодо повернення зайво сплаченої суми судового збору у зв'язку із зменшенням позовних вимог вирішується господарським судом на загальних підставах і в порядку, визначеному законодавством. Якщо ж до заяви про збільшення розміру позовних вимог не додано доказів сплати суми судового збору у встановленому порядку та розмірі (з урахуванням такого збільшення), то відповідна заява повертається господарським судом на підставі п. 4 ч. 1 ст. 63 ГПК, а у разі якщо відповідні недоліки виявлено після прийняття господарським судом заяви про збільшення розміру позовних вимог, суд стягує несплачені в установленому порядку та розмірі суми судового збору за результатами розгляду справи на підставі статті 49 ГПК.

Пунктом 3.11 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" № 18 від 26.12.2011 роз'яснено, що ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог, або заявлення "додаткових" позовних вимог і т.п. Тому в разі надходження до господарського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як:

- подання іншого (ще одного) позову, чи

- збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи

- об'єднання позовних вимог, чи

- зміну предмета або підстав позову.

У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.

В той же час, ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанцій, розглядаючи по суті "заперечення на відзив", подані позивачем, безпідставно не врахували зазначені вимоги процесуальних норм щодо реалізації права позивача на збільшення позовних вимог.

За наведеного вище, висновки судів попередніх інстанцій, як щодо правильності зарахування сплачених відповідачем сум та і щодо обставин, пов'язаних зі збільшенням суми позову не відповідають вимогам ст. 43 ГПК України щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведене, а також межі перегляду справи у касаційному порядку, визначені ст.ст. 1115, 1117 ГПК України, прийняті у справі рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до господарського суду першої інстанції згідно з ст. 1119 ГПК України.

При новому розгляді справи суду слід врахувати вище викладене, повно та всебічно перевірити всі обставини справи, дати належну оцінку зібраним у справі доказам, доводам та запереченням сторін і в залежності від встановленого, постановити законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Сумигаз" задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 02.10.2014 та рішення господарського суду Сумської області від 21.08.2014 у справі № 920/1172/14 скасувати.

Справу передати на новий розгляд до господарського суду Сумської області.

Головуючий суддя:Н. Губенко Судді: Т. Барицька В. Картере