Історія справи

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"15" жовтня 2015 р. м. Київ К/800/63711/14

Вищий адміністративний суд України у складі:

головуючого суддіРозваляєвої Т. С. (суддя-доповідач),суддівМаслія В. І., Черпіцької Л. Т.,розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 14 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2014 року у справі за позовом ОСОБА_5 до Монастирецької сільської ради Самбірського району Львівської області, ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення,

встановив:

ОСОБА_5 звернувся з позовом до Монастирецької сільської ради Самбірського району, ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення сесії Монастирецької сільської ради Самбірського району Львівської області від 27 січня 2006 року № 148 «Про передачу земельної ділянки у власність для індивідуального житлового будівництва гр. ОСОБА_4».

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що неподалік його житлового будинку та земельної ділянки знаходиться сад, тобто земельна ділянка, засаджена деревами ще у період життя його батьків, і відтоді перебуває у користуванні їхньої сім'ї, а згодом і у його постійному користуванні; позивач з даного саду збирає урожай, а скошену в саду траву використовує як корм для худоби; на земельній ділянці було розміщене домоволодіння його батьків, яким він користувався при їх житті і після їхньої смерті, і на даний час там залишились колодязь і пивниця, побудовані батьками.

Маючи намір приватизувати вказану земельку ділянку для ведення садівництва, позивач у 2009 році звернувся з даного приводу у Монастирецьку сільську раду, де йому повідомили про факт передачі земельної ділянки у власність ОСОБА_4 на підставі оскаржуваного рішення та виданого на підставі останнього державного акту на право власності на земельну ділянку.

Позивач стверджував, що оскаржуване рішення є незаконним, оскільки він добросовісно, відкрито та безперервно користувався земельною ділянкою, а тому має переважне право на приватизацію такої земельної ділянки.

Постановою Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 14 грудня 2010 року, яка залишена без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2014 року, позов задоволено: рішення сесії Монастирецької сільської ради Самбірського району Львівської області від 27 січня 2006 року № 148 визнано нечинним.

Не погоджуючись із такими рішеннями судів, відповідач - ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій просив такі рішення скасувати, закрити провадження у справі в зв'язку із смертю позивача.

Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню.

Судами встановлено, що ОСОБА_4 звернувся до Монастирецької сільської ради із заявою про передачу у приватну власність земельну ділянку, площею 0,2355 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель. За результатами розгляду вказаної заяви ОСОБА_4 отримав дозвіл на розроблення проекту відведення земельної ділянки. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд розроблено ДП "Центр державного земельного кадастру".

Вказаний проект відведення в порушення вимог статті 118 Земельного кодексу України не погоджено: 1) органом по земельних ресурсах; 2) природоохоронним органом; 3) санітарно-епідеміологічним органом; 4) органом архітектури; 5) органом охорони культурної спадщини.

Зауваживши на порушенні земельного законодавства під час розроблення та затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову та визнання нечинним спірного рішення Монастирецької сільської ради Самбірського району Львівської області.

Колегія суддів касаційного суду не погоджується з висновками судів, виходячи з наступного.

Відповідно до положень статті 116 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-III в редакції, яка була чинна на момент винесення спірного рішення (далі - Земельний кодекс України), громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначений статтею 118 Земельного кодексу України.

Стаття 119 Земельного кодексу України визначає, що громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

При цьому, за приписами частини першої статті 125, частини першої статті 126 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Як установлено судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні від 04 листопада 2014 року, жодного документа, який би посвідчував право власності (право постійного користування) земельною ділянкою, щодо якої винесено спірне рішення, позивач не надав.

Також суд апеляційної інстанції встановив, що згідно погосподарської книги на спірній земельній ділянці раніше було розміщене будинковолодіння батька позивача, але в 80-их роках воно було припинено після смерті останнього члена двору, ніким не усподковувалось, а тому будинковолодіння по погосподарській книзі було закрито, жодних житлових будинків на даній земельній ділянці не було. Накладення земельної ділянки на знайшло свого підтвердження, оскільки земельна ділянка ОСОБА_4 межує із дорогою, яка розмежовує земельні ділянки ОСОБА_5 та ОСОБА_4 Крім того, за участю представника сільської ради, земельного управління та центру земельного кадастру, за участю позивача, його представника проведені обміри земельної ділянки ОСОБА_4 та ОСОБА_5, в результаті чого з'ясовано, що це є дві земельні ділянки, які не зачіпають одна одну.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини першої статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв'язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).

Тобто, встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим під час судового розгляду.

Таким чином, підставами для визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. При цьому, обов'язковою умовою визнання протиправними рішення є наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Як зазначено вище, жодного документа, який би посвідчував право власності (користування) позивача на спірну земельну ділянку в розумінні статей 125, 126 Земельного кодексу України, позивач до суду не надав.

При цьому, майнові права в порядку набуття права на земельну ділянку за давністю користування відповідно до положень статті 119 Земельного кодексу України у користувачів не виникають автоматично, оскільки передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про недоведеність у межах даної справи факту порушення прав позивача у сфері публічно-правових відносин, що свідчить про відсутність підстав для задоволення заявленого позову.

Відповідно до положень статті 229 КАС України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.

Оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права, судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення.

Керуючись статтями 220, 222, 223, 229, 230, 232 КАС України, суд

постановив:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Самбірського міськрайонного суду Львівської області від 14 грудня 2010 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 04 листопада 2014 року скасувати.

Ухвалити нове рішення у справі.

Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_5 до Монастирецької сільської ради Самбірського району Львівської області, ОСОБА_4 про визнання незаконним рішення від 27 січня 2006 року № 148.

Постанова набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, і може бути переглянута Верховним Судом України з підстав, у строк та у порядку, визначеними статтями 237, 238, 239-1 КАС України.

Судді: