Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.07.2018 року у справі №482/1165/17

Постанова

Іменем України

30 січня 2019 року

м. Київ

справа № 482/1165/17-ц

провадження № 61-26983св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М., Штелик С. П. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3,

треті особи: ОСОБА_4, орган опіки та піклування Новоодеської районної державної адміністрації Миколаївської області,

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника органу опіки та піклування Новоодеської районної державної адміністрації Миколаївської області - Сташук Р. Ф., на постанову апеляційного суду Миколаївської області в складі суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І., від 14 березня 2018 року,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до неповнолітнього ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_2, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.

На обґрунтування позову вказала, що є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, в якому зареєстровано місце проживання неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, який в будинку не проживає близько року у зв'язку із проживанням зі своєю матір'ю ОСОБА_2 у АДРЕСА_2. Посилаючись на викладене, а також на те, що факт реєстрації неповнолітнього ОСОБА_3 без фактичного проживання у належному їй будинку призводить до сплати надмірних комунальних послуг, а також до обмеження її у здійсненні права власності, просить визнати відповідача таким, що втратив право користування вищевказаним житловим будинком.

Рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області в складі судді Демінської О. І. від 20 листопада 2017 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачу ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, у якому зареєстровані остання, її син - третя особа у справі ОСОБА_4, та онук позивача - відповідач у справі - неповнолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.Неповнолітній вселився у належний позивачу будинок як член сім'ї власника цього будинку -ОСОБА_1 та його батька, що проживає разом із позивачем. Батько дитини ОСОБА_4 спільно з сусідами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 склав акт про те, що ОСОБА_3, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, не проживає за вказаною адресою з 09 червня 2015 року, не має в житловому будинку свого спального місця та не зберігає своїх особистих речей. Причини не проживання малолітнього ОСОБА_3 в указаному акті не зазначені.Орган опіки та піклування Новоодеської РДА Миколаївської області заперечував щодо вимог позову ОСОБА_1 про визнання неповнолітнього таким, що втратив право користування житловим приміщенням, у зв'язку із наявністю поважних причин такого не проживання.Суд установив, що відповідач, хоча фактично і мешкає в силу свого неповноліття зі своєю матір'ю, проте добровільно зв'язку з будинком позивача, а також зі своєю бабусею та батьком не втрачав, його не проживання в гуртожитку зумовлено негативними відносинами з ОСОБА_1 та ОСОБА_4 Зазначивши, що у всіх діях щодо дитини, до досягнення нею повноліття, незалежно від того ким вони здійснюються, має бути забезпечено максимально можливе врахування інтересів неповнолітньої дитини, суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимог позову.

Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 листопада 2017 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що з жовтня 2013 року місцем проживання неповнолітнього онука позивача є місце проживання його матері, яка має зареєстроване місце проживання в будинку, належного її матері - ОСОБА_8, та в силу положень ЖК України має право на вселення та реєстрацію місця проживання свого неповнолітнього сина без згоди власника, а відтак права ОСОБА_3 на отримання паспорту не будуть порушені. У зв'язку із не проживанням неповнолітнього онука позивача в належному останній на праві власності будинку без поважних причин більше року, суд апеляційної інстанції ухвалив нове судове рішення про задоволення позову ОСОБА_1

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2018 року до Верховного Суду, представник органу опіки та піклування Новоодеської районної державної адміністрації Миколаївської області - Сташук Р. Ф., посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, не правильно застосував у справі норми матеріального та процесуального права, не надав належної оцінки зібраним у справі доказам та дійшов помилкових висновків про задоволення позову, необ'єктивно і упереджено вирішив спір. Апеляційний суд безпідставно поновив позивачу строк на апеляційне оскарження судового рішення. На думку скаржника, апеляційний суд, ухвалюючи протилежне за змістом рішення, не спростував висновки суду першої інстанції про наявність поважних причин не проживання відповідача у спірному будинку. Апеляційний суд, указуючи, що особа може вільно обирати місце свого проживання, одночасно позбавив неповнолітнього відповідача можливості обрати місцем проживання спірний будинок.

У серпні 2018 року представник ОСОБА_1 та ОСОБА_4 - ОСОБА_9, подав від імені своїх довірителів відповідні відзиви на касаційну скаргу, посилаючись на те, що обставини справи судом апеляційної інстанцій встановлені повно та відповідають фактичними обставинам, які склалися між учасниками даної справи. У відзивах на касаційну скаргу заявник просив відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Відповідно до частини першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

У статті 8 Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із частиною сьомою статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно з частиною другою статті 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 156 ЖК України визначено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 ЖК України, зокрема дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право користування цим житлом у разі його відсутності без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1.

Неповнолітній відповідач ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є онуком ОСОБА_1 та сином третьої особи - ОСОБА_4 та вселився в будинок як член сім'ї батька та бабусі.

Відповідно до довідки виконавчого комітету Новоодеської міської ради №26101 від 06 липня 2017 року, виданої ОСОБА_4, він зареєстрований в АДРЕСА_1 та до складу його сім'ї входять ОСОБА_1, мати, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_3, син, ІНФОРМАЦІЯ_1. У довідці зазначено про те, що останній зареєстрований у будинку, але фактично не проживає.

Згідно з рішенням органу опіки та піклування Новоодеської РДА Миколаївської області з питання визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 №621/01-31/02 від 07 жовтня 2013 року з урахуванням усної згоди батьків щодо місця проживання дитини та бажання малолітнього дитини проживати разом з матір'ю, визначено місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір'ю ОСОБА_2

Батько дитини ОСОБА_4 спільно з сусідами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 склав акт який, датовано червнем 2017 року, про те, що ОСОБА_3, який зареєстрований за спірною адресою не проживає з 09 червня 2015 року за вказаною адресою, не має в житловому будинку свого спального місця та не зберігає своїх особистих речей.

В акті не зазначені причини не проживання неповнолітнього ОСОБА_3 в указаному будинку.

Відповідно до висновку №333/03-34/02 від 25 жовтня 2017 року орган опіки та піклування Новоодеської РДА Миколаївської області заперечує щодо задоволення позову ОСОБА_1 до неповнолітнього ОСОБА_3 про визнання його таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, у зв'язку із наявністю поважних причин такого не проживання.

Суд першої інстанції установив, що неповнолітній ОСОБА_3 не втратив право користування спірним житлом, оскільки не проживає в будинку через неприязні відносини з ОСОБА_1 та ОСОБА_4

Апеляційним судом не встановлено інших фактичних обставин даної справи в частині поважності причин не проживання неповнолітньої дитини за спірним місцем її реєстрації.

Сторонами не подавались до суду апеляційної інстанції будь-які нові належні та допустимі докази в даній справі, також не заявлялись клопотання про дослідження доказів, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено.

Висновки суду апеляційної інстанції у даній справі касаційний суд вважає помилковими, оскільки апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове протилежне за змістом рішення про задоволення позову ОСОБА_1 В та визнання неповнолітньої дитини такою, що втратила право користування спірним будинком на підставі тих же доказів та установлених обставин, що й суд першої інстанції, не зазначивши достатніх мотивів, за якими він вважав неправильними висновки суду першої інстанції, зокрема в частині поважності причин не проживання дитини у спірному будинку.

Дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, встановивши, що неповнолітній ОСОБА_3 був вселений у спірний будинок як член сім'ї власника і добровільно не втрачав зв'язку з будинком позивача, а також зі своєю бабусею та батьком, та вказавши, що його не проживання зумовлене негативними відносинами з ОСОБА_1 та ОСОБА_4, що у даній справі підтверджує поважність причин не проживання відповідача в спірному будинку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для застосування частини другої статті 405 ЦК України, у зв'язку із чим позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

При цьому, районний суд правильно зазначив, що у всіх діях щодо дитини, до досягнення нею повноліття, незалежно від того, ким вони здійснюються, має бути забезпечено якнайкраще врахування інтересів неповнолітньої дитини та вірно послався при вирішенні даного спору, зокрема, на положення статті 27 Конвенції про права дитини, статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 7 СК України.

Суд першої інстанції урахував вимоги норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, дослідив обставини справи у відповідності із такими вимогами і надав належну правову оцінку доводам учасників справи.

Згідно вимог статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи те, що апеляційний суд скасував судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує рішення апеляційного суду та залишає в силі рішення суду першої інстанції на підставі статті 413 ЦПК України.

З урахуванням викладеного та керуючись статтями 400, 409, 413, 415 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу представника органу опіки та піклування Новоодеської районної державної адміністрації Миколаївської області - Сташук Р. Ф., задовольнити.

Постанову апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2018 року скасувати, рішення Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 листопада 2017 року залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. О. Лесько

С.Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

С.П. Штелик