Постанова

Іменем України

10 липня 2019 року

місто Київ

справа № 369/5481/16-ц

провадження № 61-10372св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Публічне акціонерне товариство "Банк "Фінанси та Кредит",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Голуб С. А., Іванової І. В., Приходька К. П.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

ОСОБА_1 у червні 2016 року звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту та визнання права власності на майно.

Позивач обґрунтовувала заявлені вимоги тим, що з грудня 2003 року до 17 ІНФОРМАЦІЯ_1 проживала однією сім'єю з ОСОБА_2 без реєстрації шлюбу. У зазначений період ними було набуте таке майно: побудовано житловий будинок АДРЕСА_1; отримано в дар за договорами дарування від 19 серпня 2005 року №3534 та від 16 серпня 2005 року № 3364 і № 3369 земельну ділянку, площею 0,4826 га, із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1; придбано за договорами купівлі-продажу земельні ділянки, площами 1,1222 га та 1,1154 га, які розташовані за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Бузівська сільська рада; автомобіль марки Land Rover Discovery 2005 року випуску, номерний знак НОМЕР_1; автомобіль марки Toyota Land Cruiser Prado, 2005 року випуску, номерний знак НОМЕР_2; автомобіль марки Mercedes-Benz GL 550,2008 року випуску, номерний знак НОМЕР_3; щоглову трансформаторну підстанцію ЩТП-160, потужністю S=160 кВА з повітряною лінією електропередач ПЛ-10 кВ, напругою 10кВ, загальною протяжністю 1,5 км, включаючи опори. Зазначала, що зазначене майно придбане за її особисті кошти, однак зареєстроване за взаємною згодою на відповідача. Після припинення фактичних шлюбних відносин ОСОБА_2 запевнив її, що зазначене майно буде переоформлене на її ім'я, однак домовленостей не дотримався.

Стислий виклад заперечень відповідача

Відповідач поданий позов визнав частково у частині вимог про встановлення факту спільного проживання, в іншій частині позову просив відмовити.

Третя особа заперечувала проти задоволення позову, вважала його необґрунтованим та таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені. Визнано факт проживання однією сім'єю з січня 2004 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Визнано право власності за ОСОБА_1 на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1; визнано право власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку, кадастровий № НОМЕР_4, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнано право власності за ОСОБА_1 на автомобіль марки Land Rover Discovery, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_1, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5; визнано право власності за ОСОБА_1 на автомобіль марки Toyota Land Cruiser Prado, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_2, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_6; визнано право власності за ОСОБА_1 на автомобіль марки Mercedes-Benz GL 550,2008 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_3, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_7; визнано право власності за ОСОБА_1 на щоглову трансформаторну підстанцію ЩТП 160 з потужністю S=160 кВА з повітряною лінією електропередач ПЛ-10 кВ, напругою 10кВ, загальною протяжністю 1,5 км, включаючи опори за адресою: АДРЕСА_1; визнано право власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 1,1222 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий № НОМЕР_8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1; визнано право власності за ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 1,1154 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий № НОМЕР_9, що знаходиться за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, сільська рада Бузівська.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалось тим, що відповідач визнав факт перебування його та ОСОБА_1 у фактичних шлюбних відносинах з січня 2004 року до 17 липня 2013 року та придбання спірного майна за особисті кошти ОСОБА_1, що відповідно до положень законодавства не підлягає доказуванню.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2016 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано факт проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 01 січня 2004 року до 17 ІНФОРМАЦІЯ_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, що розташований на АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину автомобіля марки Land Rover Discovery, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_1, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5; визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину автомобіля марки Toyota Land Cruiser Prado, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_2, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_6; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля марки Mercedes-Benz GL 550,2008 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, номерний знак НОМЕР_3, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_7; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину щоглової трансформаторної підстанції ЩТП-160 з потужністю S=160 кВА, з повітряною лінією електропередач ПЛ-10 кВ, напругою 10кВ, загальною протяжністю 1,5 км, включаючи опори, що розташована на АДРЕСА_1; визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 1,1222 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий № НОМЕР_8, що розташована на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області; визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, площею 1,1154 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий № НОМЕР_9, що розташована на території Бузівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що відсутні докази придбання спірного майна за особисті кошти позивача, а тому відповідно до положень статей 60, 69, 70 СК України частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у спільному майні є рівними.

Додатковим рішенням Апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину земельної ділянки, площею 0,4826 га, кадастровий № НОМЕР_4, що розташована на АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2017 року рішення Апеляційного суду Київської області від 01 грудня 2016 року та додаткове рішення апеляційного суду Київської області від 19 січня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, касаційний суд керувався тим, що перебування чоловіка чи жінки у заявлений період у будь-якому іншому шлюбі виключає можливість встановлення факту спільного проживання однією сім'єю. Однак судами не було встановлено факту перебування чи неперебування ОСОБА_2 у будь-якому зареєстрованому шлюбі у період з 01 січня 2004 року до 17 липня 2013 року. При цьому суд апеляційної інстанції помилково вважав достатнім для встановлення факту проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу наявності відомостей про неперебування у будь-якому зареєстрованому шлюбі лише позивача. Крім того, визнаючи право власності позивача на 1/2 частину спірного майна суд апеляційної інстанції виходив із того, що таке майно є спільною сумісною власністю подружжя та частки дружини і чоловіка в ньому є рівними. Водночас судом не було враховано, що особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти. Судом апеляційної інстанції не було встановлено час придбання спірного майна, джерело його набуття та мету придбання, з огляду на те, що відповідачем було визнано факт, що спірне майно набуте за особисті кошти позивача. В суді апеляційної інстанції зазначений факт не було спростовано. Судом апеляційної інстанції не було також враховано той факт, що в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо будівництва спірного будинку в результаті спільної праці сторін та за спільні грошові кошти.

Відсутні в матеріалах справи також відомості про обставини придбання спірних автомобілів, при цьому копії технічних паспортів не підтверджують факту їх придбання відповідачем у період з 01 січня 2004 року до 17 липня 2013 року та за спільні кошти сторін. Беручи до уваги зазначене, суд апеляційної інстанції не визначився з характером спірних правовідносин, не встановив фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, формально підійшов до розгляду справи, не перевірив доводів апеляційної скарги, у зв'язку із чим дійшов передчасного висновку про наявність підстав для встановлення факту проживання позивача та відповідача однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а також визнання спірного майна спільним сумісним майном подружжя.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2018 року рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 липня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції безпідставно застосував при вирішенні спору частину 1 статті 10 СК України, відповідно до якої якщо певні сімейні відносини не врегульовані частину 1 статті 10 СК України, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми частину 1 статті 10 СК України, які регулюють подібні відносини (аналогія закону) і дійшов висновку, що майно, набуте під час проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу, може бути визнано як спільним сумісним майном, так і особистим майном кожного з них. Суд апеляційної інстанції зазначив, що законом врегульовані як права та обов'язки подружжя, так і права осіб, які проживають без реєстрації шлюбу. Виходячи зі змісту норм, які регулюють майнові права та обов'язки подружжя, презюмується, що все набуте під час шлюбу майно є спільною сумісною власністю подружжя. Однак законом передбачені винятки із цих загальних засад для визнання деякого майна особистою приватною власністю одного із подружжя. Водночас чоловік та жінка, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, не мають взаємних прав та обов'язків, притаманних подружжю, належність їм майна на праві спільної сумісної власності законом не презюмується. Натомість у законі передбачено виняток і надано їм лише право визнати набуте ними майно спільною сумісною власністю. Але для доведення спільності майна необхідна наявність двох критеріїв: встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу і надання доказів набуття певного майна в період цього проживання. Таким чином, майно, набуте під час спільного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу, може бути визнане спільним сумісним майном при доведеності цих обставин, в іншому випадку може залишатись у власності одного з них, на кого було зареєстроване. Визнання майна, яке зареєстровано на чоловіка або жінку, які проживають без реєстрації шлюбу, особистою приватною власністю іншого з них, законом не передбачено. Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що СК України не передбачене визнання майна особистою приватною власністю особи, яка не перебуває у шлюбі з іншою особою, а відповідні правовідносини регулюються нормами цивільного законодавства. Суд також зазначив, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно. Виходячи із наведеного, факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу може бути встановлений лише при виникненні спору щодо набутого в цей період майна і визнання його спільною сумісною власністю. За таких обставин, враховуючи відсутність вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю, не підлягали також задоволенню вимоги про встановлення факту проживання однією сім'єю.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у лютому 2018 року, ОСОБА_1 просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується порушенням судом апеляційної інстанції норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції безпідставно не дослідив довідку про те, що відповідач не перебував у іншому шлюбі. Також суд дійшов помилкового висновку про те, що вимога про встановлення факту спільного проживання не може бути розглянута як самостійна вимога без вирішення питання про визнання майна спільною сумісною власністю. Заявник стверджує, що суд апеляційної інстанції не врахував правовий висновок Верховного Суду України, зроблений у постанові від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15, відповідно до якого у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Також заявник посилається на те, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про можливість застосування до правовідносин положення статті 57 СК України за аналогією закону. Наведене, на переконання заявника, є порушенням її права на ефективний спосіб захисту.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 13 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження, а ухвалою від 03 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному статті 263 ЦПК України. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач під час розгляду справи у суді першої інстанції визнав ту обставину, що під час проживання сторін сім'єю без шлюбу на ім'я відповідача за особисті кошти позивача набуто у власність таке майно: 1) житловий будинок (загальною площею 882,1 кв. м, житловою площею 216,5 кв. м) за адресою: АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 07 вересня 2010 року на підставі рішення виконкому Гореницької сільської ради від 31 серпня 2010 року, № 2/9; 2) земельні ділянки (площею 1,1222 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий номер земельної ділянки: НОМЕР_8, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та площею 1,1154 га, цільове призначення: для розміщення виробничо-складських та офісних приміщень, кадастровий номер земельної ділянки: НОМЕР_9, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_10, та на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серії НОМЕР_11; 3) автомобіль марки LAND ROVER DISCOVERY, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_5; 4) автомобіль марки TOYOTA LAND CRUISER PRADO, 2005 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_2, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_6; автомобіль марки MERCEDES-BENZ GL 550,2008 року випуску, легковий універсал В, чорного кольору, реєстраційний номер НОМЕР_3, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_7; 5) щоглову трансформаторну підстанцію ЩТП-160 з потужністю S=160 кВА з повітряною лінією електропередач ПЛ-10 кВ, напругою 10кВ, загальною протяжністю 1,5 км, включаючи опори.

Відповідно до умов іпотечних договорів від 01 серпня 2013 року № 25883-90312/0813; від 31 липня 2013 року № 25882-90300/0713, договору застави основних засобів від 02 серпня 2013 року № 25892-90700/0813 та договору застави транспортних засобів від 02 серпня 2013 року № 25886-90201/0813 спірне майно зареєстровано за відповідачем та передано з метою забезпечення виконання зобов'язань ТОВ "ГЛОБАЛ ІСТЕРН МЕНЕДЖМЕНТ Україна" за договором про відновлювальну кредитну лінію від 31 липня 2013 року № 11v-01-13 в іпотеку та в заставу Публічному акціонерному товариству "Банк "Фінанси та Кредит".

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Частиною 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України, частини 1 статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з положеннями статті 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

Відповідно до статті 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

Відповідно до частини 1 статті 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Частиною 2 статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 Частиною 2 статті 74 СК України.

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім'єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції керувався положеннями статті 57 СК України, відповідно до якого особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто, яке він застосував за аналогією закону.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неможливість застосування положень глави 7 до спірних правовідносин з огляду на таке.

Відповідно до частини 1 статті 10 СК України якщо певні сімейні відносини не врегульовані частини 1 статті 10 СК України, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми частини 1 статті 10 СК України, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

Отже, підставою для застосування аналогії закону є неврегульованість відповідних сімейних відносин положеннями СК України.

Водночас питання режиму майна жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, врегульовано положеннями статті 74 СК України, у якій зазначено, що на ці правовідносини поширюються положення глави 8 статті 74 СК України, що доводить вичерпність такого врегулювання, тобто прогалина у законодавчому регулюванні зазначених відносин відсутня, отже, відсутні й підстави для застосування аналогії.

З огляду на наведене доводи касаційної скарги у цій частині Верховний Суд не може визнати обґрунтованими.

Стосовно доводів касаційної скарги про те, що судом не вирішено позов у частині встановлення факту проживання однією сім'єю Верховним Судом враховано таке.

За відсутності спору про право цивільне зазначені факти підлягають встановленню судом у порядку окремого провадження. Так, відповідно до частини 1 статті 234 ЦПК України 2004 року окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно із пунктом 5 частини 1 статті 256 ЦПК України 2004 року до справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення відносяться, зокрема, справи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу.

Аналіз наведених положень Закону дає підстави для висновку про те, що встановлення певних фактів має на меті підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи, або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

У справі, що переглядається, вимога про встановлення факту проживання однією сім'єю позивачем висунута з конкретною правовою метою - визначення правового статусу нерухомого майна, набутого сторонами у період спільного проживання як такого, що є її особистою власністю.

Разом з тим, оскільки суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав визнавати спірне майно, що зареєстровано за відповідачем, особистою власністю позивача, відмова суду у встановленні факту з урахуванням принципу ефективності способу судового захисту є обґрунтованою.

Відповідно до статті 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Принцип ефективності закріплений і у діючому ЦПК України, відповідно до правил статей 2,5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, тобто вирішення питання про встановлення факту спільного проживання сторін є можливим та є доцільним у випадку вирішення спору з приводу визнання спірного нерухомого майна спільним сумісним майном, однак позовні вимоги позивача не містили таких вимог, отже суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову у цій частині.

Доводи касаційної скарги щодо неоднакового застосування норм матеріального права із посиланням на постанову від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15є необґрунтованими, оскільки у зазначеній справі спір розглянутий за інших фактичних обставин.

Верховний Суд зауважує, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Верховний Суд встановив, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Статтями 10, 60 ЦПК України 2004 року визначено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Статтями 10, 60 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 4 статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Київської області від 07 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко