Постанова

Іменем України

31 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 752/18987/16-ц

провадження № 61-22679св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулька Б. І., Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

представник позивача - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,

представник відповідачів - ОСОБА_8,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на постанову Апеляційного суду міста Києва, у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Кирилюк Г. М., Слюсар Т. А., від 03 квітня 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання недійсним договору про поділ майна подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння, визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 23 листопада 2001 року між ним та ОСОБА_5 був укладений шлюб, від якого сторони мають двох дочок: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10,

ІНФОРМАЦІЯ_2. За час перебування у шлюбі за спільні кошти подружжя було придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_1; машиномісце АДРЕСА_5; нежилі приміщення з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6; легковий автомобіль Land Rover Range Rover, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Також під час шлюбу ОСОБА_3 зробив внесок до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю «Вітера Україна» (далі - ТОВ «Вітера Україна») у розмірі 6 млн грн. Зазначав, що шлюбні відносини фактично були припинені з початку 2015 року, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 січня 2016 року шлюб між ним та ОСОБА_5 був розірваний. 04 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений нотаріально посвідчений договір про поділ спільного сумісного майна подружжя, відповідно до умов якого особистою приватною власністю ОСОБА_5 було визначено наступне майно: квартира АДРЕСА_1; машиномісце АДРЕСА_5; нежилі приміщення з № 1 по № 9 (групи приміщень

№ 255) - офіс по АДРЕСА_6; легковий автомобіль Land Rover Range Rover, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, а особистою приватною власністю ОСОБА_3 визначено корпоративні права та частка у статутному капіталі ТОВ «Вітера Україна» у розмірі внеску 6 млн грн, що становить 100% статутного капіталу. Відповідно до пункту 12 зазначеного договору ОСОБА_5 зобов'язувалась у випадку продажу нежитлових приміщень з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офісу по АДРЕСА_6, а також квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстровані та проживають діти: ОСОБА_9 та ОСОБА_10, забезпечити дітям належні умови проживання та користування іншим належним їй нерухомим майном, а також отримати письмову згоду на продаж зазначеного майна від ОСОБА_3 до моменту продажу. З січня 2015 року по 09 липня 2015 року ОСОБА_5 проживала разом з дітьми у в квартирі АДРЕСА_1. Зазначав, що з 09 липня 2015 року ОСОБА_5 перестала доглядати за дітьми, займатися їх вихованням, і з цього часу діти проживають разом з батьком, який виховує та забезпечує їх у орендованій квартирі АДРЕСА_3 без участі матері. 07 квітня

2016 року ОСОБА_5 подарувала зазначену квартиру своєму батькові ОСОБА_6, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. 28 вересня 2016 року

ОСОБА_5 подарувала нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень №255) - офіс по АДРЕСА_6 своїй матері - ОСОБА_7 Крім того, ОСОБА_5 продала легковий автомобіль Land Rover Range Rover, 2013 року, реєстраційний номер НОМЕР_1. На думку позивача, зміст договору про поділ спільного майна подружжя від 04 червня 2015 року суперечить нормам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а також суперечить інтересам дітей. Вказував, що укладаючи спірний договір про поділ майна, було порушено положення СК України та Закону України «Про господарські товариства», адже при поділі майна

ОСОБА_5 в особисту приватну власність перейшло все нерухоме та рухоме майно, а позивач отримав в особисту приватну власність корпоративні права та частку у статутному капіталі товариства, які не є майном та об'єктом спільної сумісної власності, отже зміст правочину суперечить положенням вище зазначених законів. Договір про поділ спільного майна також не містить приписів стосовно умови про відступлення від рівності часток майна подружжя. Позивач посилався на те, що він помилився у момент укладення правочину відносно цих обставин, а ця помилка має істотне значення для дійсності правочину.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач, уточнивши позовні вимоги, просив суд визнати недійсним з моменту укладення договір про поділ спільного майна подружжя, укладений 04 червня 2015 року між

ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С., зареєстрований у реєстрі за № 511; витребувати у ОСОБА_6 1/2 частину квартири АДРЕСА_1; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири; витребувати у ОСОБА_7 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_5 та 1/2 частину нежилих приміщень з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6; визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину машиномісця № 59 та 1/2 частину спірних нежилих приміщень.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва, у складі судді Ладиченка С. В., від 11 жовтня 2017 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано недійсним з моменту укладення договір про поділ спільного майна подружжя, укладений 04 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною О. С., зареєстрований у реєстрі за № 511. Витребувано у ОСОБА_6 1/2 частину квартири за АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири за АДРЕСА_1. Витребувано у ОСОБА_7 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_5 та

1/2 частину нежилих приміщень з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6. Визнано за

ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину машиномісця АДРЕСА_5 та

1/2 частину нежилих приміщень з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що спірний правочин суперечить положенням статті 71 СК України, оскільки не містить приписів стосовно умов відступлення від рівності часток майна подружжя на підставі того, що майно, набуте подружжям під час шлюбу, отримала лише ОСОБА_5 Волевиявлення ОСОБА_3 не було вільним, оскільки він помилявся у частині рівності часток подружжя, а також щодо входження корпоративних прав до загальної маси об'єктів спільної сумісної власності подружжя. Дії ОСОБА_5 свідчать про її небажання досягнення правових наслідків, які були обумовлені у пункті 12 спірного правочину. Ураховуючи недійсність правочину про поділ майна подружжя, майно за цим правочином підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння, оскільки вибуло з володіння позивача не з його волі.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2018 року рішення районного суду скасовано та ухвалено нове рішення про відмову

ОСОБА_3 у задоволенні позову. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва

від 17 листопада 2016 року, якою було накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1, машиномісце АДРЕСА_5, нежилі приміщення з № 1 по № 9 (групи приміщень № 225) - офіс по АДРЕСА_6.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірний договір відповідає нормам чинного законодавства, а тому підстави для визнання його недійсним відсутні. При укладенні спірного правочину не було порушено принципу рівності часток подружжя, оскільки сторони за взаємною згодою та спільною домовленістю визначили розмір частки кожного у спільному сумісному майні та підписали відповідний правочин. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення. Апеляційний суд не погодився з висновками суду першої інстанції стосовно порушення ОСОБА_5 майнових прав їх спільних з відповідачем дітей при відчуженні спірного майна, оскільки умови договору про поділ спільного сумісного майна подружжя не передбачають умови, що діти сторін будуть проживати з матір'ю, а на час укладення договору дарування спірної квартири діти проживали з позивачем та були зняті з реєстрації у квартирі відповідача.

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що при укладенні спірного договору про поділ майна подружжя від 04 червня 2015 року було порушено положення статей 69, 70, 71 СК України щодо принципу рівності часток подружжя,

статті 115 ЦК України, статті 85 ГК України, статті 12 Закону України «Про господарські товариства», які визначають, що внесок до статутного капіталу є власністю господарського товариства, а не спільною сумісною власністю подружжя. За спірним договором ОСОБА_3 фактично не отримав жодної речі зі спільної сумісної власності подружжя. Офіційне тлумачення частини першої статті 61 СК України, викладене у Рішенні Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 1-8/2012, не може застосовуватися до спірних правовідносин, оскільки організаційна-правова форма юридичної особи, відносно прав на статуний капітал якої вирішувалось питання у справі № 1-8/2012, відрізняється від організаційно-правової форми у цій справі. На думку заявника, висновок апеляційного суду про відсутність порушення відповідачем прав її дітей при відчуженні спірного майна є неправильним, оскільки при укладенні договору дарування спірної квартири відповідач зняла дітей з реєстрації у цій квартирі та зареєструвала їх у будинку, який їй не належить, чим порушила умови договору про поділ майна подружжя.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_6, ОСОБА_5, ОСОБА_7 - ОСОБА_8 просить залишити касаційну скаргу

ОСОБА_3 без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Під час розгляду справи суди установили, що 23 листопада 2001 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений шлюб, який був розірваний рішенням Голосіївського районного суду міста Києва

від 28 січня 2016 року.

Під час шлюбу у ОСОБА_3 та ОСОБА_5 народилися дві доньки: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10,

ІНФОРМАЦІЯ_2.

За час шлюбу за спільні кошти подружжям було придбано наступне майно: квартира АДРЕСА_1;

машиномісце АДРЕСА_5; нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6; автомобіль Land Rover Range Rover, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1; корпоративні права та частка у статутному капіталі ТОВ «Вітера Україна» у розмірі 6 млн грн.

04 червня 2015 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 був укладений договір про поділ спільного сумісного майна подружжя.

Відповідно до пункту 3 цього договору сторони домовились, що з моменту укладення цього договору особистою приватною власністю ОСОБА_5 є квартира АДРЕСА_1;

машиномісце АДРЕСА_5; нежилі приміщення з №1 по №9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6; автомобіль Land Rover Range Rover, 2013 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1.

Відповідно до пункту 4 цього договору сторони домовились, що з моменту його укладення особистою приватною власністю ОСОБА_3 є корпоративні права та частка у статутному капіталі ТОВ «Вітера Україна» у розмірі 6 млн грн, що становить 100 відсотків статутного капіталу товариства.

Згідно пункту 12 договору про поділ спільного сумісного майна подружжя від 04 червня 2015 року у випадку продажу нежитлових приміщень з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6, а також квартири АДРЕСА_1, в якій зареєстровані та проживають спільні неповнолітні діти сторін, ОСОБА_5 зобов'язалась забезпечити дітям належні умови проживання та користування іншим належним їй нерухомим майном, а також отримати письмову згоду на продаж від батька дітей ОСОБА_3 до моменту продажу.

З січня 2015 року по 09 липня 2015 року ОСОБА_5 проживала разом з дітьми у квартирі АДРЕСА_1.

23 березня 2016 року ОСОБА_5 зняла з реєстраційного обліку

ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_10,

ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_1, з наступним проведенням реєстрації їх місця проживання за адресою: АДРЕСА_7.

З 09 липня 2015 року діти проживають разом з батьком ОСОБА_3 у квартирі АДРЕСА_3.

07 квітня 2016 року ОСОБА_5 подарувала квартиру АДРЕСА_1 своєму батькові ОСОБА_6

28 вересня 2016 року відповідач подарувала машиномісце АДРЕСА_5, нежилі приміщення з № 1 по № 9 (групи приміщень № 255) - офіс по АДРЕСА_6 своїй матері ОСОБА_7

Обґрунтовуючи позов, ОСОБА_3 посилався на те, що він при укладенні спірного договору припустився помилки відносно обставин, які мають істотне значення, оскільки йому не було відомо, що корпоративні права та частка (внесок) у статутний фонд юридичної особи не відносяться до об'єктів спільної сумісної власності подружжя, у зв'язку з чим спірним договором про поділ майна подружжя порушено принцип рівності часток подружжя. Крім того, позивач зазначав, що дії відповідача щодо відчуження майна, яке відповідно до спірного договору про поділ майна стало її особистою власності, порушують права спільних неповнолітніх дітей сторін.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до положень статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно частини другої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

За правилами частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Частиною першої статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно положень статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Встановивши, що позивачем не доведено неправильного сприйняття ним фактичних обставин при укладанні спірного правочину про поділ майна подружжя, який був укладений за добровільної згоди сторін, у позивача була можливість спірний договір не укладати, позивач був ознайомлений з його змістом, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання договору про поділ майна подружжя недійсним. Посилання заявника на те, що він не знав про те, що корпоративні права не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, не може бути визнано як помилка у розумінні статті 229 ЦК України, оскільки незнання закону чи неправильне його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним. До того ж згідно статті 60 СК України дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності належить все майно, набуте подружжям за час шлюбу.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо порушення спірним правочином принципу рівності часток подружжя, оскільки відповідно до положень статті 69 СК України сторони вправі поділити майно за їх згодою, отже добровільне укладання договору про поділ майна подружжя передбачає можливість сторін відступити від рівності часток подружжя у спільно набутому майні під час шлюбу.

Не можуть бути підставою для скасування рішення апеляційного суду доводи заявника про порушення відповідачем прав неповнолітніх дітей, оскільки посилання заявника на те, що ОСОБА_5 порушила умови договору про поділ майна подружжя, відчужила спірне майно без згоди ОСОБА_3, не забезпечила дітям належні умови проживання та користування належним їй нерухомим майном, а діти проживають з батьком та перебувають на його утриманні, не можуть бути підставою для визнання спірного договору недійсним, а можуть бути підставою для застосування інших способів захисту прав, передбачених ЦК України.

З урахуванням наведеного, оскаржене судове рішення є такими, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують. Підстави для скасування оскарженого судового рішення відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду міста Києва від 03 квітня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

С. Ф. Хопта

Ю. В. Черняк