Постанова КЦС ВП від 27.04.2022 року у справі №426/10482/17

Друк

Пошук

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Державний герб України

Постанова

Іменем України

27 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 426/10482/17

провадження № 61-8134св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

третя особа: Луганська обласна державна адміністрація - Луганська обласна військово-цивільна адміністрація,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Кабінету Міністрів України на постанову Луганського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Коновалової В. А., Авалян Н. М., Луганської В. М., та касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шерстюк Анастасія Олегівна, на рішення Сватівського районного суду Луганської області від 08 листопада 2018 року у складі судді Половинки В. О. та постанову Луганського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, третя особа: Луганська обласна державна адміністрація - Луганська обласна військово-цивільна адміністрація, про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції.

Позов обґрунтовувала тим, що з квітня 2014 року на території Донецької та Луганської областей проводиться антитерористична операція. У серпні 2014 року її житловий будинок, який належить їй на праві власності та розташований за адресою: АДРЕСА_1 , повністю згорів внаслідок прямого попадання в нього бойового снаряду у зв`язку з масовими обстрілами с. Хрящувате Краснодонського району Луганської області. Відповідно до акта № 133 обстеження руйнувань капітальних будівель, отриманих в результаті обстрілу від 03 жовтня 2014 року, її житловий будинок згорів внаслідок прямого попадання в нього бойового снаряду в серпні 2014 року.

Також, оскільки площа її житлового будинку складає 88,8 кв. м, тому відповідно до частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України грошова компенсація за знищений будинок складає 644 332,80 грн.

ОСОБА_1 , посилаючись на статтю 41 Конституції України, статтю 321 ЦК України, частину десяту статті 86 Кодексу цивільного захисту України, статті 4, 13, 30 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), просила суд відшкодувати їй за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну внаслідок проведення антитерористичної операції, за знищений житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у сумі 644 332,80 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Сватівський районний суд Луганської області рішенням від 08 листопада 2018 року у задоволенні позову відмовив.

Суд першої інстанції виходив з того, що пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна має до ухвалення рішення суду добровільно передати пошкоджений чи зруйнований внаслідок терористичного акту будинок чи майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування.

ОСОБА_1 не зверталась до Луганської обласної державної адміністрації - Луганської обласної військово-цивільної адміністрації з пропозицією про добровільну передачу пошкодженого будинку чи можливості забезпечення її новим житлом замість пошкодженого. Відсутність факту звернення позивача з пропозицією добровільно передати зруйнований будинок є підставою для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

Луганський апеляційний суд постановою від 13 квітня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Сватівського районного суду Луганської області від 08 листопада 2018 року скасував та ухвалив нове судове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 120 000 грн.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок знищення під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної підстави, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Тому, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не зверталась до Луганської обласної державної адміністрації - Луганської обласної військово-цивільної адміністрації з пропозицією про добровільну передачу знищеногобудинку.

Разом з тим, позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Враховуючи фактичні обставини справи, виходячи із принципу розумності та справедливості, приймаючи до уваги те, що зруйнований житловий будинок, який належав позивачу на праві власності, був її єдиним житлом, іншого житла вона не має та вимушена проживати в приміщенні молитовного будинку Полтавської церкви Євангельських християн-баптистів «Віфлієм», та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), ОСОБА_1 має право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 120 000 грн за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу, відсутність спеціального порядку відшкодування за знищений внаслідок терористичного акту житловий будинок та нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у травні 2020 року до Верховного Суду, Кабінет Міністрів України, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до цього ж суду.

У касаційній скарзі, поданій у серпні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 08 липня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Верховний Суд ухвалою від 07 жовтня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Підставою касаційного оскарження Кабінет Міністрів Українизазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу Кабінет Міністрів Українимотивував тим, що суд апеляційної інстанції порушив норми статей 78, 79 та частини першої статті 80 ЦПК України, неправильно застосував практику ЄСПЛ.

Крім того, комісія, що склала акт обстеження руйнувань капітальних будівель внаслідок обстрілу від 03 жовтня 2014 року не мала повноважень надавати висновок про непридатність житла для проживання.

Позивач не надала до суду акт про пожежу.

Суд апеляційної інстанції помилково врахував докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом.

Не доведено, що будинок позивача був зруйнований внаслідок вчинення терористичного акту, оскільки суд не з`ясував чи внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань.

Апеляційний суд, вийшовши за межі розгляду справи, необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив, з яких підстав його було змінено.

Суд апеляційної інстанції не зазначив, яким чином з`ясовано, що справа стосується захисту права власності на будинок від посягань з боку держави, а не права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції, як це зазначила позивач.

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Також, апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивувала тим, що обраний нею спосіб захисту її прав у вигляді цього позову до Держави України в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про відшкодування майнової шкоди є ефективним та відновить її порушені права. Саме держава в особі органу законодавчої влади, яким є Верховна Рада України, протягом тривалого часу не прийняла відповідний закон, не урегулювала в достатній мірі вказані суспільні відносини, не відмовилася чи (та) не обмежила свою відповідальність перед громадянами за майнову шкоду, спричинену терористичним актом, тому у суду не було законних підстав відмовити в позові саме з обраного позивачем способу захисту її прав.

Оскільки майнову шкоду завдано терористичним актом у період проведення антитерористичної операції, то застосуванню до спірних правовідносин підлягає Закон України «Про боротьбу з тероризмом».

Крім того, на час розгляду справи, держава не унормувала питання відшкодування шкоди, тому суди мали б обґрунтовано визначити розмір такої шкоди відповідно до висновку експертизи, оцінивши надані сторонами докази, а держава в особі компетентних органів не надала доказів, що відшкодування шкоди в повному обсязі є надмірним тягарем.

Разом з тим, розмір компенсації (120 000 грн) необґрунтовано малий відносно порушень прав позивача та не є справедливою сатисфакцією потерпілій стороні.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, в якому просила суд залишити її без задоволення.

Зазначає, що встановлені факти судом апеляційної інстанції відповідачем не спростовані.

Крім того, стаття 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», якою передбачено право на відшкодування шкоди, заподіяної громадян терористичним актом, не містить положень стосовно необхідності існування обвинувального вироку суду. Отже, попереднє встановлення факту вчинення терористичного акту в кримінальному провадженні не є необхідною умовою для застосування статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».

У грудні 2020 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив суд залишити її без задоволення.

Зазначав, що суд апеляційної інстанції необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив з яких підстав його було змінено, а також яким чином з`ясовано, що справа стосується захисту права власності на будинок від посягань з боку держави, а не права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції.

Разом з тим, Кабінет Міністрів України погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутність факту звернення позивача з пропозицією добровільно передати зруйнований будинок є підставою для відмови в задоволенні позову.

У серпні та грудні 2020 року Луганська обласна державна адміністрація - Луганська обласна військово-цивільна адміністрація подала до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу Кабінету Міністрів України, в яких зазначає, що справа повинна бути розглянута з урахуванням усталеної практики Верховного Суду, яка викладена у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц та від 26 лютого 2020 року у справі № 423/450/16-ц.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 04 листопада 1989 року № НОМЕР_2, технічним паспортом від 04 листопада 1987 року та довідкою-характеристикою від 23 червня 1995 року № 416 (т. 1, а. с. 15-20).

Згідно з державним актом про право приватної власності на землю серії ЛГ від 07 квітня 2003 року ОСОБА_1 на підставі рішення № 17/8 від 31 жовтня 2001 року Хрящуватенської сільської ради на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1525 га за адресою: АДРЕСА_1 (т . 1, а. с. 17).

Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України» від 13 березня 2014 «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» введено в дію зазначене рішення Ради національної безпеки і оборони України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 02 грудня 2015 року № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» (із змінами, внесеними згідно з Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 28-р від 23 січня 2019 року) село Хрящувате Сорокинського (до перейменування Краснодонського) району Луганської області належить до населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція.

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про перейменування окремих населених пунктів та районів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей» від 12 травня 2016 року № 1351-VIII Краснодонський район Луганської області перейменовано на Сорокинський.

В Указі Президента України «Про межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях» від 07 лютого 2019 року № 32/2019 зазначено, що Сорокинський район Луганської області належить до тимчасово окупованої території України.

Загальновідомим є той факт, що після початку проведення АТО с. Хрящувате Сорокинського району Луганської області піддавалося щоденним обстрілам. Зазначена інформація міститься і на офіційному сайті Міністерства збройних сил України та на офіційному сайті Ради національної безпеки і оборони України.

На підтвердження факту руйнування будинку АДРЕСА_1 в результаті прямого влучення снаряду позивачем надано акт № 133 обстеження руйнувань капітальних будівель отриманих внаслідок обстрілу від 03 жовтня 2014 року, фотокартки об`єкта зруйнованого будинку.

Також, позивачем на підтвердження зазначеного вище факту надано компакт-диск, на якому міститься інформація, а саме супутникові фотознімки руїн вказаного вище будинку; письмові пояснення свідка ОСОБА_2 , яка попереджена про кримінальну відповідальність за надання неправдивих показань.

ОСОБА_1 є особою похилого віку, має статус дитини війни, є інвалідом ІІІ групи, що підтверджується посвідченням № НОМЕР_1 , довідкою МСЕК № 194529 від 01 квітня 1997 року.

Згідно з довідкою від 19 липня 2019 року № 1601003555, виданою Управлінням праці та соціального захисту населення Київської районної ради м. Полтави, ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою.

Відповідно до довідки Полтавської церкви Євангельських християн-баптистів «Віфлієм» від 16 листопада 2016 року ОСОБА_1 з 06 березня 2015 року тимчасово проживає у буд. АДРЕСА_2 , в приміщенні молитовного будинку у зв`язку з тим, що є одинока пенсіонерка і переселенка з Луганської області, її житло було зруйновано через військові події, а жити їй немає де (т. 1, а. с. 11).

Також судом встановлено, що ринкова вартість домоволодіння, що належить ОСОБА_1 , розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею житлового будинку 95,3 кв. м, житловою площею 88,8 кв. м, з урахуванням задовільного технічного стану, станом на липень 2014 року складала 239 110 грн, що підтверджується висновком судової оціночно-будівельної експертизи від 11 липня 2018 року № 37 (т. 2, а. с. 3-9).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц; апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів; апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази).

Касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок знищення під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

З урахуванням викладеного, вимоги про відшкодування шкоди за знищений під час терористичного акту житловий будинок на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 85 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Тому, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 не зверталась до Луганської обласної державної адміністрації - Луганської обласної військово-цивільної адміністрації з пропозицією про добровільну передачу знищеного будинку.

Враховуючи фактичні обставини справи, виходячи із принципу розумності та справедливості, приймаючи до уваги те, що зруйнований житловий будинок, який належав позивачу на праві власності, був її єдиним житлом, іншого житла вона не має та вимушена проживати в приміщенні молитовного будинку Полтавської церкви Євангельських християн-баптистів «Віфлієм», та з урахуванням практики ЄСПЛ, ОСОБА_1 має право на стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 120 000 грн за відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу, відсутність спеціального порядку відшкодування за знищений внаслідок терористичного акту житловий будинок та нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.

Колегія суддів погоджується із висновками суду апеляційної інстанції враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації.

У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70).

Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Згідно з частиною другою статті 119 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення з позовом) позовна заява повинна містити, зокрема: зміст позовних вимог; ціну позову щодо вимог майнового характеру; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування; перелік документів, що додаються до заяви.

Таким чином, предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічна правова позиція також висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Позивач звернулася до суду, мотивувавши позов тим, що вона не отримувала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її житлового будинку, тому вважала, що Держава Україна зобов`язана в силу норм законодавства України та статті 1 Протоколу до Конвенції відшкодувати шкоду.

Також, позивач зазначає, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Крім того, позивач посилалась: на рішення ЄСПЛ від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини», в якому зазначено, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70); на рішення ЄСПЛ «Катан та інші проти Молдови та Росії», в якому зазначено, що хоча Молдова не має ефективного контролю над діями «ПМР» в Придністров`ї, той факт, що цей регіон визнається за міжнародним правом як частина території Молдови, тягне за собою обов`язок за статтею 1 Конвенції використати всі доступні їй юридичні та дипломатичні засоби з тим, щоб продовжувати гарантувати здійснення прав і свобод, визначених Конвенцією, усіма особами, які там проживають (пункт 110).

Одночасно зазначала, що до теперішнього часу ні Кабінетом Міністрів України, ні відповідними міністерствами не розроблено спеціального нормативного акта щодо надання грошової допомоги та відшкодування шкоди особам, які постраждали у Донецькій та Луганській областях, що передбачено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2014 року № 1002-р, яким затверджено План заходів з організації відновлення пошкоджених (зруйнованих) об`єктів соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності на території Луганської та Донецької областей.

У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовські проти Польщі», заява № 31443/96).

Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.

Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.

Зобов`язання держави щодо поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується свідоцтвом про право особистої власності на житловий будинок від 04 листопада 1989 року № НОМЕР_2, технічним паспортом від 04 листопада 1987 року та довідкою-характеристикою від 23 червня 1995 року № 416.

В Указі Президента України «Про межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях» від 07 лютого 2019 року № 32/2019 зазначено, що Сорокинський (до перейменування Краснодонський) район Луганської області належить до тимчасово окупованої території України.

Положеннями Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» громадянам України гарантовано дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України.

Державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Разом з цим, суд вважає необхідним зазначити, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

ЄСПЛ розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). «Зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважають судді ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».

При цьому, у виняткових випадках визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу.

Враховуючи викладене, суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ, в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на території проведення антитерористичної операції, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини», заява № 44912/98, пункти 49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного житлового будинку станом на липень 2014 року у сумі 644 332,80 грн, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Зазначала, що шкода, завдана внаслідок потрапляння снаряду в будинок, має бути відшкодована державою.

Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).

З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України», заява № 38677/06, пункт 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» заява № 54904/08).

Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений.

На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам не породжує легітимного очікування на отримання від Держави Україна такого відшкодування за пошкоджений або знищений житловий будинок.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду внаслідок знищення під час потрапляння снаряду в належний позивачу на праві власності житловий будинок, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодувань винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду про те, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за знищенепід час потрапляння снаряду майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте, ОСОБА_1 помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок потрапляння снаряду в житловий будинок, який належить позивачу, у розмірі, який визначила з урахуванням опосередкованої вартості одного метру будівництва та загальної площі будинку.

Також, позивач посилалась на відсутність спеціального порядку відшкодування шкоди за знищенийвнаслідок потрапляння снаряду житловий будинок, відсутність сплати компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу.

Зазначені доводи ОСОБА_1 Верховний Суд вважає такими, що доведені й є обґрунтованими.

Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії», заява № 54522/00, пункт 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», пункт 114).

Як вже зазначено, закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням майна відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини», заява № 8803-8811/02; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Чірагов та інші проти Вірменії», заява № 13216/05, пункти 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року у справі «Саргсян проти Азербайджану», заява № 40167/06, пункти 152-242).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ

від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно.

У будь-якому випадку, колегія суддів Верховного Суду вважає, що, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві, дотримуючись принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 310/1739/17, від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 120 000,00 грн.

Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, є безпідставними, оскільки апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, врахував зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд вважає, що підстав відступлення від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц немає, тому доводи касаційної скарги ОСОБА_1 з цього приводу колегією суддів не приймаються до уваги.

Аргументи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що суд апеляційної інстанції помилково встановив обставини, що мають суттєве значення на підставі недопустимих доказів, необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив, з яких підстав його було змінено, не заслуговують на увагу, оскільки висновків апеляційного суду не спростовують, враховуючи вищенаведену практику ЄСПЛ та Верховного Суду. Крім того, апеляційний суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача, визначив у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення у судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційних скаргах не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного суду - без змін.

Наведена у касаційній скарзі ОСОБА_1 вимога про скасування рішення суду першої інстанції не підлягає задоволенню, оскільки вказане рішення районного суду скасовано апеляційним судом.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для розподілу судових витрат, понесених заявником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 402 409 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України, ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шерстюк Анастасія Олегівна, залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного суду від 13 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська