Постанова

Іменем України

21 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 754/8730/19

провадження № 61-9673св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В. (суддя-доповідач), суддів:Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Прокуратура міста Києва, Державна казначейська служба України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги Прокуратури міста Києва, Державної казначейської служби України на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року у складі судді Саламон О. Б. та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Прокуратури міста Києва, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що у період проходження ним служби в органах міліції, а саме 29 травня 2015 року, Прокуратурою міста Києва внесені відомості про кримінальне правопорушення за частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України (далі - КК України), кримінальне провадження № 42015100000000657, за фактом вимагання неправомірної вигоди співробітником одного з районних відділів міліції.

03 липня 2015 року старшим слідчим слідчого відділу Прокуратури міста Києва його затримано, проведені обшуки за місцем його проживання та місцем роботи, а також повідомлено його про підозру у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України.

Ухвалами Голосіївського районного суду м. Києва до нього застосовано цілодобовий домашній арешт строком на два місяці, надалі термін дії домашнього арешту продовжено на два місяці в межах строку досудового розслідування, його відсторонено від посади строком на два місяці, накладено арешт на його майно.

25 листопада 2015 року затверджено обвинувальний акт, відповідно до якого він обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України. Зазначений акт направлено для розгляду до Деснянського районного суду м. Києва.

У процесі судового розгляду справи затверджено новий обвинувальний акт та його дії кваліфіковані за частиною 1 статті 368 КК України.

Позивач зазначав, що суд визнав недоведеним обвинувачення у вчиненні ним зазначеного вище кримінального правопорушення та вироком Деснянського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року, його визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні згідно з частиною 1 статті 368 КК України, та виправдано за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, в якому він обвинувачувався.

Також позивач зазначав, що судами встановлено, що під час досудового розслідування порушені його права при проведенні негласних слідчих (розшукових) дій.

Незаконними діями органу досудового розслідування порушені його права на подальше проходження служби в органах внутрішніх справ, а з 07 листопада 2015 року - в органах поліції. Так, на нього накладено дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ за вчинення дисциплінарного проступку, який виразився в ігноруванні вимог Присяги працівника органів внутрішніх справ України, Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ України, Правил поведінки та професійної етики осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ України. Згодом його звільнено з органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України.

Вважаючи звільнення порушенням своїх прав, він вимушений був звертатися за їхнім відновленням до судових органів. Протягом 2015-2018 років він захищав свої права у судах, проте, незважаючи на позитивні рішення судів, надалі змушений звертатися до суду, оскільки Міністерство внутрішніх справ України не визнає його право на пенсійне забезпечення як особи, що має відповідну вислугу років та право на отримання пенсії згідно із Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб".

Зазначив, що судова тяганина, що виникла у зв'язку з порушенням його прав, та з урахуванням норм чинного законодавства, зокрема Закону України "Про Національну поліцію", призвела до того, що він не зміг скористатися своїм правом на подальше проходження служби в поліції.

Діями органу досудового слідства йому завдано моральної шкоди, оскільки у період пред'явлення підозри, та до набрання вироком законної сили, він незаконно знаходився під слідством. Зазначене завдало йому моральних втрат, страждань, призвело до порушення нормальних життєвих зв'язків, систематичного стресового стану, підірвало здоров'я, честь та гідність, втрачено дохід. Оскільки період перебування його під слідством складає 28 місяців, розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим за 116 844,00 грн.

Із урахуванням наведених обставин, позивач просив суд стягнути з Державної казначейської служби України шляхом списання з розрахункового рахунку, призначеного для відшкодування шкоди, завданої діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудового розслідування, прокуратури та суду, 1 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволений частково. Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 250 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Постановою Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року апеляційні скарги першого заступника прокурора міста Києва, Державної казначейської служби України залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року залишено без змін.

Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що внаслідок незаконних дій органів досудового розслідування та суду позивачу завдано моральних втрат, що призвело до зменшення його авторитету як працівника органів внутрішніх справ, приниження його честі, гідності та ділової репутації, обмеження його соціальної та професійної активності. Розмір відшкодування моральної шкоди із урахуванням засад розумності та справедливості визначено в 250 000,00 грн.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційних скарг

У червні 2020 року Державна казначейська служба України подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення у частині задоволених вимог та ухвалити у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга Державної казначейської служби України мотивована тим, що судами не враховано, що на момент розгляду справи місцевим судом діяв Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень якого мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. Державна казначейська служба України не порушувала прав та обов'язків позивача, не вступала із ним у будь-які правовідносини та не завдала йому жодної шкоди, тому не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу іншими суб'єктами. Суди не врахували правового висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суд від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).

У червні 2020 року Прокуратура міста Києва подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить змінити оскаржувані судові рішення шляхом зменшення суми, стягнутої на відшкодування моральної шкоди.

Касаційна скарга Прокуратури міста Києва мотивована тим, що суди не встановили усі фактичні обставини справи, які мають значення для вирішення справи, наданні позивачем обґрунтування обмежуються посиланням на виправдувальний вирок та його суб'єктивним ставленням до фактичних подій та не перебувають у причинно-наслідковому зв'язку із кримінальним переслідуванням. Судами не враховано правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга Державної казначейської служби України підлягає частковому задоволенню, касаційна скарга Прокуратури міста Києва - не підлягає задоволенню із таких підстав.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 працював на посаді заступника начальника відділу дільничних інспекторів міліції Деснянського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві.

29 травня 2015 року органом досудового розслідування щодо ОСОБА_1 внесені відомості про кримінальне правопорушення згідно з частиною 3 статті 368 КК України (кримінальне провадження №42015100000000657).

03 липня 2015 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України.

У межах вказаного кримінального провадження ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 04 липня 2015 року до ОСОБА_1 застосовано цілодобовий домашній арешт строком на два місяці.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року термін дії домашнього арешту продовжено на два місяці у межах строку досудового розслідування, заборонивши ОСОБА_1 залишати місце проживання із 22 год 00 хв до 06 год 00 хв.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 07 липня 2015 року ОСОБА_1 відсторонено від посади строком на два місяці.

Ухвалою Голосіївського районного суду м. Києва від 01 вересня 2015 року накладено арешт на майно ОСОБА_1.

25 листопада 2015 року затверджено обвинувальний акт, відповідно до якого ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 368 КК України. Вказаний акт направлений для розгляду до Деснянського районного суду м. Києва.

Під час судового розгляду справи затверджено новий обвинувальний акт та дії позивача кваліфіковані за частиною 1 статті 368 КК України.

Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 01 листопада 2017 року та постановою Верховного Суду від 11 жовтня 2018 року, ОСОБА_1 визнано невинуватим у пред'явленому обвинуваченні за частиною 1 статті 368 КК України та виправдано за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, в якому він обвинувачувався.

Вироком Деснянського районного суду м. Києва від 08 вересня 2016 року докази, надані стороною обвинувачення, частково визнані неналежними та недопустимими.

Встановлено, що ОСОБА_1 не був письмово повідомлений прокурором або за його дорученням слідчим про тимчасове обмеження його конституційних прав під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, про що свідчить відсутність у наданих суду прокурором матеріалах такого письмового повідомлення. Також встановлено, що прокурор, до виключної компетенції якого відповідно до частини 4 статті 246 Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) належать повноваження щодо прийняття рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії, своєю постановою від 15 червня 2015 року прийняв рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину, оперативні співробітники не створили з використанням імітаційних засобів у оточуючих уяву про вчинення реального злочину з метою його запобігання ОСОБА_1, а фактично провели іншу негласну слідчу (розшукову) дію - у формі спеціального слідчого експерименту, який згідно з пунктом 1.12 Інструкції про організацію проведення слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні полягає у створенні відповідних умов в обстановці, максимально наближеній до реальної, з метою перевірки дійсних намірів певної особи, у діях якого вбачаються ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, спостереження за її поведінкою та прийняттям нею рішень щодо вчинення злочину, що у цьому випадку зроблено оперативними співробітниками щодо ОСОБА_1. Оскільки форма контролю за вчиненням злочину вимагає отримання відповідного рішення уповноваженої особи, яка у цьому випадку прийняла рішення про проведення негласної слідчої (розшукової) дії у вигляді контролю за вчиненням злочину у формі імітування обстановки злочину, а фактично щодо ОСОБА_1 проведена інша негласна слідча (розшукова) дія у вигляді контролю за вчиненням злочину у формі спеціального слідчого експерименту, вказана негласна слідча (розшукова) дія проведена без відповідного рішення прокурора про проведення негласної слідчої (розшукової) дії - контролю за вчиненням злочину саме у формі спеціального слідчого експерименту.

Тому, оперативні працівники Служби безпеки України при проведенні контролю за вчиненням злочину діяли за межами наданих прокурором повноважень.

Вироком Деснянського районного суду м. Києва встановлено, що працівники правоохоронних органів своєчасно не припинили кримінальне правопорушення, вчинення якого ставилось у вину ОСОБА_1, та не вжили заходів для його розкриття, а навпаки організували 03 липня 2015 року передачу грошових коштів, а дії свідка носили провокаційний характер.

Зазначеним вироком встановлено, що протоколи про використання заздалегідь ідентифікованих засобів від 26 червня 2015 року та від 03 липня 2015 року, протоколи про наслідки проведення негласних слідчих (розшукових) дій за кримінальним провадженням № 42015100000000657 із застосуванням технічних засобів від 17 та 21 серпня 2015 року, а також долучені до них матеріальні носії інформації Місrо SD № 3191, Місrо SD № 3010, DVD-R № 51/3650т, які постановою слідчого від 08 жовтня 2015 року визнані речовими доказами та оглянуті протоколом огляду від 08 жовтня 2015 року, отримані з порушенням порядку, встановленого КПК України, а також отримані внаслідок провокації, тому вказані докази не можуть бути використані при прийнятті процесуального рішення.

Внаслідок кримінального провадження ОСОБА_1 звільнено з органів внутрішніх справ, що підтверджується постановами Окружного адміністративного суду м. Києва від 17 грудня 2015 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2018 року, якими скасовано наказ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Києві від 03 серпня 2015 року в частині накладення на ОСОБА_1 дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення з органів внутрішніх справ за вчинення дисциплінарного проступку, скасовано наказ від 28 серпня 2015 року про звільнення ОСОБА_1 із органів внутрішніх справ у запас Збройних Сил України. ОСОБА_1 поновлено на посаді.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

За правилами пункту 2 частини 2 статті 1167 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, то моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 1176 ЦК України шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду.

Право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, виникає у випадках, передбачених законом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" (далі - ~law30~) підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок, зокрема, незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадянина.

Згідно з ~law31~ право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених ~law32~, виникає у випадку закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.

Відповідно до ~law33~ у наведених в ~law34~ випадках громадянинові відшкодовуються (повертаються) моральна шкода.

Відшкодування шкоди у випадках, передбачених ~law35~, провадиться за рахунок коштів державного бюджету. Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру (~law36~).

Питання про відшкодування моральної шкоди за заявою громадянина вирішується судом відповідно до чинного законодавства в ухвалі, що приймається згідно з ~law37~).

Оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 12 липня 2007 року "STANKOV v. BULGARIA", § 62).

Згідно з ~law38~ розмір відшкодування моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи в межах, встановлених цивільним законодавством. Відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом провадиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом.

Тобто законом передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом повинен визначатися судом із врахуванням мінімального розміру заробітної плати.

Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що є чинним на час розгляду справи, при цьому визначений законом розмір відшкодування є тим мінімальним розміром, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, вправі застосувати й більший розмір відшкодування.

Згідно із правовим висновком, викладеним Верховним Судом України у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2203цс15, відповідно до ~law39~ відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати, що діють на час розгляду справи.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Встановивши, що незаконними діями органів досудового розслідування позивачу завдано моральних втрат, що призвело до зменшення авторитету останнього як працівника органів внутрішніх справ, приниження його честі, гідності та ділової репутації, обмеження його соціальної та професійної активності, суди попередніх інстанційправильно застосували положення ~law40~ та дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування позивачеві моральної шкоди, розмір відшкодування якої визначається із урахуванням обставин справи, засад розумності та справедливості, проте у будь-якому разі не менше одного розміру мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, що діяв на момент розгляду справи у суді.

Доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про те, що судами не враховано, що на момент розгляду справи місцевим судом діяв Закон України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України", відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень якого мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, є необґрунтованими, оскільки відшкодування моральної шкоди, заподіяної позивачу, не є його посадовим окладом, заробітною платою чи іншою виплатою, а тому відсутні підстави для застосування пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" до спірних правовідносин.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що Державна казначейська служба України не порушувала прав та обов'язків позивача, не вступала із ним у будь-які правовідносини та не завдала йому жодної шкоди, тому не може нести відповідальність за шкоду, завдану позивачу іншими суб'єктами, з огляду на те, що виконання рішення суду про стягнення коштів здійснюється Державною казначейською службою України не з власного рахунку, а з Державного бюджету України у межах відповідних призначень.

Посилання Прокуратури міста Києва у касаційній скарзі на те, що суди не врахували правового висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц (провадження № 61-97св18), є необґрунтованими.

Так, у зазначеній справі Верховний Суд зменшив визначений судами розмір відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу у зв'язку із незаконним перебуванням під слідством та судом, оскільки такий розмір значно перевищував (більше ніж у десять разів) гарантований законодавством і не відповідав встановленим судами обставинам справи.

Верховний Суд зазначає, що визначення розміру відшкодування моральної шкоди визначається із урахуванням встановлених обставин у кожній справі індивідуально.

Принципове значення у таких категоріях справи має те, що розмір відшкодування моральної шкоди, завданої особі внаслідок незаконного перебування під слідством та судом, не може бути меншим одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством та судом, як визначено законом. Обмеження щодо граничного розміру можливого відшкодування моральної шкоди у зв'язку із незаконним перебуванням під слідством та судом - законом не встановлено.

Враховуючи наведене, відсутні підстави вважати, що суди попередніх інстанцій застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 214/6982/13-ц (провадження № 61-97св18).

Разом з тим заслуговують на увагу доводи касаційної скарги Державної казначейської служби України про неврахування судами правового висновку, зробленого Великою Палатою Верховного Суд від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).

Відповідно до статті 2 ЦК України учасником спірних правовідносин у справі про відшкодування шкоди за рахунок держави на підставі статті 1174 ЦК України є держава Україна, а тому вона має бути відповідачем.

Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина 2 статті 2 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватись, або номера чи виду рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своєю суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду, від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).

Таким чином, зазначення судами у резолютивній частині рішення відомостей про суб'єкта його виконання, вид рахунку, з якого буде здійснено безспірне списання, є помилковим.

Отже, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що резолютивна частина судового рішення підлягає зміні в частині зазначення про стягнення коштів не з Державної казначейської служби України, а з Державного бюджету України.

Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Прокуратури міста Києвазалишити без задоволення.

Касаційну скаргу Державної казначейської служби України задовольнити частково.

Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року змінити.

Резолютивну частину рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року викласти у такій редакції:

"Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 250 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди".

В іншій частині рішення Деснянського районного суду м. Києва від 11 грудня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак СуддіІ. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В.

Яремко