Постанова

Іменем України

28 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 466/10084/19

провадження № 61-18023св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року у складі судді Ковальчука О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

На обґрунтування позову посилався на таке.

Він є власником будинку АДРЕСА_1 та проживає у ньому. Зазначений будинок успадкував після смерті своєї матері - ОСОБА_4 .

Право власності на будинок АДРЕСА_1 було визнано за ОСОБА_4 на підставі рішення Шевченківського районного народного суду м. Львова від 23 січня 1992 року.

За обставинами, встановленими судовим рішенням, зазначений будинок збудували його батько і мати у 1938 році.

Під час німецької окупації його батьки були вивезені у Німеччину.

У 1945 році, після повернення батьків до Львова, будинок був зайнятий співробітниками Народного комісаріату внутрішніх справ. Отже, батьки не могли в цей час повернути собі будинок.

У 1992 році за вказаним рішенням суду його матері було повернуто зазначений будинок, у якому на той час проживали відповідачі як наймачі.

Його мати не вимагала у відповідачів виселитися з будинку, а лише пропонувала укласти з нею договір найму, проте договір не був укладений.

У 1998 році, після смерті матері, він успадкував вищевказаний будинок. Крім нього, у будинку зареєстровані відповідачі та ОСОБА_5 , яка проживає у спірному будинку. Відповідачі з 2015 року у будинку не проживають.

Він самостійно несе витрати на утримання будинку, оплачує послуги, здійснює необхідні ремонтні роботи, зокрема, замінив каналізацію в будинку, провів ремонт сходової клітки, замінив дах (конструкції та покриття), утеплив та пофарбував фасад будинку, встановив нові вхідні двері, провів ремонт в підвалі, влаштував дренажні системи, замінив двері в підвал та у двір будинку, замінив вікна на сходовій клітці та у підвалі, здійснив інші ремонтні роботи, постійно прибирає в будинку та на прибудинковій території.

Відповідачі нічого не ремонтують та не оплачують йому жодних коштів за такі ремонти, а також не беруть участі у витратах на утримання житла.

Крім того, відповідачі часто підселяють до ОСОБА_5 чужих людей без його дозволу.

Отже, не дивлячись на повернення його батькам власного будинку, такий повернули спільно з мешканцями, які не бажають дотримуватися правил співжиття, не мають жодного наміру брати участь у витратах з утримання будинку, фактично покинули будинок у 2015 році та лише безпідставно підселяють до ОСОБА_5 невідомих людей.

Факт непроживання відповідачів у будинку з 2015 року стверджується актом, складеним за участю сусідів та Львівським комунальним підприємством «Варшавське-407» (далі - ЛКП «Варшавське-407»). Йому не відомі жодні контактні дані відповідачів, тому він не має змоги провести з ними переговори щодо зняття їх з реєстрації за вказаною адресою.

Отже, врегулювати зазначене питання в позасудовому порядку немає можливості.

З урахуванням наведеного просив визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме будинком АДРЕСА_1 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачі без поважних причин понад шість місяців не проживають за місцем реєстрації.

Постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року змінено шляхом викладення мотивів задоволення позовних вимог в редакції зазначеної постанови. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що суд першої інстанції по суті правильно вирішив спір, визнавши ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , проте помилково застосував до спірних правовідносин положення статі 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 71 72 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) замість положень статей 317 383 391 ЦК України.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги посилалися на таке.

Справу було розглянуто за їхньої відсутності та без належного повідомлення про дату і час судового засідання в судах першої та апеляційної інстанцій.

Суд самостійно позбавлений права змінювати предмет чи підстави позову сторони справи.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення апеляційної скарги, вирішив стягнути з них на користь ОСОБА_1 судовий збір в сумі - 1 536,80 грн, що є незаконним, оскільки при поданні апеляційної скарги вони сплатили судовий збір по 1 152,60 грн з кожного за розгляд апеляційної скарги. Таким чином, підстав для стягнення з них на користь позивача вже сплаченого судового збору немає.

Питання судових витрат під час розгляду справи в суді першої інстанції були вирішені, ця обставина також доводить істотне порушення норм процесуального права при ухваленні судом апеляційної інстанції оскаржуваної постанови, оскільки при частковому задоволенні апеляційної скарги апеляційний суд зобов`язаний провести перерахунок судових витрат.

Відповідно до висновків про принципи застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладених у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду цієї справи також були зобов`язані з`ясувати чи не призведе задоволення позову ОСОБА_1 до втрати єдиного місця проживання відповідачів, що завдасть неспівмірно більшої шкоди для них, оскільки вони фактично стануть безхатченками, а також зробити висновок про добросовісність дій останнього, який забезпечений житлом та за змістом позову не вказав у який саме спосіб порушуються його права через їхнє проживання у будинку, проте суди цього не зробили, отже, порушили вимоги щодо всебічного і повного з`ясування усіх обставин справи.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) та розгляду справи за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

У червні 2022 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , у якому позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на таке.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачі ніколи не були членами сім`ї власника будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_1 чи його матері ОСОБА_4 , без поважних причин не проживають у вказаному будинку, позивач не може використовувати його для власних потреб, тому має право вимагати усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом пред`явлення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування цим житловим приміщенням на підставі статей 383 391 ЦК України.

Заявниці не вказали які норми права неправильно застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні без урахування висновку щодо застосування таких норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

В оскаржуваних рішеннях судами першої та апеляційної інстанцій не розглядалося питання виселення відповідачів з житлового будинку АДРЕСА_1 , отже, висновки щодо застосування норм права викладені в оскаржуваних рішеннях стосуються правовідносин, які є відмінними від правовідносин, щодо яких викладені висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

В судове засідання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не з`явилися. 06 жовтня 2021 року відповідачка ОСОБА_3 на адресу апеляційного суду надіслала клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з тим, що має низку клопотань з приводу подання доказів, які необхідно заявити в процесі підготовчого судового засідання. Зазначене клопотання суд апеляційної інстанції відхилив як необґрунтоване і спрямоване на затягування розгляду справи.

Таким чином, подання відповідачкою клопотання за день до проведення судового засідання свідчить про те, що відповідач володів інформацією про час та місце розгляду справи, тому підстави для скасування постанови суду апеляційної інстанції на підставі пункту 5 частини першої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) відсутні.

Суди першої та апеляційної інстанції не змінювали підстави позову, а зазначили при ухваленні рішень норми права, згідно з якими вирішили спір, що не є порушенням норм права.

Щодо твердження відповідачів про те, що згідно з ордером від 24 червня 1976 року № 475 для родини відповідачки, в тому числі для ОСОБА_2 , було надано квартиру АДРЕСА_1 , то ОСОБА_2 була зареєстрована в спірному будинку тільки з 08 липня 1987 року, відповідно, ордер для її поселення в 1976 році не видавався. Проте у цій справі не розглядається питання законності поселення відповідачів у будинок. Предметом спору є втрата відповідачами права на користування житлом.

Крім того, відповідачі самі не заперечують того, що вони не проживають у спірному будинку, вони добровільно виселилися, внаслідок чого відповідно до положень чинного законодавства втратили право на таке житло. Питання про виселення відповідачів позивачем не заявлялося.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що за ОСОБА_4 визнано право власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі рішення Шевченківського районного народного суду м. Львова від 23 січня 1992 року (а. с. 8-9).

За обставинами, встановлених вказаним рішенням, будинок АДРЕСА_1 збудували батько і мати позивача у 1938 році, проте під час німецької окупації батьки позивача були вивезені у Німеччину. У 1945 році вони повернулися до Львова, будинок був зайнятий співробітниками Народного комісаріату внутрішніх справ, тому на той час не могли повернути спірний будинок.

У 1992 році за вказаним рішенням суду матері позивача було повернуто зазначений будинок, у якому на той час проживали відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як наймачі. Мати позивача не вимагала від відповідачів виселитися з будинку, а лише пропонували укласти з нею договір найму, однак такий укладено не було.

Відповідно до Реєстраційного посвідчення, виданого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 16 червня 1998 року, будинок АДРЕСА_1 в цілому зареєстрований за ОСОБА_1 на праві особистої власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_4 (а. с. 7).

Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї і прописки, виданої 02 грудня 2019 року ЛКП «Варшавське-407», в будинку АДРЕСА_1 зареєстровані позивач ОСОБА_1 - власник, ОСОБА_5 та відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 (а. с. 10).

Факт непроживання відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 у спірному будинку АДРЕСА_1 стверджується актом ЛКП «Варшавське-407» від 01 листопада 2018 року, згідно з яким відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 , проте не проживають за вказаною адресою з червня 2015 (а. с. 11).

Згідно з рапортом ДОП ВППП Шевченківського відділу поліції Головного управління національної поліції у Львівській області від 02 вересня 2020 року капітана поліції Майкович Т. відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в будинку АДРЕСА_1 відсутні та не проживають (а. с. 123).

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України та частиною першою статті 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

Установивши, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не були членами сім`ї власників будинку АДРЕСА_1 , зокрема ОСОБА_1 чи його матері ОСОБА_4 , без поважних причин не проживають у вказаному будинку, ОСОБА_1 не може використовувати його для власних потреб, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право вимагати усунення перешкод у користуванні власністю, шляхом пред`явлення позову про визнання відповідачів такими, що втратили право на користування цим житловим приміщенням на підставі статей 383 391 ЦК України.

З таким висновком погоджується й Верховний Суд, а тому відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

У справі № 569/4373/16-ц, за наслідками касаційного перегляду у якій прийнято постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року, предметом спору було виселення відповідача з квартири, який був членом сім`ї колишнього власника квартири. Як на підставу позову позивач посилався на те, що відповідач відмовляється укласти з ним договір найму та перешкоджає доступу до спірного житлового приміщення, право відповідача на спірне житло є похідним і припинилося з припиненням права власності на спірне житло колишнього його власника.

Водночас у справі, яка переглядається, предметом спору є визнання осіб такими, що втратили право на користування цим житловим приміщенням, що не пов`язано із їх виселенням, суди встановили, що відповідачі у спірному будинку тривалий час не проживають.

Отже, висновки щодо застосування норм права, викладені в оскаржуваних рішеннях стосуються правовідносин, які є відмінними від правовідносин, з приводу яких викладені висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц.

Посилання заявниць на указану постанову Великої Палати Верховного Суду по суті зводиться лише до цитування її змісту без зазначення норм права, які на їх думку неправильно застосовано судами попередніх інстанцій.

Аргументи касаційної скарги про розгляд справи за відсутністю відповідачів та без належного повідомлення про дату і час судового засідання в судах першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були повідомлені про розгляд справи судом першої інстанції 28 квітня 2021 року (а. с. 148, 149).

Рекомендовані повідомлення про вручення поштового відправлення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про судове засідання суду апеляційної інстанції 07 жовтня 2021 року повернулись з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою» (а. с. 182, 183).

Крім того, в матеріалах справи є заява ОСОБА_3 про відкладення розгляду справи, призначеної до розгляду на 07 жовтня 2021 року (а. с. 195).Причини неможливості прибуття до суду не зазначені.

Отже, відповідачі були повідомлені про розгляд справи в судах попередніх інстанцій, оскаржували рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, проте не скористалися правом на їх участь у судових засіданнях.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення апеляційної скарги, постановив стягнути з них на користь ОСОБА_1 судового збору в сумі 1 536,80 грн, Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних частинах на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 536,80 грн.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 сплачено по 1 152,60 грн судового збору з кожної.

Постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року змінено шляхом викладення мотивів задоволення позовних вимог в редакції цієї постанови.

Отже, по суті рішення суду першої інстанції скасовано не було, вимоги позивача задоволені, тому відсутні підстави для перерозподілу судових витрат.

Доводи касаційної скарги є необґрунтованими, оскільки зводяться до власного тлумачення норм права, а також незгоди зі встановленими фактичними обставинами у справі, стосуються також переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 401 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2021 року у незміненій частині та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак