Постанова

Іменем України

28 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 753/22860/17

провадження № 61-6554св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Антоненко Н.О., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 , відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа - державний нотаріус Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєва Тетяна Михайлівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року у складі судді Каліушка Ф. А. та постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Немировської О. В., Ящук Т. І.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту, визнання права власності та визнання заповіту недійсним.

Позов мотивований тим, що він є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_3 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер його батько ОСОБА_4 .

Після смерті батьків залишилася спадщина у вигляді житлового будинку, розташованого у АДРЕСА_1 .

Будинок належав ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності, виданого 26 квітня 1974 року виконавчим комітетом Дарницької районної ради народних депутатів м. Києва.

Оскільки будинок був придбаний батьками в шлюбі, то він є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Отже матері належала 1/2 частка спірного будинку.

Після смерті матері спадщину фактично прийняли позивач та його батько, так як вони мешкали та були зареєстровані разом з ОСОБА_3 , вступили в управління або володіння спадковим майном.

На думку позивача, після смерті матері позивач став власником 1/4 частки спірного житлового будинку.

16 жовтня 2003 року батько склав заповіт, яким усе належне йому майно залишив доньці ОСОБА_2 . Проте за життя батько зловживав алкогольними напоями, був психічно хворою людиною, погано бачив, а тому не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту.

Крім того, через невідповідність у написанні власного прізвища і прізвищ батьків (« ОСОБА_5 », « ОСОБА_6 ») в різних документах, позивач не має змоги оформити спадкові права.

З урахуванням уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив:

встановити факт родинних відносин, а саме, що він є сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

встановити факт родинних відносин ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як чоловіка та дружини;

визнати житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;

визначити, що частка померлої ОСОБА_3 в праві спільної сумісної власності на спірний житловий будинок становила 1/2 частку;

встановити факт прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті матері ОСОБА_3 у вигляді 1/4 частки житлового будинку АДРЕСА_1 ;

визнати за ним право власності на 1/4 частку цього будинку,

визнати недійсним заповіт, складений 16 жовтня 2003 року батьком ОСОБА_4 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину від 19 січня 2018 року, видане на ім`я ОСОБА_2 .

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 звернулась до ОСОБА_1 із зустрічним позовом про встановлення факту прийняття спадщини.

Зустрічний позов мотивований тим, що вона є донькою ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На думку ОСОБА_2 , вона є спадкоємицею після смерті матері та такою, що вступила в управління та володіння спадщиною. Це підтверджується, зокрема, тим, що у неї наявна ощадна книжка матері.

ОСОБА_2 просила встановити факт своєчасного прийняття нею спадщини після смерті матері ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року, позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту родинних відносин, визнання права власності, визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та визнання частки померлої у праві спільної сумісної власності, встановлення факту прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсними, задоволено частково.

Встановлено факт родинних відносин, а саме, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є сином ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Встановлено факт родинних відносин ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як чоловіка та дружини.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 640,00 грн.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини задоволено.

Встановлено факт прийняття спадщини ОСОБА_2 після смерті матері - ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 704,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

українські записи « ОСОБА_6 », « ОСОБА_5 » виникли при перетвореннях через посередництво відповідного російського запису в умовах українсько-російської міжмовної взаємодії. Позивачем надано достатні та належні докази підтвердження родинних зв`язків;

судом встановлено, що оспорений заповіт від 16 жовтня 2003 року, складений та посвідчений у відповідності до вимог закону, зокрема: державним нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори було встановлено особу заповідача та визначено обсяг його цивільної дієздатності; заповіт складений у письмовій формі, із зазначенням усіх відомостей, передбачених законом. Посилання позивача на те, що ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій, тобто його волевиявлення не було вільним, спростовуються висновком експертів від 23 вересня 2021 року і є безпідставними. Суд відхилив посилання позивача на рукописні листи, долучені до позовної заяви, оскільки неможливо встановити достовірно ні їх автора, ні адресата, ні осіб, про яких йдеться у цих листах. Отже, оспорюваний заповіт від 16 жовтня 2003 року є чинним і визнанню недійсним не підлягає;

з наданих позивачем документів неможливо достовірно встановити, що на час відкриття спадщини після ОСОБА_3 позивач був зареєстрований разом з нею. Сам факт реєстрації з померлою в даному випадку може бути підтверджений будинковою книгою або витягом з реєстру територіальної громади м. Києва, проте таких доказів позивач не надав. Не надано позивачем і доказів того, що на час відкриття спадщини він фактично проживав з ОСОБА_3 . Реєстрація та проживання не є тотожними;

з моменту відкриття спадщини після смерті ОСОБА_3 і до часу розгляду справи позивач не вчиняв жодних дій, які б свідчили про його інтерес до спадщини або про вступ в управління спадковим майном;

ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів прийняття спадщини після смерті матері ОСОБА_3 шляхом вступу в управління спадковим майном або подання заяви нотаріусу, а тому позовні вимоги в частині прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 задоволенню не підлягають;

вимога про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності є похідною від встановлення факту прийняття спадщини позивачем. Позивач не прийняв спадщину після смерті матері та не здійснює спадкування після смерті батька через наявність заповіту на ім`я Відповідача. З огляду на викладене, питання визнання будинку спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , а також відповідне визнання права власності за позивачем - не стосується його прав, свобод чи законних інтересів, відсутнє порушення, невизнання або оспорювання таких прав. Інших доказів чи доводів порушення прав позивача суду не надано. Відтак, вимоги позивача про визнання будинку спільним майном подружжя та визнання права власності на частку задоволенню не підлягають;

ОСОБА_2 вступила в управління і володіння спадщиною, що підтверджується наявністю у неї ощадної книжки ОСОБА_3 , оригінал якої надано для огляду в судовому засіданні. Це відповідає приписам Наказу Мін`юсту від 14 червня 1994 року № 18/5 «Про затвердження Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», за положеннями якого доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути, серед іншого, наявність у спадкоємців ощадної книжки, виданих на ім`я спадкодавця;

у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 584/639/19 (провадження № 61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 543/994/17. Таким чином, на вимоги про встановлення факту прийняття спадщини шляхом вступу у володіння та управління спадковим майном позовна давність не поширюється.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У травні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 26 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 , прийняти в цій частині нове рішення, яким у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 відмовити, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

оскільки ОСОБА_1 після смерті матері є спадкоємцем першої черги та вчинив дії, що свідчать про прийняття спадщини, відповідно, визнання будинку спільним сумісним майном батьків безпосередньо стосується його прав та інтересів;

після смерті матері фактично прийняли спадщину ОСОБА_1 та його батько, так як вони є спадкоємцями першої черги, мешкали та були зареєстровані з ОСОБА_3 за однією адресою, вступили в управління або володіння спадковим майном. На момент смерті ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , батько та мати жили у будинку за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані вони були за адресою АДРЕСА_1 . Судами першої та апеляційної інстанції проігноровано питання щодо оцінки показів свідків стосовно проживання ОСОБА_1 з матір 'ю за однією адресою на момент її смерті;

після смерті матері позивач продовжував проживати за адресою: АДРЕСА_1 , переїхавши для проживання у кімнату матері, так як вона була більша за площею, та почав користуватися нею, почав користуватися її особистими меблями: її особистою шафою, її особистим ліжком, її особистими кухонними речами, він почав замість матері користуватися городом, та її особистими речами: сапками, вилами, плугом, лопатою. У 2013 році прибудував до основного житлового будинку АДРЕСА_1 три кімнати, що свідчить про те, що ОСОБА_1 фактично вступив в управління цим будинком (спадковим майном);

висновки суду першої та апеляційної інстанцій про відсутність зацікавленості у прийнятті спадщини, після смерті матері, суперечать обставинам справи;

судами проігноровано лист ОСОБА_7 (другої дружини ОСОБА_4 ), з якого вбачається, що, складаючи заповіт на ОСОБА_2 , батько не розумів, що тим самим позбавляє ОСОБА_1 спадщини на будинок, в якому позивач живе. З урахуванням вади здоров`я батька (встановлені тим же висновком судової експертизи), показів свідків, допитаних в суді першої інстанції, наявних в матеріалах справи листів ОСОБА_7 , в яких вона детально описує вади характеру та здоров`я померлого ОСОБА_4 , заповіт від 16 жовтня 2003 року є недійсним;

відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме, пункту 1 частини першої статті 549 ЦК України (в редакції 1963 року) щодо того, чи може ощадна книжка (за відсутності інформації про наявність на час спадкування на рахунках коштів спадкодавця) підтверджувати факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном;

з дня смерті матері ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) до дня смерті батька ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) ощадна книжка матері знаходилася у ОСОБА_4 та його другої дружини. Вони навіть намагалися з`ясувати, чи є там кошти, щоб в подальшому їх отримати. Ощадна книжка матері потрапила до ОСОБА_2 вже після смерті батька. Наявність ощадної книжки не підтверджує факт, що цей вклад є спадковим майном, що на цьому рахунку є якісь кошти, які б могли бути спадковим майном;

суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права щодо встановлення факту прийняття спадщини без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 березня 2020 року у справі № 305/235/17, від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18, від 08 червня 2022 року у справі № 715/2172/17;

суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, проігноровали документи, які підтверджують факт реєстрації за однією адресою ОСОБА_3 та позивача за первинним позовом, показання свідків щодо фактичного проживання цих осіб; докази того, що на протязі шести місячного строку на прийняття спадщини, а саме 17 листопада 1994 року позивач зареєструвався у спадковому будинку (підтверджується паспортом та військовим квитком позивача).

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , в іншій частині не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.

Після усунення недоліків, ухвалою Верховного Суду від 21 червня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу № 753/22860/17 з суду першої інстанції.

У липні 2023 року матеріали цивільної справи № 753/22860/17 надійшли до Верховного Суду.

У серпні 2023 року справа № 753/22860/17 передана судді-доповідачу Дундар І. О.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 21 червня 2023 року вказано, що підставами касаційного оскарження судових рішень ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17, від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18, від 08 червня 2022 року у справі № 715/2172/17, зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування норм права у подібних правовідносинах, та вказує, що суди не дослідили зібрані у справі докази і встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункти 1 та 4 частини третьої статті 411 ЦПК України). Касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року подана з дотриманням вимог статті 392 ЦПК України, зокрема, касаційна скарга містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 3 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 . На час її смерті спадкоємцями померлої були її діти - ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та чоловік ОСОБА_4 (батько сторін). Спадкоємці із заявами про прийняття спадщини не зверталися, спадщину після смерті ОСОБА_3 не оформляли, спадкова справа до майна померлої не заводилася.

Згідно з довідкою відділу РАЦС Жлобинського виконкому Республіки Білорусь ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 в аг. Пиревичи, Жлобинського району Гомельської області Республіки Білорусь. До майна померлого Шістнадцятою Київською державною нотаріальною конторою заведено спадкову справу № 58/2016.

Заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 у встановлений законом строк подали ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно зі свідоцтвом про народження від 17 квітня 1964 року батьками ОСОБА_1 вказані ОСОБА_8 (рос.) та ОСОБА_3 (рос.).

Відповідно до витягу з ДРАЦС від 18 травня 2016 року батьками ОСОБА_1 вказані ОСОБА_8 та ОСОБА_3 . Відповідно до копії паспорта прізвище батька позивача було зазначено як « ОСОБА_5 ». Інші анкетні дані (дата народження, місце народження, місце проживання) є ідентичними в усіх наявних документах.

Допитані в судовому засіданні свідки підтвердили, що позивач і відповідач є рідними дітьми ОСОБА_3 і ОСОБА_4 . Вказана обставина визнана сторонами.

Згідно з відомостями, що містяться у свідоцтві про народження від 04 грудня 1968 року, довідки центрального відділу реєстрації шлюбів м. Києва від 21 червня 2007 року № 4014/5.12, свідоцтві про розірвання шлюбу від 03 червня 1997 року № 142276 та свідоцтві про шлюб від 16 липня 2010 року № НОМЕР_1 ОСОБА_2 є донькою ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Відповідно до свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 26 квітня 1974 року будинок АДРЕСА_1 належить ОСОБА_4 та зареєстрований за ним на праві особистої приватної власності.

02 серпня 1999 року ОСОБА_4 склав заповіт за № 2-3763, яким усе своє майно заповів позивачу і відповідачу у рівних долях.

16 жовтня 2003 року ОСОБА_4 склав новий заповіт за № 4-2038, посвідчений нотаріусом Шістнадцятої київської державної нотаріальної контори Дорофєєвою Т. М., яким усе належне йому майно заповів ОСОБА_2 .

Згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 23 вересня 2021 року № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16 жовтня 2003 року міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_4 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_4 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Відповідно до довідки Дарницького районного у м. Києві військового комісаріату від 09 червня 2017 року у будинку за адресою: АДРЕСА_1 позивач зареєстрований після смерті матері 08 грудня 1994 року.

ОСОБА_2 надала у судовому засіданні оригінал ощадної книжки ОСОБА_3 .

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про встановлення факту прийняття спадщини, визнання житлового будинку об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визначення частки в праві спільної сумісної власності та визнання права власності на 1/4 частку будинку

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

З урахуванням того, що позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються спадщини, яка відкрилася після смерті його матері ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , до вказаних спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР.

Відповідно до статей 524 529 ЦК Української РСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом. Спадкоємцями за законом першої черги є, в рівних частках, діти та дружина померлого.

Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (стаття 548 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтями 549 554 ЦК Української РСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Вищевказані дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. В разі неприйняття спадщини спадкоємцем за законом або за заповітом або позбавлення спадкоємця права спадкування (статті 528 та 534 цього Кодексу) його частка переходить до спадкоємців за законом і розподіляється між ними в рівних частках.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 березня 2021 року у справі № 747/467/18 (провадження № 61-6910св19) на яку посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі, зазначено, що:

«… під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, необхідно розуміти різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.

У постанові Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 305/235/17 (провадження № 61-11869св19) зазначено, що фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилась. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, відповідної місцевої державної адміністрації чи органу місцевого самоврядування про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним; довідка державної податкової служби або страховика чи іншого органу про те, що спадкоємець після відкриття спадщини сплачував податки або страхові платежі з обов`язкового страхування; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який підтверджує, що спадкоємець був постійно прописаний (зареєстрований) у спадковому будинку (квартирі); інші документи, що підтверджують факт постійного проживання разом зі спадкодавцем».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц (провадження № 61-3745св23), з посиланням на постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2020 року в справі № 348/618/15-ц (провадження № 61-9592св19) зазначено, що:

«згідно з частинами першою, другою статті 549 ЦК УРСР спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. За змістом статті 553 ЦК УРСР вважається, що відмовився від спадщини також той спадкоємець, який не вчинив жодної з дій, що свідчать про прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу). З урахуванням змісту статті 76 ЦПК України прийняття спадщини шляхом вступу в управління чи володіння спадковим майном може підтверджуватися будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Згідно з пунктом 113 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5 (в редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин), доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути: довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів чи відповідної місцевої державної адміністрації про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанція про сплату податку, страхового платежу; копія рішення суду, що набрало законної сили, про встановлення факту своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний в спадковому будинку (квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи володіння спадковим майном. Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном може бути наявність у спадкоємців ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного талону) на автотранспортний засіб чи іншу самохідну машину або механізм, державного акта на право приватної власності на землю та інших документів, виданих відповідними органами на ім`я спадкодавця на майно, користування яким можливе лише після належного оформлення прав на нього. У справі, що переглядається, установлено, що ОСОБА_2 у строк, передбачений законом, не подавав до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини після смерті батька та не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що він протягом шести місяців після смерті батька вступив в управління чи володіння спадковим майном».

З урахуванням наведеного, прийняття спадщини може бути підтверджено діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 293/349/22 (провадження № 61-589св23) зазначено, що «висновок про вступ спадкоємця в управління або володіння спадковим майном слід робити, перш за все, на основі відповідних письмових документів, будь-які зовнішні обставини (показання свідків) мають лише побічне значення для встановлення того, чи особа прийняла спадщину».

На підставі частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з положеннями статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду у позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що житловий будинок АДРЕСА_1 належав його батьку ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності. Водночас, спірнийбудинок є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а тому матері належала 1/2 частка будинку. Після смерті ОСОБА_3 спадщину у вигляді 1/2 частки житлового будинку прийняли позивач та його батько ОСОБА_4 , так як вони були зареєстровані та мешкали з померлою за однією адресою, вступили в управління або володіння спадковим майном;

суди першої та апеляційної інстанцій зробили обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог про встановлення факту прийняття ОСОБА_1 спадщини після смерті матері ОСОБА_3 , оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів того, що він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном протягом шести місяців з дня відкриття спадщини, що дає підстави для висновку, що позивач спадщину фактично не прийняв;

встановивши, що позивач не довів факту прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , відповідно в нього не виникло права на спадкування, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову про визнання спірного житлового будинку спільною сумісною власностю батьків, визначення частки померлої ОСОБА_3 , визнання за позивачем права власності на 1/4 частку цього будинку.

Також суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті матері ОСОБА_3 , оскільки вона вступила в управління та володіння спадковим майном, яке належало матері , що підтверджується наявною в неї ощадною книжкою матері.

Щодо позовних вимог про визнання заповіту недійсним

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України передбачено, що ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих праві обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Враховуючи, що оспорюваний заповіт вчинений 16 жовтня 2003 року, спірні правовідносини регулюються нормами ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до частини першої статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Аналогічна норма викладена у статті 1217 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 55 ЦК УРСР угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.

Підставою для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 55 ЦК УРСР, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Однією з умов чинності правочину є дотримання вимоги закону про те, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, при цьому необхідно враховувати умови фактичного стану, які не дозволяють фізичній особі адекватно виразити свою волю щодо вчинюваного правочину. Для визнання правочину таким, що має дефекти волі і волевиявлення, а врешті є недійсним, суду необхідно встановити наявність хоча б одного з двох факторів, які мали місце в момент вчинення правочину, а саме: що особа не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати своїми діями. Висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Висновок експертизи у такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 2/2218/7166/11 (провадження № 61-5726св18).

Отже, правила статті 55 ЦК УРСР поширюються на ті випадки, коли немає підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що у момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад та ін.). Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, такі інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними. Підставою для визнання угоди недійсною згідно зі статтею 55 ЦК УРСР може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент її вчинення розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

У справі, що переглядається, згідно з висновком судово-психіатричного експерта від 23 вересня 2021 року № 49 ОСОБА_4 на період укладення заповіту від 16 жовтня 2003 року міг осмислювати власні дії, самостійно приймати рішення, прогнозувати їх наслідки та керувати своєю поведінкою. Органічні розлади, які мав ОСОБА_4 , не впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. ОСОБА_4 під час складання заповіту міг усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними.

Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини у справі, правильно застосувавши норми матеріального права, зробили обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довів, що при складанні оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними та що у нього було відсутнє волевиявлення на вчинення спірного правочину.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавця в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій.

Посилання в касаційній скарзі на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах безпідставні, оскільки з урахуванням установлених у цій справі обставин, не вбачається неправильного застосування судами норм матеріального права. При цьому судові рішення в оскарженій частині не суперечать й правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах, на які посилався ОСОБА_1 в касаційній скарзі.

Інші доводи касаційної скарги, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Згідно з частиною другою статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду та висновків щодо застосування норм права, викладених у постановіДругої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 червня 2023 року у справі № 559/4056/13-ц (провадження № 61-3745св23), постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року у справі № 293/349/22 (провадження № 61-589св23), не дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, судові рішення в оскарженій частині залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 401 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 вересня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 квітня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту прийняття спадщини, визнання будинку спільною сумісною власністю подружжя, визначення частки у спільній сумісній власності, визнання права власності на частку будинку, визнання заповіту та свідоцтва про право на спадщину недійсним та в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту прийняття спадщини залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. О. Дундар

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук