Історія справи

Постанова КЦС ВП від 27.11.2024 року у справі №369/12334/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 369/12334/23

провадження № 61-10022св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2024 року у складі колегії суддівФінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просила стягнути з відповідача на свою користь авансовий платіж за попереднім договором у розмірі 542 575,00 грн, три проценти річних у сумі 66 465,44 грн, інфляційні втрати у розмірі 259 893,42 грн, всього 868 933,86 грн.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 08 листопада 2017 року між нею як покупцем та ОСОБА_2 як продавцем було укладено попередній договір про укладення договору купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дудкіною Н. В. та зареєстрований у реєстрі під номером 1018 (далі - Попередній договір).

23 листопада 2018 року між сторонами укладено договір про внесення змін та доповнень до Попереднього договору, згідно з пунктом 1 якого продавець у строк до 31 березня 2019 року зобов`язувався передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу, а покупець зобов`язувався прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , збудованому на земельній ділянці площею 0,1009 га, кадастровий номер 3222486200:03:006:0021, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з пунктом 4 Попереднього договору на підтвердження намірів сторін покупець передав, а продавець прийняв передоплату у вигляді авансу у розмірі 542 575,00 грн.

У пункті 5 Попереднього договору сторони домовилися, що у випадку відмови (ухилення) продавця від продажу квартири у строк, передбачений попереднім договором, продавець повинен повернути покупцю одержану від нього суму авансу протягом одного місяця.

Позивач зазначала, що всупереч умовам Попереднього договору продавець не передав у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу спірну квартиру як до 31 березня 2019 року, так і станом на день подання цієї заяви. Більш того, багатоквартирний житловий будинок, у якому має знаходитися квартира, не побудований та не введений в експлуатацію досі.

Розшукати ОСОБА_2 для вручення вимоги про повернення авансу не вдається можливим, оскільки остання за місцем реєстрації не перебуває, на зв`язок не виходить, працівники офісу продажів житлового комплексу будь-яких контактів не надають.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі судді Пінкевич Н. С. рішенням від 11 грудня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив.

Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 сплачений аванс у розмірі 542 575,00 грн, три проценти річних у сумі 75 142,92 грн та інфляційні втрати у розмірі 286 155,48 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що між сторонами була досягнута домовленість щодо купівлі-продажу квартири, позивач передала відповідачу авансовий платіж у рахунок попередньої оплати вартості спірного об`єкта нерухомості.

Водночас у передбачений Попереднім договором строк сторони не уклали договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, а тому авансовий платіж, який ОСОБА_1 передала ОСОБА_2 , підлягає поверненню власникові у розмірі 542 575,00 грн.

Установивши, що свій обов`язок повернути аванс позивачу відповідач не виконала, суд також стягнув з останньої три проценти річних у розмірі 75 142,92 грнта інфляційні втрати у сумі 286 155,48 грн.

Київський апеляційний суд постановою від 03 липня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 грудня 2023 року скасував.

Матеріали справи № 369/12334/23 передав на розгляд Господарського суду Київської області, у провадженні якого перебуває справа № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 .

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що Господарський суд Київської області ухвалою від 14 лютого 2024 року відкрив провадження у справі № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 . Тому спір, який виник між сторонами у цій справі, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а належить до господарської юрисдикції, у зв`язку із чим справу необхідно передати до господарського суду, на розгляді якого перебуває справа про неплатоспроможність ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У липні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2024 року, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30 січня 2024 року у справі № 910/10936/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання учасника справи, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції від 11 грудня 2023 рокута передаючи справу на розгляд до господарського суду, керувався тим, що Господарський суд Київської області ухвалою від 14 лютого 2024 року відкрив провадження у справі № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , а тому розгляд усіх майнових спорів, стороною у яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Водночас апеляційний суд не врахував, що на час ухвалення судом першої інстанції рішення 11 грудня 2023 року та звернення з апеляційною скаргою провадження у справі про банкрутство порушено не було.

Вважає, що не є підставою для скасування рішення під час апеляційного перегляду з направленням справи до господарського суду відкриття провадження у справі про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції.

Зважаючи на викладене, в апеляційного суду не булоправових підстав, визначених ЦПК України, для скасування рішення суду першої інстанції, тим більше з посиланням на статтю 378 ЦПК України.

Крім того, відмовляючи у відкладенні першого судового засідання, апеляційний суд порушив право позивача на участь у судовому засіданні і діяв всупереч приписам частини першої статті 372 ЦПК України, згідно з якою суд повинен відкласти судове засідання у зв`язку з неявкою сторони через поважні причини, заздалегідь повідомлені суду.

Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 29 липня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Києво-Святошинський районний суд Київської області листом повідомив про те, що справа направлена до Господарського суду Київської області, та Верховний Суд направив запит до Господарського суду Київської області про витребування справи № 369/12334/23.

19 вересня 2024 року справу № 369/12334/23 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 20 листопада 2024 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

08 листопада 2017 року між ОСОБА_2 як продавцем та ОСОБА_1 як покупцем укладено нотаріально посвідчений Попередній договір, а 23 листопада 2018 року також укладено договір про внесення змін та доповнень до Попереднього договору купівлі-продажу квартири, за умовами яких продавець у строк до 31 березня 2019 року зобов`язувався передати у власність покупця з укладенням договору купівлі-продажу, а покупець зобов`язувався прийняти і оплатити квартиру АДРЕСА_1 , збудованому на земельній ділянці площею 0,1009 га, кадастровий номер 3222486200:03:006:0021, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .

У пунктах 4 і 5 Попереднього договору передбачено, що на підтвердження намірів сторін покупець передала, а продавець прийняла передоплату у вигляді авансу в розмірі 542 575,00 грн. Залишок суми у розмірі 100,00 грн покупець зобов`язується сплатити до 31 березня 2018 року. Сторони домовилися, що у випадку відмови (ухилення) продавця від продажу квартири у строк, передбачений Попереднім договором, він повинен повернути покупцю одержану від нього суму авансу протягом одного місяця.

Упередбачений Попереднім договором строк сторони не уклали договору купівлі-продажу спірної квартири.

Апеляційний суд також з`ясував, що Господарський суд Київської області ухвалою від 14 лютого 2024 року відкрив провадження у справі № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , запровадив процедуру реструктуризації боргів боржника та ввів мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Поняття «суд, встановлений законом» містить таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних та юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (Diya 97 v. Ukraine, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. The United Kingdom, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Для приватного права апріорі є притаманною така засада, як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється під час вирішення спорів, так і тлумачення процесуальних норм, зокрема під час вирішення питання про закриття провадження у справі з підстав порушення правил юрисдикції (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Отже, в порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства, а предметом позову є цивільні права, які, на думку позивача, є порушеними, оспореними чи невизнаними.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

21 жовтня 2019 року введено в дію Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).

Відповідно до частин першої-третьої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо спорів, зазначених у частині другій цієї статті, провадження в якій відкрито до або після відкриття провадження у справі про банкрутство (неплатоспроможність), за ініціативою учасника справи або суду невідкладно, але не пізніше п`яти робочих днів, надсилаються до господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), який розглядає спір по суті в межах цієї справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 916/585/18 (916/1051/20) зазначила, якщо наслідком задоволення вимоги, заявленої у справі, стороною якої є особа, щодо якої відкрито провадження у справі про банкрутство, може бути зміна розміру або складу ліквідаційної маси боржника, таку справу слід розглядати у межах справи про банкрутство на підставі статті 7 КУзПБ, а спір є майновим у розумінні положень цього Кодексу.

Предметом позову у цій справі є вимоги ОСОБА_1 про стягнення грошових коштів із ОСОБА_2 , стосовно якої господарський суд порушив справу про неплатоспроможність (банкрутство) та запровадив процедуру погашення боргів боржника, яка наразі ще не завершена.

У постанові від 07 жовтня 2020 року у справі № 904/7234/15 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду дійшов висновку, що з огляду на норми законодавства України, чинного на момент розгляду справи Верховним Судом, законодавець наголосив, що розгляд всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Водночас у цій самій постанові Верховний Суду складі колегії суддів Касаційного господарського суду зазначив, що відсутність порушеного провадження у справі про банкрутство відповідача на момент звернення з позовом (13 серпня 2015 року), судового розгляду справи по суті в суді першої інстанції, який закінчився ухваленням рішення від 29 вересня 2015 року, звернення з апеляційною скаргою, свідчить про об`єктивну неможливість направлення такої справи до господарського суду для розгляду в межах справи про банкрутство, провадження у якій порушено 03 грудня 2015 року.

Аналогічного за змістом висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 17 червня 2020 року у справі № 921/490/18, зазначивши, що скасування судового рішення лише з підстав встановлення факту порушення справи про банкрутство (через 8 місяців після ухвалення рішення судом першої інстанції), яке жодним чином не вплинуло та не могло вплинути на законність і обґрунтованість судового рішення, є відступом від принципу правової визначеності та проявом правого пуризму.

Схожого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 13 травня 2021 року у справі № 465/5402/16-ц (провадження № 61-17041св20) та від 30 листопада 2022 року у справі № 752/3410/20 (провадження № 61-9243св22).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина перша статті 367 ЦПК України).

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 756/1529/15-ц (провадження № 14-242цс18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року у справі № 752/1839/19 (провадження № 61-976св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року у справі № 760/16979/15-ц (провадження № 61-4848св19), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2023 року у справі № 686/23143/20 (провадження № 61-13878св23)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження у справі.

У постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду висловив такі висновки про застосування норм права у подібних правовідносинах:

«Юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження.

Апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.

Норми статті 7 КУзПБ регулюють питання передачі справи господарському суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, ще на стадії розгляду справи у суді першої інстанції та до ухвалення рішення суду по суті заявлених вимог.

Передача справи до господарського суду на підставі частини третьої статті 7 КУзПБ можлива лише на стадії розгляду справи в суді першої інстанції та до ухвалення рішення судом першої інстанції по суті заявлених вимог. Неможливо передати матеріали справи до суду іншої юрисдикції з ухваленим у ній рішенням по суті заявлених вимог.

Не є підставою для скасування рішень при апеляційному/касаційному перегляді з передачею справи до господарського суду відкриття провадження у справі про банкрутство, яке відбулося після ухвалення судового рішення судом першої інстанції, за винятком якщо судове рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції».

Апеляційний суд у справі, яка переглядається, скасовуючи рішення суду першої інстанції від 11 грудня 2023 рокута передаючи справу на розгляд до господарського суду, керувався тим, що Господарський суд Київської області ухвалою від 14 лютого 2024 року відкрив провадження у справі № 911/2308/23 про неплатоспроможність ОСОБА_2 , а тому розгляд усіх майнових спорів, стороною у яких є боржник у справі про банкрутство, повинен відбуватися виключно господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Згідно з частинами першою та другою статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 19 («§ 1. Предметна та суб`єктна юрисдикція») ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 листопада 2023 року у справі № 908/129/22 (908/1333/22) (провадження № 12-46гс23) зробила висновок про те, що юрисдикцію спорів визначають процесуальні кодекси, а не КУзПБ. При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що юрисдикція спору визначається на час відкриття провадження у справі в суді першої інстанції, тому і застосуванню підлягає процесуальне законодавство, що було чинним саме на час відкриття провадження.

У справі, яка є предметом перегляду Верховного Суду, апеляційний суд не врахував, що на момент звернення позивача із позовом у серпні 2023 року, а також на час ухвалення судом першої інстанції рішення 11 грудня 2023 року та звернення з апеляційною скаргою провадження у справі про банкрутство порушено не було.

Зважаючи на викладене та з урахуванням наведених вище положень процесуального закону, Верховний Суд вважає, що в апеляційного суду не було правових підстав, визначених ЦПК України, для скасування рішення суду першої інстанції, тим більше з посиланням на статтю 378 ЦПК України. Тому Верховний Суд приймає аргументи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права.

Аналогічного за змістом висновку у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 04 листопада 2024 року у справі № 756/3328/20 (провадження № 61-14576сво23).

З огляду на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, тому Верховний Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, постанову апеляційного суду скасувати та направити справу до апеляційного суду для продовження розгляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

У частині четвертій статті 406 та частині шостій статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене наявні підстави для часткового задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної постанови з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За змістом наведеної правової норми, а також статті 142 ЦПК України (якою врегульовано питання розподілу судових витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду) судові витрати підлягають розподілу між сторонами під час ухвалення судового рішення, яким закінчується розгляд справи по суті.Якщо судом касаційної інстанції переглядається судове рішення, яким не закінчено розгляд справи по суті, то цей суд не може вирішувати питання про розподіл судових витрат, у тому числі пов`язаних з розглядом апеляційної та/або касаційної скарг, а розподіл таких витрат здійснюється судом першої інстанції за результатами розгляду ним справи по суті згідно із загальними правилами статті 141 ЦПК України, тобто залежно від задоволення чи відмови в задоволенні позову.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом апеляційної та касаційної скарг, мають бути розподілені судом апеляційної інстанції за загальними правилами розподілу судових витрат залежно від задоволення чи відмови в задоволенні позову.

Керуючись статтями 400 406 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 03 липня 2024 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров СуддіА. І. Грушицький С. О. Карпенко І. В. Литвиненко В. В. Пророк