Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.07.2018 року у справі №569/15332/17

Постанова

Іменем України

28 січня 2019 року

м. Київ

справа № 569/15332/17

провадження № 61-38229св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Кузнєцова В. О., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія»,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в інтересах якого діє ОСОБА_5,

треті особи: Служба у справах дітей Рівненської міської ради, регіональний центр надання адміністративних послуг управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2018 року у складі судді Панас О. В. та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2018 року у складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Шимків С. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів.

У жовтні 2017 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» (далі - ТОВ «Українська факторингова компанія») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, в інтересах якого діє ОСОБА_5, треті особи: Служба у справах дітей Рівненської міської ради, регіональний центр надання адміністративних послуг управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, про визнання дій неправомірними та визнання особи такою, що втратила право користування квартирою.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що в порушення умов договору іпотеки, укладеного між АКІБ «Укрсиббанк» та ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 від 15 жовтня 2007 року, у квартирі АДРЕСА_1, після передачі її в іпотеку банку, без згоди іпотекодержателя був зареєстрований малолітній ОСОБА_7, зазначена реєстрація чинить позивачу перешкоди у виконанні рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Враховуючи наведене, позивач просив визнати дії ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо реєстрації у квартирі АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки, малолітньої дитини - ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства. Визнати ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1 таким, що втратив право користування зазначеною квартирою, оскільки зареєстрований в ній неправомірно.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2018 року позовну заяву ТОВ «Українська факторингова компанія» задоволено частково. Визнано дії ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 щодо реєстрації у квартирі АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки, малолітньої дитини ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства.

У задоволенні вимоги щодо визнання ОСОБА_7 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки, відмовлено.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що дії відповідачів щодо реєстрації у квартирі, яка є предметом іпотеки, малолітньої дитини, є неправомірними та вчиненими з порушенням умов договору, оскільки вони не отримали згоди іпотекодержателя на вчинення відповідної реєстрації. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позовних вимог про визнання малолітньої особи такою, що втратила право користування спірною квартирою, суд виходив із відсутності на це правових підстав, передбачених статтями 64 156 ЖК Української РСР.

Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що позивач, як іпотекодержатель квартири АДРЕСА_1 має право на захист свого права чи інтересу, яке він вважає порушеним, проте як випливає з заявленої позовної вимоги про визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування жилим приміщенням, то відсутні підстави для її задоволення відповідно до статей 64 156 ЖК Української РСР.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників.

У червні 2018 року ТОВ «Українська факторингова компанія» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2018 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення в частині відмови у задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення заявлених ним позовних вимог, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

У касаційній скарзі заявник вказує на те, що приписи статей 64 156 ЖК УРСР взагалі не містять інформації щодо осіб, які мають право звертатися до суду з позовом про позбавлення права користування житловим приміщенням, а тому твердження судів про виключний перелік таких осіб, є безпідставним та необґрунтованим. Судами не надана належна оцінка діям ОСОБА_5, який умисно без дозволу іпотекодержателя, зареєстрував у квартирі свого неповнолітнього сина, тим самим, позбавивши позивача права на реалізацію предмета іпотеки.

Відзив на касаційну скаргу від учасників процесу до суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі, витребувано справу та надано строк для подачі відзиву на неї.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Предметом перегляду Верховним Судом є рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні позову щодо визнання малолітнього ОСОБА_7 таким, що втратив право користування житловим приміщенням. В іншій частині рішення судів не оскаржується.

Позиція Верховного Суду.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні позову щодо визнання малолітнього ОСОБА_7 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій в оскаржуваній частині відповідають вимогам ЦПК України (у редакції на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.

Судами встановлено, що 15 жовтня 2007 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_4 укладений кредитний договір.

На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором, 15 жовтня 2007 року між цими ж сторонами укладений договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1.

Заочним рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 09 квітня 2012 року стягнуто солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_8 заборгованість за кредитним договором у розмірі 92 121,59 грн, неустойку за порушення зобов'язання та пеню.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 16 травня 2017 року під час виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 09 квітня 2012 року про солідарне стягнення з ОСОБА_4 та ОСОБА_8 заборгованості за кредитним договором, замінено стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на ТОВ «Українська факторингова компанія».

У спірній квартирі зареєстровані ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3.

Реєстрація малолітнього ОСОБА_7 у спірній квартирі проведена після укладення договору іпотеки та без відповідного дозволу іпотекодержателя.

Відповідно до статті 156 ЖК України члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім'ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

Згідно з положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Малолітній ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, зареєстрований та проживає за місцем реєстрації і проживання свого батька - ОСОБА_5, який є власником квартири АДРЕСА_1 і яка є предметом іпотеки.

Під час реєстрації малолітнього в спірному житлі відповідачі не отримували дозволу від іпотекодержателя на це, а тому їхні дії визнані неправомірними.

При вирішенні спору щодо позбавлення особи права користування житловим приміщенням необхідно встановлювати характер спірних правовідносин, відрізняти норми, які регулюють різні за змістом відносини та застосовувати норми права, які регулюють саме цей вид правовідносин. У випадках коли спір стосується права користування державним чи комунальним житловим фондом, то ці правовідносини регулюються нормами ЖК Української РСР, а коли спір стосується права користування приватним житлом, то такі відносини регулюється також цивільним законодавством.

Статтею 405 ЦК України передбачено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житловим відповідно до закону.

Аналогічні положення містить також стаття 156 ЖК Української РСР, яка передбачає, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.

Позивач звернувся до суду із позовом про визнання малолітнього ОСОБА_7 таким, що втратив право користування спірним житловим приміщенням, посилаючись на те, що його права як іпотекодержателя квартири АДРЕСА_1 порушені проживанням малолітньої дитини у цій квартирі.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували право членів сім'ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

Неповнолітній ОСОБА_7 набув право користування спірною квартирою як член сім'ї власника відповідно до статей 29 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», та зберігає це право до поки є членом сім'ї власника квартири, незалежно від того, чи перебуває квартира в цей час в іпотеці.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання малолітнього ОСОБА_7 таким, що втратив право користування житловим приміщенням з підстав, заявлених позивачем, оскільки малолітній як член сім'ї власника квартири набув право користування нею, і таке право не втратив за обставинами справи, оскільки продовжує проживати у цій квартирі. Незгода іпотекодержателя квартири із проживанням малолітнього у цій квартирі не може бути підставою для визнання останнього таким, що втратив право користування квартирою.

Доводи касаційної скарги про те, що наявність реєстрації малолітнього у квартирі, яка є предметом іпотеки, позбавляє іпотекодержателя права на реалізацію предмета іпотеки є необґрунтованими, оскільки для реалізації об'єктів нерухомості, право власності чи користування на які належить неповнолітнім чи малолітнім встановлено спеціальний порядок - отримання дозволу органу опіки та піклування.

Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують правильність висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.

З урахуванням того, що доводи касаційної скарги, є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким суд надав належну оцінку, вони є достатньо аргументованими, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська факторингова компанія» залишити без задоволення.

Заочне рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 14 лютого 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 23 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:О. В. Ступак В. О. Кузнєцов С. О. Погрібний