Історія справи

Постанова КЦС ВП від 28.08.2024 року у справі №185/111/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2024 року

м. Київ

справа № 185/111/24

провадження № 61-8790св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1 ,

боржник - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Остапуля Наталія Петрівна, на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2024 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П., у справі за заявою ОСОБА_2 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст заявлених вимог

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню у справі за заявою ОСОБА_1 про видачу судового наказу про стягнення аліментів на малолітню дитину.

На обґрунтування своїх вимог ОСОБА_2 посилається на те, що 11 січня 2024 року Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області видав судовий наказ у справі № 185/111/24, яким стягнув з нього на користь ОСОБА_1 аліменти на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 04 січня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття.

Вважає, що суд видав вказаний наказ помилково, з порушенням вимог статті 161 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), оскільки на день його видання він проживав разом із дружиною та дитиною і добровільно виконував обов`язок щодо утримання малолітньої дочки.

Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив суд визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 квітня 2024 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що зазначені заявником обставини не можуть бути підставою для визнання судового наказу від 11 січня 2024 року у цивільній справі № 185/111/24 таким, що не підлягає виконанню.

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_2 ,в інтересах якого діє адвокат Остапуля Н. П., подав апеляційну скаргу.

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 04 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Остапуля Н. П., на ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року визнав неподаною та повернув заявнику.

Постановляючи ухвалу про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції керувався тим, що заявник подав апеляційну скаргу на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У червні 2024 року ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Остапуля Н. П., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2024 року і направити справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 подав на підставі абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України і мотивував тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що судовий наказ є особливою формою судового рішення та одночасно виконавчим документом, тоді як пунктом 25 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено оскарження в апеляційному порядку ухвал про виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 19 червня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

09 липня 2024 року справа № 185/111/24 надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 12 липня 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судом

11 січня 2024 року Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області видав судовий наказ у справі № 185/111/24, яким стягнув з нього на користь ОСОБА_1 аліменти на дитину ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше 10 прожиткових мінімумів для дитини відповідного віку щомісячно, починаючи з 04 січня 2024 року і до досягнення дитиною повноліття (а. с. 16).

У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про визнання судового наказу про стягнення аліментів на дитину таким, що не підлягає виконанню (а. с. 21-23).

Павлоградський міськрайонний суд Дніпропетровської області ухвалою від 18 квітня 2024 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_2 про визнання судового наказу таким, що не підлягає виконанню (а. с. 29-31).

Не погоджуючись з ухвалою суду першої інстанції, ОСОБА_2 ,в інтересах якого діє адвокат Остапуля Н. П., 08 травня 2024 року подав апеляційну скаргу (а. с. 37-39).

Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 04 червня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Остапуля Н. П., на ухвалу Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 18 квітня 2024 року визнав неподаною та повернув заявнику на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України (а. с. 49, 50).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема, ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частинами першою, другою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі -Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

У пункті 8 частини другої статті 129 Конституції України визначено, що до основних засад судочинства належить забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує на тому, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава - учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Разом із тим не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції», заява № 12964/87, § 59).

При цьому складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. ЄСПЛ зазначає, що сторони судового провадження повинні мати право очікувати застосування до їхньої справи чинних норм процесуального законодавства (рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2010 року у справі «Дія 97 проти України»).

Аналогічні правові висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах містяться у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).

Згідно з практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише регламентованим, але й реальним. Надмірний формалізм під час вирішення питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Таким чином, апеляційне провадження є важливою процесуальною гарантією захисту прав і охоронюваних законом інтересів осіб, які брали участь у розгляді справи у випадках та порядку, встановлених ЦПК України.

За положеннями статті 160 ЦПК України та статті 3 Закону України «Про виконавче провадження» судовий наказ є особливою формою судового рішення та одночасно виконавчим документом.

У частинах першій та другій статті 432 ЦПК України визначено, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Згідно з частиною другою статті 352 ЦПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.

За змістом пункту 25 частини першої, частини другої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню. Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо скаргу подано на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Постановляючи ухвалу про визнання неподаною та повернення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції керувався тим, що ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на ухвалу, що не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.

Аналіз правових позицій Конституційного Суду України, висловлених у рішеннях від 27 січня 2010 року у справі № 3-рп/2010, від 28 квітня 2010 року у справі № 12-рп/2010, від 08 липня 2010 року у справі № 18-рп/2010, від 02 листопада 2011 року у справі № 13-рп/2011, від 22 квітня 2014 року у справі № 4-рп/2014, свідчить, що під час тлумачення пунктів 2, 10, 12, 18, 28 частини першої статті 293 ЦПК України (у редакції Закону № 1618-IV від 18 березня 2004 року) суд враховував такі обставини: а) зміст (особливість) процесуального рішення, що оскаржується; б) стадію цивільного судочинства, що обумовлює процесуальну можливість особи поновити свої права виключно шляхом оскарження відповідної ухвали.

У статті 353 ЦПК України не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні виконавчого документа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню.

Положення пункту 25 частини першої статті 353 ЦПК України у взаємозв`язку зі статтею 352 ЦПК України необхідно розуміти як можливість учасника справи оскаржити в апеляційному порядку окремо від рішення суду ухвалу суду першої інстанції як про визнання виконавчого документа, яким є судовий наказ, таким, що не підлягає виконанню, так і про відмову у визнанні виконавчого документа (судового наказу) таким, що не підлягає виконанню.

Крім того, тлумачення положень статті 353 ЦПК України має відбуватися із урахуванням можливості/неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду.

Згідно з частиною другою статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Зазначене положення слід розуміти так, що будь-яка ухвала суду підлягає перегляду в апеляційному порядку самостійно або разом з рішенням суду.

Однак особливість ухвали про відмову у визнанні виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, полягає у тому, що вона постановляється на стадії виконання судового рішення і оскаржити її одночасно з оскарженням рішення суду неможливо.

Вказану правову позицію Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду виклав у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 1909/3089/2012 (провадження № 61-11723сво20), якою відступив від висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених Верховним Судом у постанові від 29 січня 2020 року у справі № 127/13362/13 (провадження № 61-14123св19), ухвалі від 14 липня 2020 року у справі № 607/11645/15 (провадження № 61-9729ск20) та постанові від 29 квітня 2020 року у справі № 607/11645/15-ц (провадження № 61-817св20).

Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що ухвала суду про відмову у визнанні судового наказу таким, що не підлягає виконанню, не оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду, а отже, безпідставно повернув заявнику апеляційну скаргу згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 357 ЦПК України.

Аналогічні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 298/711/20 (провадження № 61-1283св21).

Загалом Верховний Суд зазначає, що у цій конкретній справі суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, а також допустив надмірний формалізм і непропорційність між застосованими засобами та поставленою метою, наслідком чого стало порушення права заявника на апеляційне оскарження судового рішення.

Враховуючи усі обставини справи, що мають істотне значення для прийняття справедливого рішення, Верховний Суд вважає, що оскаржувана ухвала апеляційного суду не може вважатися законною та обґрунтованою.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У частині четвертій статті 406 та частині шостій статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції (для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження).

Керуючись статтями 400 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Остапуля Наталія Петрівна, задовольнити.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 04 червня 2024 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко В. В. Пророк О. М. Ситнік