Історія справи

Постанова КЦС ВП від 30.01.2023 року у справі №569/6883/21
Постанова КЦС ВП від 30.01.2023 року у справі №569/6883/21

Постанова

Іменем України

30 січня 2023 року

м. Київ

справа № 569/6883/21

провадження № 61-14877св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

стягувач - ОСОБА_1 ;

боржник - ОСОБА_2 ,

суб`єкт оскарження - приватний виконавець виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віра Леонідівна

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни на ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 06 травня 2021 року у складі судді Першко О. О. та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 серпня 2021 року у складі колегії суддів Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М., Шимківа С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із скаргою на дії та рішення приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич В. Л. (далі -приватний виконавець).

Скаргу мотивував тим, що державний виконавець Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Павелко Л. М. (далі - державний виконавець) направив виконавче провадження № 60851924 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ФОП ОСОБА_1 6 690,60 грн, а також 130,93 грн у відшкодування судових витрат, за заявою стягувача, до приватного виконавця, оскільки в її провадженні знаходиться виконавче провадження № 63123455 щодо цього ж боржника.

Приватний виконавець постановою від 29 березня 2021 року передала виконавче провадження № 60851924 назад до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), у зв`язку з тим, що зареєстроване місце проживання та (чи) перебування боржника ОСОБА_3 перебуває поза межами її виконавчого округу.

Вважає дії приватного виконавця протиправними та такими, що мають дискримінаційний характер, оскільки у межах її виконавчого округу здійснюється примусове стягнення коштів за виконавчим провадженням № 63123455 з ОСОБА_2 , тобто з того боржника щодо якого ним подано заяву.

Просив суд визнати протиправними дії (бездіяльність) приватного виконавця щодо повернення до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) виконавчого провадження № 60851924 без прийняття до виконання, зобов`язати відкрити виконавче провадження та належним чином вчинити виконавчі дії з примусового виконання рішення суду відповідно до чинного законодавства, практики Європейського суду з прав людини (рішення Європейського суду з прав людини від 26 липня 2012 року у справі № 38773/05 Савіцький проти України та інші).

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Рівненський міський суд Рівненської області ухвалою від 06 травня 2021 року скаргу задовольнив частково.

Визнав дії приватного виконавця щодо передачі виконавчого провадження № 60851924 до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) та постанову приватного виконавця про передачу виконавчого провадження від 29 березня 2021 року № 60851924 до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), з виконання виконавчого листа № 2-2045/10 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 6 699,60 грн та 130,98 грн у відшкодування судових витрат, неправомірними.

Зобов`язав приватного виконавця розглянути питання про об`єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з ОСОБА_2 у зведене виконавче провадження.

У решті вимог скарги відмовив.

Частково задовольняючи скаргу, місцевий суд мотивував свій висновок тим, що приватний виконавець, відповідно до вимог пункту 14, 15 розділу III Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року № 512/5, зі змінами та доповненнями від 29 вересня 2016 року № 2832/5 (далі - Інструкція), повинна була перевірити наявність чи відсутність іншого виконавчого провадження чи зведеного виконавчого провадження щодо одного й того самого боржника та вирішити питання про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження.

Проте, приватний виконавець ці дії не вчинила.

Враховуючи, що у провадженні приватного виконавця знаходилось на виконанні виконавче провадження № 63123455 щодо боржника ОСОБА_2 , її дії, оскаржені ОСОБА_1 , є неправомірними.

Належним усуненням допущеного приватним виконавцем порушення (поновлення порушеного права заявника) є зобов`язання приватного виконавця об`єднати виконавчі провадження про стягнення коштів з ОСОБА_2 у зведене виконавче провадження.

Відмовляючи у решті скарги місцевий суд зазначив, що оскільки виконавче провадження № 60851924 відкрито постановою державного виконавця від 11 грудня 2019 року, тому повторне вирішення цього питання після його передачі іншому виконавцю чинним законодавством не передбачено.

Скарга в частині зобов`язання приватного виконавця належним чином і в повному обсязі вчинити виконавчі дії з примусового виконання рішення суду, не підлягає задоволенню, як така що не ґрунтується на вимогах закону.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На ухвалу місцевого суду приватний виконавець подала апеляційну скаргу.

Рівненський апеляційний суд постановою від 05 серпня 2021 року апеляційну скаргу приватного виконавця залишив без задоволення, а ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 06 травня 2021 року залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що місцевий суд повно встановив фактичні обставини справи, правильно застосував норми матеріального права, скаргу розглянув з дотриманням вимог ЦПК України.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що приватний виконавець безпідставно передав виконавче провадження до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).

Доводи апеляційної скарги про неможливість вирішення питання про об`єднання виконавчих проваджень, оскільки виконавче провадження № 63123455 повернуто стягувачу не мають правового значення, оскільки така постанова була прийнята приватним виконавцем після ухвалення судового рішення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2021 року до Верховного Суду, приватний виконавець, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати ухвалу місцевого суду та постанову суду апеляційної інстанції, ухвалити нове рішення, яким у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії приватного виконавця відмовити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 01 листопада 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України.

У грудні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 20 січня 2023 року № 82/0/226-23 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справи 20 січня 2023 року справу передано судді доповідачу - Мартєву С. Ю.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційну скаргу приватний виконавець мотивувала тим, що Закон України «Про виконавче провадження», Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Інструкція не передбачають чіткого порядку дій, які повинен вчинити приватний виконавець у випадку передачі йому на виконання виконавчого провадження, якщо боржник за виконавчим документом проживає та/або місце знаходження його майна знаходиться поза межами виконавчого округу такого приватного виконавця.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Проте, останнє, станом на момент подання цієї касаційної скарги, даний порядок не розробило.

Зауважила, що звернення до Верховного Суду із цією касаційною скаргою має на меті формування єдиної правової позиції щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які стосуються передачі виконавчих проваджень.

Зазначила, що суди попередніх інстанцій не з`ясували обставини, які мають значення для розгляду справи, а докази, які містяться у справі є недостатніми для задоволення вимог скаржника.

Вважає, що поза увагою судів залишилось те, що виконавче провадження № 63123455 щодо боржника ОСОБА_2 , яке перебувало на виконанні у приватного виконавця, на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» 18 травня 2021 року, завершене. Інших виконавчих проваджень про стягнення коштів з ОСОБА_2 у приватного виконавця немає.

На час прийняття судом першої інстанції оскарженої ухвали, виконавче провадження № 60851924 уже було завершене, проте дана обставина не була встановлена судом при розгляді справи по суті.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 11 листопада 2011 року на виконання судового рішення Апеляційний суд Рівненської області, видав виконавчий лист про стягнення на користь ОСОБА_1 з ОСОБА_4 6 699,60 грн, а також 130,93 грн у відшкодування судових витрат (а. с. 41).

Державний виконавець постановою від 11 грудня 2019 року відкрив виконавче провадження та прийняв до виконання виконавчий лист № 2-2045/10, боржником у якому є ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 42, 43).

17 грудня 2019 року державний виконавець виніс постанову про зміну (доповнення) реєстраційних даних, відповідно до яких прізвище боржника замість « ОСОБА_4 » зазначив як « ОСОБА_4 » (а. с. 65).

За актом державного виконавця від 23 березня 2020 року боржник у смт. Квасилів не проживає, місце проживання не відомо (а. с. 67).

Відповідно до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 16 грудня 2019 року № 193277430 у ОСОБА_2 відсутнє нерухоме майно (а. с. 60-62).

11 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернувся до державного виконавця із заявою про передачу виконавчого документа приватному виконавцю, оскільки остання здійснює виконавче провадження № 63123455 щодо ОСОБА_3 (а. с. 70).

Постановою від 01 березня 2021 року державний виконавець виконавчий документ № 2-2045/10 передав приватному виконавцю (а. с. 72, 73).

29 березня 2021 року приватний виконавець винесла постанову про прийняття виконавчого провадження № 60851924 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2045/10, виданого 11 листопада 2011 року Апеляційним судом Рівненської області (а. с. 77, 78).

Цього дня, приватний виконавець винесла постанову про передачу виконавчого провадження № 60851924, якою виконавчий лист № 2-2045/10, виданий 11 листопада 2011 року Апеляційним судом Рівненської області, повернула Рівненському районному відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), за місцем проживання боржника та зазначила, що у виконавчому провадженні відсутня будь-яка інформація та не вжила заходів примусу спрямованих на отримання інформації щодо проживання боржника на території округу, в якому приватний виконавець здійснює свою діяльність, а саме виконавчий округ міста Києва (а. с. 80, 81).

За інформацією з Єдиного реєстру боржників від 17 березня 2021 року в приватного виконавця на виконанні перебуває виконавче провадження № 63123455 щодо боржника ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 11).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України та абзац другий частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частково задовольняючи скаргу на дії приватного виконавця місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що приватний виконавець не врахував положень чинного законодавства та безпідставно повернув виконавче провадження до Рівненського районного відділу державної виконавчої служби Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).

Верховний Суд погодився із таким висновком враховуючи наступне.

Щодо відсутності висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Подаючи касаційну скаргу приватний виконавець зазначала, що вона має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки у подібних правовідносинах щодо порядку передачі виконавчих проваджень відсутній висновок Верховного Суду.

Цей довід касаційної скарги не знайшов свого підтвердження у справі.

Аналіз відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про те, що Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) дійшла наступного висновку: «Законом № 1403-VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) державними виконавцями органів державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (стаття 3)

Пункт 6 частини першої статті 4 Закону № 1403-VIIIта пункт 4 частини першої статті 2 Закону № 1404-VIII установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.

Цей принцип полягає, зокрема, у наданні стягувачу права вибору - пред`явити виконавчий документ для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 Закону № 1404-VIII віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців (абзац другий частини першої статті 19 цього Закону). Тобто вищевказані положення надають стягувачу право на власний розсуд обрати орган, що буде здійснювати примусове виконання, обираючи при цьому між державною виконавчою службою та приватними виконавцями.

Частина перша статті 27 Закону № 1403-VIII і частина друга статті 24 Закону № 1404-VIII також передбачають право фізичних або юридичних осіб вільно обирати приватного виконавця з числа тих, відомості про яких внесено до Єдиного реєстру приватних виконавців України, з урахуванням суми стягнення та місця виконання рішення, визначених Законом № 1404-VIII. Приватний виконавець приймає до виконання виконавчі документи за місцем проживання, перебування боржника - фізичної особи, за місцезнаходженням боржника - юридичної особи або за місцезнаходженням майна боржника.

Залежно від вибору стягувача та після пред`явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби або до приватного виконавця у відповідного виконавця виникають передбачені статтею 18 Закону № 1404-VIII права й обов`язки, зокрема обов`язок здійснювати заходи примусового виконання рішення у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Застосування правила щодо обов`язкового передання виконавчого провадження від приватного виконавця до державного і навпаки призведе до порушення основоположного принципу диспозитивності, порушення права стягувача на вибір виконавця, передбаченого законом.».

Крім того, порядок передачі виконавчих проваджень визначений розділом III «Загальні умови та порядок здійснення виконавчого провадження» Інструкції, яка розроблена відповідно до Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон України «Про виконавче провадження», Закон № 1404-VIII), інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Міністерства юстиції України.

За таких обставин необхідність у висловленні висновку щодо застосування норм права, якими регулюється порядок передачі виконавчих проваджень у подібних відносинах відсутня.

Щодо розгляду скарги по суті

Згідно із статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Стаття 5 Закону України «Про виконавче провадження» передбачає, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців. Правовий статус та організація діяльності яких встановлюється Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Приватний виконавець здійснює примусове виконання рішень, передбачених статтею 3 Закону України «Про виконавче провадження», крім рішень, зазначених у пунктах 1-11 даної статті.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Частиною четвертою статті 25 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що передача виконавчих проваджень від одного державного виконавця до іншого, від одного органу державної виконавчої служби до іншого або до виконавчої групи здійснюється в порядку, визначеному Міністерством юстиції України.

Частиною 5 статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що за заявою стягувача виконавчий документ може бути передано від одного приватного виконавця іншому або відповідному органу державної виконавчої служби, або від органу державної виконавчої служби - приватному виконавцю; про передачу (прийняття до виконання) виконавчого документа виконавець виносить постанову.

Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 19 Закону України «Про виконавче провадження» право вибору пред`явлення виконавчого документа для примусового виконання до органу державної виконавчої служби чи до приватного виконавця, якщо виконання рішення відповідно до статті 5 цього Закону віднесено до компетенції і органів державної виконавчої служби, і приватних виконавців, належить стягувачу.

Тобто, з аналізу зазначених норм права слідує, що лише стягувачу належить право вибору пред`явлення виконавчого документа до виконання та лише за заявою стягувача допускається передача виконавчого документа для виконання іншому виконавцю, органу тощо; передача виконавчого документа без згоди стягувача є порушенням прав стягувача при примусовому виконанні.

Закон України «Про виконавче провадження» є спеціальним законом, що регулює порядок вчинення виконавчих дій, натомість детально дії виконавців під час вчинення виконавчих дій регламентуються Інструкцією.

Стаття 30 Закону України «Про виконавче провадження» визначає, що виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження щодо такого боржника, у рамках зведеного виконавчого провадження. Виконання кількох рішень про стягнення коштів з одного боржника здійснюється приватним виконавцем у рамках зведеного виконавчого провадження.

Окремі питання організації виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб), що відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню визначені Інструкцією.

Розділом III Інструкції визначені загальні умови та порядок здійснення виконавчого провадження.

Зокрема, у пункті 14 встановлено, в разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об`єднуються у зведене виконавче провадження та виконуються державним виконавцем, який відкрив перше виконавче провадження; про об`єднання виконавчих проваджень у зведене державний виконавець виносить постанову. У разі якщо виконавче провадження щодо одного й того самого боржника виявлено в іншому органі державної виконавчої служби, таке виконавче провадження передається на виконання до органу державної виконавчої служби, державним виконавцем якого відкрито перше виконавче провадження, або в порядку, визначеному розділом V цієї Інструкції. Наявність або відсутність іншого виконавчого провадження чи зведеного виконавчого провадження щодо одного й того самого боржника державний виконавець перевіряє за даними автоматизованої системи виконавчого провадження при відкритті виконавчого провадження.

У пункті 15 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень встановлено, що об`єднання виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника у зведене виконавче провадження та приєднання виконавчого провадження до зведеного виконавчого провадження здійснюється приватним виконавцем у порядку визначеному пунктом 14 цього розділу.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що державний виконавець на підставі заяви ОСОБА_1 про передачу виконавчого документу приватному виконавцю, керуючись вимогами частини четвертої статті 25 Закону України «Про виконавче провадження», постановою від 01 березня 2021 року передав виконавчий лист № 2-2045/10 у виконавчому провадженні № 60851924 приватному виконавцю у зв`язку з наявністю в її провадженні виконавчого провадження № 63123455 боржником у якому є також боржник ОСОБА_2 .

Проте, приватний виконавець не прийняв виконавче провадження № 60851924 та виніс постанову від 29 березня 2021 року, якою повернув виконавчий лист № 2-2045/10 назад державному виконавцю.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно застосували принцип диспозитивності виконавчого провадження, у зв`язку з чим дійшли обґрунтованого висновку про те, що дії приватного виконавця не узгоджуються із вимогами законодавства та є неправомірними.

Залишаючи без змін ухвалу місцевого суду, суд апеляційної інстанції правильно зауважив, що доводи апеляційної скарги про неможливість вирішення питання про об`єднання виконавчих проваджень, оскільки виконавче провадження № 63123455 повернуто стягувачу не мають правового значення, оскільки така постанова була прийнята приватним виконавцем після ухвалення судового рішення.

Зміст касаційної скарги свідчить про те, що викладені аргументи аналогічні аргументам апеляційної скарги, були предметом дослідження апеляційним судом та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом було дотримано норми матеріального і процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги є неприйнятними, оскільки переоцінка доказів та встановлення нових обставин у справі перебуває поза межами повноважень суду перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначеними статтею 400 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Дорошкевич Віри Леонідівни залишити без задоволення.

Ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 06 травня 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 05 серпня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська