ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня2024 року

м. Київ

справа № 522/10944/21

провадження № 61-2100св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Ганна Анатоліївна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Адабаш Світланою Оксентіївною, на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року у складі судді Чернявської Л. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Сегеди С. М., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, повернення сторін у первісний стан шляхом реституції та визнання права власності на частину нерухомого майна.

Позовна заява мотивована тим, що він з 1998 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .

У лютому 2018 року подружжя припинили свої фактичні подружні відносини і у вересні 2018 року він звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу.

За час перебування у шлюбі вони придбали квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яке було зареєстровано за ОСОБА_3 .

У грудні 2018 року, йому стало відомо про укладення 08 травня 2018 року попереднього договору між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про намір укласти договір купівлі-продажу вказаної квартири за 1 856 400 грн, що на той час було еквівалентно 73 400 доларів США, а також про те, що через декілька днів, а саме 11 травня 2018 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу зазначеної квартири за 180 035 грн, який був посвідчений приватним нотаріусом Чередниченко Г. А.

Вважав, що оскільки квартира відчужувалась ОСОБА_3 без його згоди і під час того, коли вони вже не проживали разом, то 1/2 частину грошових коштів, які ОСОБА_3 отримала від продажу квартири, вона чоловікові не передала, чим порушила його право власності на 1/2 частину грошових коштів, оскільки квартира належала їм на праві спільної сумісної власності, як майно, яке було придбане у період перебування у шлюбі та спільного ведення господарства за спільні сумісні кошти подружжя, на яке відповідно до положень статті 60 СК України розповсюджується презумпція спільної сумісної власності.

Оскільки згоди на відчуження зазначеної квартири, яка передбачена положеннями частини третьої статті 65 СК України, він дружині не надавав і квартира вибула з його володіння поза волею, вважав, що такий правочин необхідно визнати недійсним та повернути сторін правочину у первісний стан шляхом реституції.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд: визнати договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений 11 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А., недійсним та повернути сторони правочину в первісний стан, зобов`язавши ОСОБА_3 повернути ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 180 035 грн; Визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 загальною площею 48,9 кв. м, житловою площею 11,3 кв. м.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що квартира АДРЕСА_1 на час її продажу була особистою приватною власністю ОСОБА_3 , що підтверджується відповідною нотаріально завіреною заявою ОСОБА_1 , тому останній не повинен був надавати їй дозволу на продаж квартири.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2024 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року, постанову Одеського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не надали належної правової оцінки тому, що ОСОБА_3 не спростувала презумпцію спільності майна подружжя, а його заява, на яку послалися суди, сама по собі не може бути доказом того, що спірне майно є особистою власністю ОСОБА_3 , оскільки така не змінює правового статусу майна.

Посилається на відповідну практику Верховного Суду.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У квітні 2024 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними й не впливають на правильність оскаржуваних судових рішень по суті спору, оскільки є виключно переоцінкою доказів, що не входить до компетенції суду касаційної інстанції, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення та постанову - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 березня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

03 квітня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень ОСОБА_1 вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 200/786/15-ц та від 26 травня 2022 року у справі № 522/13417/19, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Також підставою касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину Стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 215 ЦК України передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

Згідно із частинами першою-третьою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Отже, конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільності набутого майна щодо певного об`єкта в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її заперечує.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Встановивши, що 16 грудня 2013 року приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Варава К. В. засвідчила заяву ОСОБА_1 , відповідно до якої він повідомив, що квартира АДРЕСА_1 є особистою власністю дружини - ОСОБА_3 , оскільки набута нею за час шлюбу, але за кошти, які належали їй особисто, а також повідомляв про те, що не брав будь-якої участі (трудової або грошової) у поліпшенні вищевказаної квартири, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 11 травня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 щодо вказаної квартири було дотримано вимоги цивільного законодавства, оскільки квартира належала ОСОБА_3 на праві приватної власності, а відтак письмова згода ОСОБА_1 , передбачена частиною третьою статті 65 СК України для розпорядження зазначеним майном не потребувалася.

Доводи касаційної скарги з посилання на постанову Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 522/13417/19 про те, що, засвідчуючи справжність підпису позивача на вказаній заяві, нотаріус не змінював форму власності майна, а лише підтвердив, що підпис на цій заяві зроблений саме позивачем, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, оскільки заява, яка була взята до уваги судами попередніх інстанцій, сама по собі дійсно не змінює правового статусу майна, проте є доказом того, що квартира була придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , а тому в силу пункту 3 частини першої статті 57 СК України є підстави вважати її особистою приватною власністю дружини.

Верховний Суд також відхиляє доводи заявника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 200/786/15-ц, оскільки судами у цій справі не було по іншому застосовано норми матеріального чи процесуального права, а на підставі повного та всебічного розгляду справи, оцінки конкретних обставин та доказів у справі були зроблені відповідні правові висновки, що не суперечить підходу, висловленому у наведеній постанові Верховного Суду.

Посилання заявника на те, що спірна квартира була придбана за час шлюбу сторін, а тому є їх спільною сумісною власністю відповідно до презумпції спільності майна подружжя, є помилковими, оскільки у даному випадку ОСОБА_3 таку презумпцію спростувала.

Отже, доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення та постанову - без змін.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Адабаш Світланою Оксентіївною, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. Ю. Гулейков

Д. Д. Луспеник