Постанова

Іменем України

31 січня 2018 року

м. Київ

справа № 336/61690/17

провадження № 61-29992св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЖуравельВ. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Крата В. І.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_4,

заінтересована особа - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2017 року у складі судді Щасливої О. В. та постанову апеляційного суду Запорізької області від 21 березня 2018 року у складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду зі скаргою на рішення посадової особи Вознесенівського відділу державної виконавчої служби м. Запоріжжя Головного територіального управління юстиції в Запорізькій області (далі - Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області) про відмову у знятті арешту з майна боржника.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що під час примусового виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 15 вересня 2014 року, на підставі постанови державного виконавця від 03 серпня 2016 року, накладено арешт на все майно ОСОБА_4 та оголошена заборона його відчуження у зв'язку з наявністю заборгованості по аліментам. Навесні 2017 року вказана заборгованість погашена у повному обсязі, однак заява про скасування арешту залишена державним виконавцем без задоволення.

Вважає такі дії державного виконавця неправомірними, оскільки накладений арешт обмежує гарантоване Конституцією України право заявника на вільне розпорядження належним йому майном.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду Запорізької області від 21 березня 2018 року, скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що виходячи зі змісту відповідей Пенсійного фонду України та Державної фіскальної служби про відсутність у ОСОБА_4 джерел постійних доходів у вигляді заробітної плати, пенсії, винагород, гонорарів, грошових коштів у банківських рахунках, відсутня можливість забезпечення виконання рішення суду про стягнення аліментів в інший спосіб, аніж звернення стягнення на майно боржника.

У травні 2018 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 21 березня 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення скарги.

Касаційна скарга мотивована тим, що ним повністю погашена заборгованість зі сплати аліментів, тому відповідно до статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» є підстави для зняття виконавцем арешту з майна боржника.

Державним виконавцем накладено арешт на квартиру, яка на праві спільної часткової власності належить заявнику та його матері, ОСОБА_6, що призвело до порушення її права вільного володіння, користування і розпорядження власністю.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України 04 червня 2018 року справу № 233/3902/16-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Частиною другою статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Суди встановили, що на виконанні у Вознесенівському ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області перебуває виконавче провадження з виконання рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 аліментів в розмірі 1/3 частини заробітку щомісячно, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8

29 вересня 2015 року державним виконавцем винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 48848228.

03 серпня 2016 року у зв'язку з невиконанням ОСОБА_4 рішення суду про стягнення аліментів в добровільному порядку державним виконавцем Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

Відповідно до довідки Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області від 08 вересня 2016 року, ОСОБА_5 у період з 01 червня 2016 року по 30 серпня 2016 року не отримувала від ОСОБА_4 аліменти на утримання дітей.

31 серпня 2018 року ОСОБА_4 звернувся до Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області із заявою про зняття арешту з майна боржника у зв'язку з погашенням заборгованості зі сплати аліментів.

Листом за підписом начальника Вознесенівського ВДВС м. Запоріжжя ГТУЮ в Запорізькій області Логвін В. І. заявнику повідомлено, що у зв'язку з відсутністю у нього доходів, іншого майна та/або способу забезпечення виконання рішення суду, у державного виконавця відсутні підстави для зняття арешту з майна.

Згідно зі статтею 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України та є обов'язковими до виконання на всій території України.

Статтею 5 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що примусове виконання рішень в України покладається на Державну виконавчу службу.

Відповідно до статтей 6, 11 Закону України «Про виконавче провадження», державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії; здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Статтею 59 Закону України «Про виконавче провадження» визначені підстави для зняття виконавцем арешту з майна боржника. Зокрема, пунктом 7 частини четвертої даної статті передбачено, що підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника.

Державним виконавцем направлено запити до Пенсійного фонду України та Державної фіскальної служби України для перевірки майнового стану боржника, та на підставі відповідей на вказані запити встановлено, що він не отримує жодних доходів (заробітної плати, пенсії тощо), та не має рахунків в банківських установах.

Враховуючи відсутність у боржника іншого майна та/або способу забезпечення виконання рішення суду про стягнення періодичних платежів, суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність в діях державного виконавця порушень вимог Закону України «Про виконавче провадження».

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним у скарзі на рішення державного виконавця, та не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанції, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення, а ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 21 березня 2018 року без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 21 березня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Журавель

Н.О. Антоненко

В.І. Крат