Постанова

Іменем України

16 червня 2021 року

м. Київ

справа № 726/1652/18

провадження № 61-3267св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - Державна іпотечна установа,

відповідачі: ОСОБА_1 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_2,

третя особа - публічне акціонерне товариство "Банк Фінанси та Кредит",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Державної іпотечної установи на рішення Садгірського районного суду

м. Чернівці від 16 травня 2019 року у складі судді Асташева С. А. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року у складі колегії суддів:

Одинака О. О., Кулянди М. І., Половінкіної Н. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

21 серпня 2018 року Державна іпотечна установа (далі - ДІУ) звернулася до суду з позовом про стягнення солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_1 на користь позивача 1 307
979,66 грн.

Посилалася на те, що 10 жовтня 2007 року між відкритим акціонерним товариством "Банк "Фінанси та Кредит" (далі - ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит") та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір, відповіднодо умов якого позичальнику був наданий кредит в сумі 60 000 євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року. Зобов'язання за договором були забезпечені іпотечним договором та договором поруки.

02 жовтня 2014 року була укладена додаткова угода до кредитного договору, відповіднодо умов якої процентна ставка за кредитним договором була збільшена з 13 до 14 відсотків річних.

11 лютого 2015 року між ДІУ та ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" був укладений договір відступлення права вимоги. Згідно з пунктом 1.2. вказаного договору банк передав позивачу всі права вимоги за зобов'язаннями відповідачів.

Згідно з пунктом 2.1. договору відступлення права вимоги пункт 1.2 договору набирає чинності у день прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. 17 вересня 2015 року постановою Правління Національного банку України № 612 ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" був віднесений до категорії неплатоспроможних.

Станом на 31 липня 2018 року заборгованість за кредитним договором становила 1 307 979,66 грн, в тому числі по сумі основного боргу

753 706,75 грн, інфляційні втрати 96 895,06 грн, пеня в сумі 149 907,37 грн, прострочені відсотки у сумі 307 470,48 грн.

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з зустрічною позовною заявою.

Просила визнати припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року, укладеного між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1, в забезпечення виконання зобов'язань

ОСОБА_2 перед банком.

ОСОБА_1 вказувала, що додаткову угоду до договору поруки

від 02 жовтня 2014 року не підписувала, оскільки в той час перебувала за кордоном.

Також звертала увагу суду на те, що позивач за первісним позовом звернувся до суду з пропуском шестимісячного строку, встановленого для звернення до суду з вимогами до поручителя.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Садгірського районного суду м. Чернівці від 16 травня

2019 року позов ДІУ задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ДІУ суму боргу за кредитним договором у розмірі

1 307 979,66 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано припиненою поруку, яка виникла на підставі договору поруки від 10 жовтня 2017 року № 1710pv21-07, укладеного між ВАТ "Банк "Фінанси та кредит" та ОСОБА_1.

Ухвалюючи рішення в частині часткового задоволення первісного позову, суд виходив з того, що боржник свої зобов'язання за кредитним договором не виконав, натомість позивач, отримавши право вимоги до боржника, мав достатні підстави на звернення до суду із вказаним позовом про стягнення заборгованості.

Ухвалюючи рішення в частині задоволення зустрічного позову, суд виходив з того, що на момент укладення додаткового договору до договору поруки, ОСОБА_1 перебувала за межами України, що свідчить про те, вона фізично не могла підписати додатковий договір, тому існують підстави для визнання припиненою поруку у зв'язку із збільшенням обсягу відповідальності поручителя без його згоди.

Також суд вважав припиненою поруку у зв'язку із непред'явленням банком вимоги до поручителя про виконання ним зобов'язання за договором поруки у встановлений законом шестимісячний строк з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов'язанням на підставі частини 4 статті 559 ЦК України.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року рішення Садгірського районного суду м. Чернівці від 16 травня 2019 року в частині стягнення заборгованості скасовано та в цій частині у задоволенні позову ДІУ відмовлено, рішення в частині визнання припиненою поруки змінено в мотивувальній частині. В решті рішення суду залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції в частині вирішення позову ДІУ мотивована тим, що суд першої інстанції ухвалив рішення в частині стягнення з ОСОБА_2 заборгованості на користь ДІУ за кредитним договором з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповно з'ясував обставини справи та дійшов помилкового висновку, що позичальник не виконує взятих на себе зобов'язань за кредитним договором та має прострочену заборгованість у розмірі 1 307 979,66 грн.

Позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_2 заборгованості у зазначеному розмірі, з огляду на що суд позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості, тому підстав для задоволення позову в цій частині судом не вбачається.

Вимоги ДІУ про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов'язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими, оскільки норми частини 2 статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях, оскільки між сторонами укладено договір кредиту в іноземній валюті, вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат є безпідставними.

З огляду на те, що строк дії договору припинився 11 січня 2016 року, необґрунтованими є вимоги позивача про стягнення відсотків за кредитним договором та пені після зазначеної дати.

З урахуванням складності, обсягу та характеру наданої правової допомоги, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з ДІУ на користь відповідачів за первісним позовом витрат на правничу допомогу у повному обсязі, у розмірі 37 159,23 грн.

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції помилково посилався на те, що на момент укладення додаткового договору № 1 до договору поруки 02 жовтня 2014 року ОСОБА_1 перебувала за межами України, а тому фізично не могла його підписати.

Перебування ОСОБА_1 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися, ОСОБА_1 клопотань про призначення експертизи на спростування факту підписання спірного договору не заявляла, у відповідності до положень статті 204 ЦК України, діє презумпція правомірності правочину.

Сторони кредитних правовідносин в пункті 3.6 кредитного договору визначили, що у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше 3-х місяців, термін дії договору припиняється.

Оскільки останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 здійснив 16 жовтня 2015 року, то 11 січня 2016 року, у зв'язку з виникненням у позичальника заборгованість по сплаті відсотків за користування кредитом більше 3-х місяців, термін дії договору припинився.

Перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячного строку для звернення із вимогою до поручителя почався

11 січня 2016 року та тривав по 10 липня 2016 року включно, протягом вказаного періоду вимога до поручителя чи основного боржника пред'явлена не була. Оскільки позивач ДІУ звернувся до суду з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя, підставою для припинення є саме ці обставини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ДІУ просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції у повному обсязі, а рішення суду першої інстанції лише в частині задоволення зустрічного позову із направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 09 квітня 2020 року у справі № 534/1809/16-ц, від 06 листопада 2019 року у справі № 761/42567/16-ц.

Також заявник вказує на порушення судами норм процесуального права, відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини 3 статті 411 ЦПК України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, не надав оцінки поданим оригіналам кредитного договору та похідних договорів, встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди допустили порушення норм процесуального права: не дослідили умови договорів поруки, кредитного договору, додаткових угод до них та договору про надання правничої допомоги.

Заявник вважає, що ОСОБА_2 був належним чином повідомлений про відступлення права вимоги і обізнаний про негативні для нього наслідки не виконання зобов'язань на користь первісного кредитора. Кошти, на рахунок нового кредитора ДІУ не надходили, а тому кредит не вважається повернутим.

Зазначає, що у ДІУ не було підстав вказувати у розрахунку дати погашення відповідачем тіла кредиту та відсотків за його користування за період з 10 жовтня 2007 року по 17 вересня 2015 року, оскільки сам розрахунок заборгованості здійснюється, починаючи з 17 вересня 2015 року, тобто з моменту, коли у позивача виникло право вимоги. При цьому звертає увагу, що власного розрахунку заборгованості відповідачами судам не було надано.

Вказує, що відповідно до договору відступлення права вимоги, ДІУ отримала право вимоги до відповідачів за грошовим зобов'язанням визначеного в гривнях, а тому правомірно просить стягнути інфляційні втрати за весь період прострочення виконання зобов'язання за кредитним договором.

Наголошує, що відповідачами не надано жодного доказу на підтвердження того, що додаткову угоду до договору поруки № 1710 pv21-07 від 02 жовтня 2014 року було підписано не ОСОБА_1, а іншою особою.

Також вважає, що строк пред'явлення позовних вимог до поручителя не сплив.

На його думку, правова допомога відповідачам надавалася незаконно, оскільки відомості про їх представника були відстутні в Єдиному реєстрі адвокатів України. Вважає, що розподіл та аналіз судових витрат судами не проводився, а розмір витрат, заявлений позивачами є необгрунтованим та неспівмірними із наданими послугами адвоката.

При цьому посилався на відповідні правові позиції Верховного Суду, на статтю 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про право на ефективний судовий захист та на рішення Європейського суду з прав людини щодо відшкодування судових витрат, які мають бути реальними та мати розумний розмір.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, а ухвалою від 08 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Відзиву на касаційну скаргу від інших учасників справи не надійшло.

У квітні та травні 2020 року надійшли заяви представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 про визнання касаційної скарги ДІУ неподаною та повернути заявнику, однак колегія суддів не бере їх до уваги, оскільки питання руху касаційної скарги відповідно до норм ЦПК України вирішується без врахування думки інших учасників справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

10 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 60

000 євро з відсотковою ставкою 13 процентів на рік строком до 09 жовтня 2022 року.

Відповідно до пункту 4.3 вказаного кредитного договору позичальник сплачує відсотки щомісяця, у термін до 10 числа кожного місяця. У зазначений термін сплачуються відсотки, нараховані за попередній календарний місяць.

10 жовтня 2007 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 було укладено договір поруки, згідно з умовами якого ОСОБА_1 як поручитель поручається за виконання обов'язків ОСОБА_2, що виникли на підставі кредитного договору.

02 жовтня 2014 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до умов якої відсоткова ставка за користування кредитними коштами, починаючи

з 02 жовтня 2014 року, встановлюється у розмірі 14 процентів на рік.

02 жовтня 2014 року між ВАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду № 1 до договору поруки, пунктом 1.1 якої передбачено, що поручитель зобов'язується перед кредитором відповідати у повному обсязі за своєчасне та повне виконання боржником зобов'язань за кредитним договором, відповідно до умов якого боржникові ОСОБА_2 наданий кредит у розмірі 34 123,81
євро зі сплатою 14 процентів річних терміном до 09 жовтня 2022 року.

11 лютого 2015 року між ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" та ДІУ було укладено договір відступлення права вимоги, відповідно до умов якого банк відступив, а ДІУ набуває всі права вимоги за вказаним кредитним договором, у день прийняття Національним банком України рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

17 вересня 2015 року на підставі постанови Правління Національного банку України № 612 "Про віднесення ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит" до категорії неплатоспроможних" виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 "Про затвердження тимчасової адміністрації в АТ "Банк Фінанси та Кредит" та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку".

З наданих позивачем розрахунків вбачається, що станом на 31 липня

2018 року заборгованість за кредитним договором 1710pv21-07 від 10 жовтня 2007 року становить 1 307 979,66 грн та складається з: 753 706,75 грн - тіло кредиту; 307 470,48 грн - проценти; 96 895,06 грн - інфляційні втрати; 149 907,37 грн - пеня.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Цим вимогам судові рішення першої та частково апеляційної інстанцій не відповідають з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог ДІУ

Частиною 1 статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Частиною 1 статті 526 ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною 1 статті 598 ЦК Українизобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1054 ЦК Україниза кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

За частиною 1 статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником (частина 1 статті 553 ЦК України).

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК Україникредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

У частині 1 статті 516 ЦК України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина 1 статті 514 ЦК України).

Суд апеляційної інстанцій, скасовуючи рішення першої інстанції про стягнення з ОСОБА_2 на користь ДІУ заборгованості за кредитним договором, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами наявність у боржника ОСОБА_2 заборгованості в розмірі 1 307 979,66 грн, з огляду на що суд був позбавлений можливості перевірити правильність нарахування такої заборгованості.

Однак з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки він зроблений ним без належного з'ясування дійсних обставин справита зібраних у справі доказів.

Відповідачами кредитний договір визнавався та виконувався: згідно квитанцій, які є в матеріалах справи, ОСОБА_2 сплачував щомісячні чергові платежі за договором з грудня 2007 по жовтень 2015 року ПАТ "Банк "Фінанси та Кредит", в тому числі останній платіж був здійснений 16 жовтня 2015 року, безпосередньо перед отриманням повідомлення ДІУ про факт відступлення прав вимог.

Боржник не заявляв про виконання ним зобов'язань за кредитним договором у повному обсязі та про відсутність заборгованості за договором.

В той же час ОСОБА_2 оспорював суму тіла кредиту - заборгованість у розмірі 30
760,51 євро, що є еквівалентом 753 706,75 грн. ОСОБА_2 підтверджував спірність суми тіла кредиту довідками позивача з повідомленням про різні суми заборгованості.

Згідно з частиною 1 статті 1049 ЦК Українипозичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику.

Суд у будь-якому разі має стягнути ту суму, яка була доведена і щодо якої у суду не має сумніву, оскільки за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором,

а позичальник зобов'язується повернути кредит.

Так, в довідці ДІУ від 08 квітня 2016 року № 1668/11/2, ОСОБА_2 повідомлявся про те, що станом на 05 квітня 2016 року залишок заборгованості за кредитним договором від 10 жовтня 2007 року без врахування процентів за користування кредитом становить 30 149,29 євро
(а. с. 212, т. 1), в довідці ДІУ від 17 червня 2016 року № 2943/11/1 боржник повідомлявся, що станом на 17 червня 2016 року залишок за основним боргом складає 26 651,11 євро (а. с. 219, т. 1).

Крім того, відповідно до інформації, наданої Уповноваженою особою Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на здійснення тимчасової адміністрації в Акціонерному товаристві "Банк "Фінанси та Кредит" Чернявською О. С., що залишок основних зобов'язань божника ОСОБА_2 станом на 17 вересня 2015 року становить 753 706,75 грн (а. с. 375-378 т. 1) і саме таку суму тіла кредиту просив стягнути позивач (а. с. 1-5, т. 1).

Боржник ОСОБА_2 не сплачував заборгованість за кредитним договором після 15 жовтня 2015 року та не заявляв про відсутність заборгованості за кредитним договором від 10 липня 2017 року.

З урахуванням обставин того, що кредитні зобов'язання не є припиненими через їх невиконання боржником ОСОБА_2, враховуючи неузгодженість розміру заборгованості за тілом кредиту, суд апеляційної інстанції мав би стягнути мінімально підтверджуючу суму тіла кредиту та нараховані на неї проценти в межах строку дії кредитного договору

від 10 липня 2007 року.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не обґрунтував належним чином своїх висновків та не спростував доводів заявника по суті заявлених ним вимог, не встановив повністю фактичних обставин справи, від яких залежить правильне її вирішення, не перевірив доводів апеляційної скарги та не дослідив наданих сторонами доказів, у зв'язку з чим дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову ДІУ до ОСОБА_2.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд не дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізує й оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в судових рішеннях судів попередніх інстанцій.

При цьому колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. Норми частини 2 статті 625 ЦК Українищодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, визначеного у гривнях. Вимоги ДІУ про відшкодування інфляційних втрат за прострочення виконання зобов'язання, у якому сторони визначили грошовий еквівалент у євро, не можна визнати законними й обґрунтованими.

Відповідно до пункту 1 частини 3 та 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення в частині вирішення позовних вимог ДІУ до ОСОБА_2 про стягнення тіла кредиту, процентів, пені не може вважатися законним і обґрунтованим,

а тому в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо зустрічного позову ОСОБА_1.

Водночас, постанова апеляційного суду в частині зміни мотивувальної частини рішення суду першої інстанції щодо визнання припиненої поруки є законною і обґрунтованою.

Апеляційний суд правильно виходив з того, що перебування ОСОБА_1 за кордоном не є безумовною підставою для висновку про те, що вказаною особою такий договір не міг підписуватися, враховуючи презумпцію правомірності правочину та відсутність клопотань ОСОБА_1 про призначення експертизи на спростування факту підписання нею спірного договору.

Згідно із частиною 4 статті 559 ЦК України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов'язання не встановлений або встановлений моментом пред'явлення вимоги, порука припиняється, якщо кредитор не пред'явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Правила частини 4 статті 559 ЦК України встановлюють припинення поруки як за договором із визначеним строком дії поруки, так і за договорами, в яких строк дії поруки або строк основного зобов'язання встановлений не був.

Припинення поруки зі спливом строку, установленого в договорі поруки, означає, що кредитор позбавляється можливості звернутись із вимогою до поручителя про виконання його зобов'язання за договором поруки у зв'язку з припиненням такого зобов'язання поручителя.

Відповідно на вказані строки не поширюється положення частини 5 статті 267 ЦК України про захист судом порушеного права у разі, коли строк позовної давності пропущений із поважних причин.

Непред'явлення кредитором вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання у разі, якщо строк дії поруки не встановлено, є підставою для припинення останнього, а отже, і обов'язку поручителя нести солідарну відповідальність перед кредитором разом із боржником за основним зобов'язанням.

Строк, передбачений частиною 4 статті 559 ЦК України, є преклюзивним, тобто його закінчення є підставою для припинення поруки, а отже, і для відмови кредиторові в позові у разі звернення до суду. Цей строк не можна поновити, зупинити чи перервати. Суд зобов'язаний самостійно застосовувати положення про строк, передбачений вказаним приписом, на відміну від позовної давності, яка застосовується судом за заявою сторін. Якщо поручитель поза межами строку помилково виконає уже фактично неіснуючий обов'язок, він може за своїм вибором вимагати повернення виконаного як безпідставно набутого кредитором.

Тому і право кредитора, і обов'язок поручителя після його закінчення припиняються, а це означає, що жодних дій щодо реалізації цього права, у тому числі застосування примусових заходів захисту в судовому порядку, кредитор вчиняти не може.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року справа № 604/156/14-ц, провадження № 14-644цс18.

Сторони кредитних правовідносин в пункті 3.6 кредитного договору визначили, що у разі виникнення заборгованості з боку позичальника по сплаті відсотків за користування кредитом більше 3-х місяців, термін дії договору припиняється. У зв'язку з виникненням у позичальника заборгованості по сплаті відсотків за користування кредитом більше трьох місяців, термін дії кредитного договору припинився 11 січня 2016 року, тому що останній платіж за кредитним договором ОСОБА_2 здійснив 16 жовтня 2015 року.

Перебіг передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України шестимісячногостроку для звернення із вимогою до поручителя тривав по 10 липня 2016 року включно. Позивач звернувся з позовом до поручителя

21 серпня 2018 року, тобто з пропуском встановленого чинним законодавством строку для звернення до суду з вимогами до поручителя щодо сплати щомісячних платежів та суми заборгованості, яка виникла після припинення дії кредитного договору.

Посилання в касаційній скарзі на частину 4 статті 559 ЦК України в чинній редакції є помилковим, оскільки до спірних правовідносин необхідно застосовувати редакцію цієї статті, яка діяла на момент виникнення спірних відносин.

Стаття 58 Конституції України визначає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яка викладена в постанові Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі 757/46015/15-ц.

Доводи касаційної скарги стосовно того, що судами застосовані норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 761/42567/16-ц, від 09 квітня 2020 року у справі № 534/1809/16-ц є необґрунтованими, оскільки правовідносини у вказаних справах не є подібними до справи, яка розглядається. Так, предметом позову у справі № 761/42567/16-ц є усунення перешкод в користуванні приміщенням, а у справі № 534/1809/16-ц - визнання похідного зобов'язання припиненим у зв'язку з виконанням основного зобов'язання.

Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Суд апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог ДІУ до

ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та позовних вимог ОСОБА_1 до ДІУ про припинення поруки забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих доказів, оскаржуване судове рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Рішення суду першої інстанції в частині вирішення вимог про припинення поруки змінено судом апеляційної інстанції, а тому в цій частині судом касаційної інстанції не переглядається.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Щодо судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: "у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат".

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги ДІУ та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог ДІУ, то постанова апеляційного суду в частині розподілу судових витрат також підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної іпотечної установи задовольнити частково.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року

в частині вирішення позовних вимог Державної іпотечної установидо ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за тілом кредиту, процентів, пені, а також вирішення питання про розподіл судових витрат скасувати, а справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Чернівецького апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович