ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 листопада 2016 року Справа № 911/5137/15

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіСибіги О.М.,суддівДанилової М.В., Корсака В.А.розглянувши матеріали касаційної скаргиПершого заступника прокурора Київської області, м. Київна постановуКиївського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 рокуу справі господарського суду Київської областіза позовомЗаступника прокурора Обухівського району Київської області, м. Обухів, Київська обл.до 1. Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, смт. Козин, Київська обл.; 2. Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк", м. Київза участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача1. Управління Держгеокадастру у Обухівському районі Київської області, м. Обухів, Київська обл.; 2. Дніпровського басейнового управління водних ресурсів, м. Вишгород, Київська обл.провизнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акту серії І-КВ № 000581 та скасування його державної реєстрації

за участю представників

прокуратури: Хорс К.Б.,

відповідача-1: не з'явився,

відповідача-2: Мальована Т.В.,

третьої особи-1: не з'явився,

третьої особи-2: не з'явився

В С Т А Н О В И В:

Заступник прокурора Обухівського району Київської області звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області (далі за текстом - Козинської селищної ради) та публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (далі за текстом - ПАТ "Промінвестбанк") про визнання незаконним і скасування рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 23.04.1998 року № 2/2; визнання недійсним Державного акту серії І-КВ № 000581 на право постійного користування землею, виданого ПАТ "Промінвестбанк" на земельну ділянку площею 4,6 га з кадастровим номером 3223155400:03:018:0030 для організації спортивно-оздоровчого комплексу вартістю 3 036 000 грн, який зареєстровано 28.05.1998 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 167 та скасування його державної реєстрації.

Ухвалою господарського суду Київської області від 02.12.2015 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача залучено Управління Дежгеокадастру у Обухівському районі Київської області та Дніпровське басейнове управління водних ресурсів.

Рішенням господарського суду Київської області від 25.01.2016 року залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Вищезазначені судові акти мотивовано тим, що позовні вимоги про визнання недійсним і скасування рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради та визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею не підлягають задоволенню через сплив позовної давності про наслідки застосування якої заявлено стороною у спорі, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Не погоджуючись з судовими актами попередніх інстанцій, перший заступник прокурора Київської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Київської області від 25.01.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Відповідачами відзивів на касаційну скаргу подано не було.

В судовому засіданні прокурор просив касаційну скаргу задовольнити, рішення господарського суду Київської області від 25.01.2016 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року - скасувати і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, а представник відповідача-2 проти доводів касаційної скарги заперечував та просив залишити її без задоволення, а судові акти попередніх інстанцій - без змін.

Відповідача-1 та третіх осіб згідно з приписами ст. 1114 ГПК України було належним чином повідомлено про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак вони не скористались передбаченим процесуальним законом правом на участь у розгляді справи касаційною інстанцією.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача-2, приймаючи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 13.03.1998 року рішенням № 3/2 виконавчий комітет Козинської селищної ради попередньо погодив матеріали по відведенню земельної ділянки площею 4,6 га за рахунок земель Дніпровського басейнового водогосподарського об'єднання (намиті грунти-піски заросші чагарником і очеретом в межах Козинської селищної ради) Промінвестбанку України та надано дозвіл останньому провести проектно-вишукувальні роботи для організації спортивно-оздоровчого комплексу.

Рішенням виконавчого комітету Козинської селищної ради № 2/2 від 23.04.1998 року затверджено технічну документацію щодо спірної земельної ділянки, а також вилучено вказану земельну ділянку із земель Дніпровського басейнового водогосподарського об'єднання та надано її в постійне користування Промінвестбанку України для організації спортивно-оздоровчого комплексу. Також вказаним рішенням доручено Київському відділенню інституту землеустрою перенести проект відведення в натуру та виготовити Державний акт на право постійного користування землею.

В подальшому, висновками № 882 від 26.05.1998 року Обухівською районною радою, № Ж/514 від 25.05.1998 року Дніпровським басейновим водогосподарським об'єднанням та № 121 від 26.05.1998 року відділом земельних ресурсів Обухівського району Київської області був погоджений проект відведення земельної ділянки.

Промінвестбанку України видано Державний акт серії 1-КВ № 000581 від 28.05.1998 року на право постійного користування спірною земельною ділянкою, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 167.

На підставі встановлених фактичних обставин справи та з урахуванням приписів ст. ст. 2, 4, 7, 9, 12, 19, 78, 79 Земельного кодексу України, ст. 85 Водного кодексу України, ст. ст. 33, п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про те, що виконавчим комітетом Козинської селищної ради було виділено земельну ділянку Промінвестбанку України у користування з перевищенням компетенції (без достатніх повноважень) та з порушенням норм діючого, на момент виникнення спірних правовідносин, земельного та водного законодавства.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що ПАТ "Промінвестбанк" було заявлено клопотання про застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Прокурор, заперечуючи щодо пропуску ним строку позовної давності, посилався на те, що про наявність порушень вимог земельного законодавства, які стали підставою для звернення до суду з відповідним позовом, органам прокуратури стало відмово лише в 2014 році за результатами аналізу законності відведення земельних ділянок на території Обухівського району, враховуючи, що ні прокуратурою району, ні Державною інспекцією сільського господарства в Київській області перевірки законності надання в користування оспорюваної земельної ділянки раніше не проводились.

З урахуванням встановлених господарськими судами попередніх інстанцій обставин справи здійснюючи касаційний перегляд, колегія суддів Вищого господарського суду України виходить з наступного.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17.07.1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11.09.1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (п. 570 рішення від 20.09.2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22.10.1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 71 Цивільного кодексу УРСР (чинного на час прийняття спірного рішення) загальний строк для захисту права особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється у три роки.

Статтею 257 Цивільного кодексу України також передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Визначення початку відліку позовної давності міститься у ст. 261 Цивільного кодексу України, зокрема, відповідно до ч. 1 якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З вищевказаних правових приписів вбачається, що позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатись до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

При цьому, норма ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб'єктивних прав, відтак обов'язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Згідно зі ст. 29 Господарського процесуального кодексу України прокурор бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів громадянина або держави. У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що норми закону встановлені ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються і на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Аналогічної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїх постановах від 01.07.2015 року у справі № 6-178цс15 та від 11.05.2016 року у справі № 910/3723/14.

В абзаці 2 п. 4.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" від 29.05.2013 року № 10 зазначено, що у разі коли згідно із законом позивачем у справі виступає прокурор (ч. 2 ст. 29 ГПК України), позовна давність обчислюється від дня, коли про порушення або про особу, яка його допустила, довідався або мав довідатися відповідний прокурор.

Таким чином, на прокурора покладається обов'язок доведення факту коли він довідався про існування порушення інтересів держави. При цьому суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але й коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія Вищого господарського суду України відзначає, що у даній справі прокурор звернувся з позовом про визнання недійсними та скасування рішень ради та державного акту на право постійного користування землею і виходячи зі змісту наведених норм щодо позовної давності та правил її застосування для звернення прокурора до суду відлік позовної давності належить обчислювати з моменту прийняття селищною радою оспорюваного рішення та видачі державного акту.

При цьому, прокурором не зазначено, що перешкоджало йому ознайомитися зі спірним рішенням в межах строку позовної давності. Вищевказане дає підстави для висновку, що прокурор міг довідатись про відповідні порушення з моменту прийняття таких рішень та укладення договору оренди.

Нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", призводить до наслідків, визначених ч. 2 ст. 12, ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України, оскільки держава здійснює свої права через органи державної влади.

Відтак, початок перебігу строку позовної давності щодо оскарження рішення виконавчого комітету Козинської селищної ради Обухівського району Київської області від 23.04.1998 року № 2/2 та визнання недійсним Державного акту серії І-КВ № 000581 на право постійного користування землею, виданого ПАТ "Промінвестбанк" на земельну ділянку, який зареєстровано 28.05.1998 року в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 167 починається саме з дати прийняття цього рішення та видачі державного акту, з огляду на що та враховуючи звернення прокурора з даним позовом лише в листопаді 2015 року, господарські суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків щодо пропуску прокурором строку позовної давності, що є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.

При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що п. 4 ч. 1 ст. 268 Цивільного кодексу України (у редакції до внесення змін Законом від 20.12.2011 року № 4176-У1) за своєю суттю спрямований на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинно ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку мають норми про позовну давність, тому на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 статті 268 Цивільного кодексу України (у редакції до внесення змін Законом від 20.12.2011 року) не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і спрямовані на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалась або могла довідатись про порушення прав і законних інтересів.

Відповідної правової позиції дотримується і Верховний Суд України в своїй постанові від 30.09.2015 року у справі № 910/4626/14.

Приписами ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

З урахуванням викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог через сплив позовної давності, про наслідки застосування якої заявлено стороною у спорі, оскільки до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку позивач пропустив без поважних причин.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України приходить до висновку, що під час розгляду справи господарськими судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Також колегія суддів Вищого господарського суду України вважає за необхідне відзначити, що доводи першого заступника прокурора Київської області, викладені в касаційній скарзі, зводяться до переоцінки наявних у справі доказів, вільного тлумачення правових норм та не спростовують законних і обгрунтованих висновків господарських судів попередніх інстанцій.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками господарських судів попередніх інстанцій, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 15.06.2016 року у справі № 911/5137/15 - залишити без змін.

Головуючий суддяО.М. Сибіга СуддіМ.В. Данилова В.А. Корсак