ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 742/740/17

провадження № 61-23св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа - Головне територіальне управління юстиції в Чернігівській області,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року в складі колегії суддів Скрипки А. А., Вінгаль В. М., Харечко Л. К.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_2 і просив:

- визнати недійсним у 1/4 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 08 листопада 2016 року державним нотаріусом Прилуцької міської державної нотаріальної контори Домашенко Л. А. на ім'я ОСОБА_2 як спадкоємця за заповітом після смерті ОСОБА_3, а саме на житловий будинок із господарсько-побутовими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_1;

- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину вказаного будинку в порядку спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_4;

- усунути позивачеві перешкоди в користуванні власністю шляхом його вселення до даного будинку.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 указував, що його батько ОСОБА_4 і ОСОБА_5 під час перебування в шлюбі побудували будинок за адресою: АДРЕСА_1, який належав подружжю на праві спільної сумісної власності.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, і після його смерті відкрилася спадщина на належну йому Ѕ частину вказаного будинку.

У шестимісячний строк позивач подав заяву до Прилуцької міської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після батька, при цьому свідоцтво про право на спадщину позивач не отримував, а ОСОБА_5 прийняла спадщину, вступивши в фактичне володіння будинком.

Постановою державного нотаріуса Прилуцької міської державної нотаріальної контори Домашенко Л. А. від 24 листопада 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4, а саме на частину житлового будинку по АДРЕСА_1, оскільки зазначений житловий будинок є особистою власністю ОСОБА_5, бо набутий нею до реєстрації шлюбу з ОСОБА_4.

Позивач указував, що оскільки ОСОБА_4 належала 1/2 частина спірного будинку, яка увійшла до спадкового майна після його смерті, то ОСОБА_2 не мала право на спадкування всього спірного будинку за заповітом після смерті ОСОБА_3.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 27 липня 2017 року в складі судді Гумен В. М. в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив із того, що спірний будинок є особистою власністю ОСОБА_5, оскільки набутий нею на підставі договору від 30 березня 1954 року № 686 на право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, тобто до реєстрації шлюбу з ОСОБА_4, а тому не входить до спадкового майна після смерті останнього, в зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року апеляційну скаргу позивача задоволено, заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 27 липня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково:

- визнано недійсним у 1/4 частині свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 08 листопада 2016 року на ім'я ОСОБА_2 на будинок АДРЕСА_1.

- визнано за ОСОБА_1 право власності на ј частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті батька ОСОБА_4.

У задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю відмовлено.

Апеляційний суд виходив із того, що спірний будинок із господарськими будівлями в АДРЕСА_1, будівництво якого було завершено в квітні 1969 року, набутий під час перебування в шлюбі ОСОБА_1 і ОСОБА_3 та був їх спільною сумісною власністю.

Частка ОСОБА_4 в праві спільної сумісної власності на спірний будинок становила 1/2 частину, і вказана частка увійшла до спадкової маси після його смерті ІНФОРМАЦІЯ_1, а його спадкоємцями були ОСОБА_3 і ОСОБА_1, отже останній має право на 1/4 частину спірного будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька.

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом вселення до будинку, апеляційний суд виходив із того, що позивач не довів у встановленому законом порядку факт чинення відповідачем йому перешкод у користуванні будинком.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

18 грудня 2017 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційне скаргу на рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року.

Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2018 року відкрито касаційну провадження в даній справі. Клопотання ОСОБА_2 задоволено, зупинено виконання рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року до завершення розгляду касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року дана справа призначена до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати оскаржуване рішення апеляційного суду як таке, що прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Відповідач указує, що спірний будинок був особистою власністю ОСОБА_5, оскільки право власності на нього виникло 30 березня 1954 року з моменту укладення договору про право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, зареєстрованого 06 квітня 1954 року в Прилуцькому бюро технічної інвентаризації тимчасово, до закінчення будівництва.

Зазначає, що відповідно до чинної на момент виникнення правовідносин статті 125 Кодексу законів про сім'ю, родину, шлюб та про акти громадянського стану УРСР майно є спільною сумісною власністю подружжя лише в разі, якщо воно придбане внаслідок роботи подружжя.

Аналіз вимог касаційної скарги дає підстави для висновку, що рішення апеляційного суду в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення в касаційному порядку не оскаржується, а тому Верховним Судом не переглядається.

Відзив на касаційну скаргу

Відзив на дану касаційну скаргу до Верховного Суду від інших учасників справи не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 30 березня 1954 року ОСОБА_6 відведено в безстрокове користування земельну ділянку по АДРЕСА_1. для будівництва будинку на підставі договору від 30 березня 1954 року № 686 на право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, зареєстроване 06 квітня 1954 року в Прилуцькому бюро технічної інвентаризації тимчасово, до закінчення будівництва.

22 жовтня 1961 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстрований шлюб.

27 лютого 1964 року архітектор Прилуцького міського відділу комунального господарства Протащук Г. В. склав акт про те, що за адресою: АДРЕСА_1, на місці сараю проведене будівництво житлової тимчасової будівлі (времянки). До будівництва будинку не приступили. Строк договору від 30 березня 1954 року № 686 продовжено до 01 травня 1964 року.

04 березня 1964 року ОСОБА_7 подала до виконавчого комітету Прилуцької ради депутатів трудящих заяву, в якій просила продовжити строк на будівництво житлового будинку, оскільки у визначений термін будівництва вона не вклалася.

09 липня 1969 року складений акт про закінчення будівництва і введення в експлуатацію індивідуального домоволодіння, який затверджено рішенням виконавчого комітету Прилуцької ради депутатів трудящих від 24 серпня 1971 року № 282. В акті встановлено, що будівництво будинку завершене в квітні 1969 року.

Право власності на будинок із господарськими будівлями в АДРЕСА_1 зареєстроване за ОСОБА_5 на підставі договору від 30 березня 1954 року № 686 про право побудови будинку та безстрокового користування земельною ділянкою та введення будинку в експлуатацію на підставі рішення виконавчого комітету Прилуцької ради депутатів трудящих від 24 серпня 1971 року № 282. Запис у міському бюро технічної інвентаризації здійснений 13 вересня 1971 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, його спадкоємцями за законом є дружина ОСОБА_3 і син ОСОБА_1.

11 липня 1994 року ОСОБА_1 подав заяву до Прилуцької міської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті його батька ОСОБА_4, проте свідоцтво про право на спадщину не отримав.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_3, її спадкоємцем за заповітом від 12 березня 1998 року є ОСОБА_8

08 листопада 2016 року державний нотаріус Прилуцької міської державної нотаріальної контори Домашенко Л. А. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5, яка складається з житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями за адресою: АДРЕСА_1.

Постановою державного нотаріуса Прилуцької міської державної нотаріальної контори Домашенко Л. А. від 26 листопада 2016 року № 3000/02-14 за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 11 липня 1994 року відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 на ј частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 у зв'язку з тим, що вказаний будинок набутий ОСОБА_5 до реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 та є її особистою власністю.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга подана до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", тому відповідно до пункту 2 прикінцевих та перехідних положень вищеЗакону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" розглядається у порядку, що діяв до набрання чинності Закону України № 460-IX від 15 січня 2020 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з положеннями статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Оскаржуване судове рішення відповідає зазначеним вимогам закону.

На момент виникнення спірних правовідносин і введення будинку в експлуатацію питання набуття права власності регулювалося Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року "Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків" (далі - Постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п'яти як у місті, так і поза містом.

Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника.

Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт побудови його з додержанням вимог цих актів законодавства.

Виникнення права власності на житловий будинок чинним на момент його побудови законодавством не пов'язувалося з проведенням його реєстрації.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року.

Згідно з пунктами 6,7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції).

Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у справі № 6-137цс13, а також у постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року в справі № 213/2212/18 (провадження 61-20340св19).

Відповідно до статті 125 Кодексу законів про сім'ю, родину, шлюб та про акти громадянського стану УРСР від 1926 року в редакції, чинній на момент будівництва будинку, майно, придбане подружжям працею в період перебування в зареєстрованому шлюбі, є спільною сумісною власністю цього подружжя.

Указаною нормою презюмувалася спільність майна подружжя, набутого ними працею в період зареєстрованого шлюбу.

Установивши, що спірний будинок із господарськими будівлями введений в експлуатацію в 1969 році під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі, апеляційний суд зробив правильний висновок, що це майно є спільною сумісною власністю подружжя, тобто частка ОСОБА_4 в праві спільної сумісної власності на спірний будинок становила 1/2 частину. Оскільки спадкоємцями за законом після його смерті були дружина та син ОСОБА_1, які мали право на спадкування по ј частині цього будинку, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом.

Стаття 1300 ЦК України передбачає, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину.

На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину.

У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року в справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) і від від 14 травня 2018 року в справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18).

Установивши, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину, видане на весь будинок, порушує право ОСОБА_1 на спадкування після смерті його батька частини цього будинку, апеляційний суд зробив правильний висновок про наявність правових підстав для визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину в ј частині.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним рішенням апеляційного суду, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність передбачених ЦПК України підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення апеляційного суду в оскаржуваній частині - без змін.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа Головне територіальне управління юстиції в Чернігівській області про визнання права власності на частину будинку в порядку спадкування за законом, визнання свідоцтва про право на спадщину частково недійсним залишити в силі.

Поновити виконання рішення апеляційного суду Чернігівської області від 28 листопада 2017 року.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді Н. О. Антоненко

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук

М. Є. Червинська