Постанова

Іменем України

27 лютого 2019 року

м. Київ

справа № 521/4606/16-ц

провадження № 61-40009св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: Департамент міського господарства Одеської міської ради, комунальне підприємство «Міське агентство з приватизації житла», ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - на заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року у складі судді Целуха А .П. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Кононенко Н. А., Сегеди С. М., Гірняк Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» (далі - КП «Міське агентство з приватизації житла»), ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності на житло недійсним, скасування розпорядження органу приватизації, визнання договору купівлі-продажу житлового приміщення недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що при приватизації квартири АДРЕСА_1 у 2008 році були порушені його права на приватизацію житла, оскільки він на той час постійно мешкав у квартирі як член сім'ї наймача, але в коло осіб, що включені до свідоцтва про право власності на житло, не включений.

Згідно з договором купівлі-продажу від 09 квітня 2013 року, ОСОБА_3, діючи від імені ОСОБА_5, продала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд: визнати недійсним свідоцтво про право власності на житло від 16 грудня 2008 року, видане на квартиру АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; скасувати розпорядження органу приватизації від 16 грудня 2008 року про приватизацію квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 09 квітня 2013 року; встановити порядок виконання рішення суду, згідно з яким рішення суду є підставою для скасування реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житло від 16 грудня 2008 року, видане на ім'я ОСОБА_5, на квартиру АДРЕСА_1.

Скасовано розпорядження органу приватизації від 16 грудня 2008 року про приватизацію ОСОБА_5 квартири АДРЕСА_1.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 09 квітня 2013 року, за умовами якого ОСОБА_3, діючи від імені ОСОБА_5, відчужила на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Встановлено порядок виконання рішення суду, згідно з яким рішення суду є підставою для скасування реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2

Задовольняючи позов ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що позивач зареєстрований у спірній квартирі з 05 вересня 2008 року до сьогоднішнього дня як член сім'ї основного наймача житлового приміщення, однак при приватизації спірної квартири було порушено право ОСОБА_1 на приватизацію житла, тому розпорядження органу приватизації від 16 грудня 2008 року про приватизацію квартири на ім'я ОСОБА_5 є таким, що суперечить вимогам статей 7, 8 Закону України «По приватизацію державного житлового фонду», є незаконним й таким, що підлягає скасуванню. Оскільки підставою для видачі свідоцтва про право власності на квартиру від 16 грудня 2008 року було зазначене розпорядження органу приватизації, свідоцтво про право власності також є недійсним на підставі частин першої, третьої статті 203, статті 215 ЦК України. Внаслідок визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло від 16 грудня 2008 року є підстави для визнання недійсним і договору купівлі-продажу від 09 квітня 2013 року квартири АДРЕСА_1, укладеного між ОСОБА_3, яка діла від імені ОСОБА_5, та ОСОБА_2, на підставі статей 203, 215 ЦК України.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - залишено без задоволення.

Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком районного суду, зазначивши також, що приватизація квартири була здійснена на одну особу, незважаючи на те, що у квартирі був зареєстрований також позивач - ще один член родини наймача, який має право на приватизацію.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 серпня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано цивільну справу з Малиновського районного суду м. Одеси.

17 вересня 2018 року справа надійшла доВерховного Суду.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2019 року справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту міського господарства Одеської міської ради, КП «Міське агентство з приватизації житла», ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання свідоцтва про право власності на житло недійсним, скасування розпорядження органу приватизації, визнання договору купівлі-продажу житлового приміщення недійсним призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів обох інстанцій ґрунтуються на документах, яких немає у матеріалах справи та є вигаданими фактами, яким не дано відповідної правової оцінки.

В обох судових рішеннях вказано про те, що ОСОБА_1 згідно з відміткою про реєстрацію у паспорті з 05 вересня 2008 року жив у квартирі АДРЕСА_1, як член сім'ї наймача та виконував всі необхідні обов'язки, однак будь-яких доказів щодо надходження листів ОСОБА_1 на вказану адресу, оплати ним рахунків за комунальні послуги по вивезенню сміття, послуг за водопостачання та водовідведення в матеріалах справи також немає.

Також у матеріалах справи відсутня копія паспорта ОСОБА_1, з якого було б видно його реєстрацію у спірній квартирі.

Немає й показань сусідів, як свідків, що ОСОБА_1 дійсно проживав у спірній квартирі.

Суди обох інстанцій не надали ніякої оцінки двом протилежним довідкам про реєстрацію позивача за вказаною адресою, оскільки згідно з однією довідкою ОСОБА_1 був зареєстрований у АДРЕСА_1, а згідно з іншою довідкою - не був у ній зареєстрований. Довідки видавали одні і ті ж особи і датовані вони одним періодом часу.

Суди обох інстанцій не врахували документи, які стали підставою для реєстрації ОСОБА_1 за вказаною адресою, а саме його заяви про реєстрацію, згоди основного квартиронаймача на реєстрацію за вказаною адресою, квитанції про сплату державного мита за державну реєстрацію місця проживання та інше.

Також суди не з'ясували, де ОСОБА_1 був зареєстрований до 2008 року, у той час коли його батько власник квартири був зареєстрованим у спірній квартирі з 1996 року.

Всі ці питання мають суттєве значення для правильного вирішення справи, однак суди їм належної оцінки не надали.

Крім того, представником ОСОБА_2 була подана заява про застосування позовної давності, однак суд апеляційної інстанції взагалі не звернув на неї уваги та не вказав чому не можна застосувати строк позовної давності, з урахуванням тих обставин справи, про які вказав позивач у своїй позовній заяві та наявних у справі документів.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначено, що оскаржувані судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Зазначив, що доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених обставин у справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 січня 2016 року помер ОСОБА_5 Після його смерті позивач звернувся до нотаріальної контори з приводу оформлення спадщини, де йому стало відомо що батько - ОСОБА_5 приватизував квартиру АДРЕСА_1, про що 16 грудня 2008 року Управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради відповідно свідоцтво про право власності на житло.

Згідно з договором купівлі-продажу від 09 квітня 2013 року, ОСОБА_3, діючи від імені ОСОБА_5, продала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1.

Судом за клопотанням представника позивача витребувано з КП «Міське агентство з приватизації житла» документи, що стали підставою для приватизації квартири АДРЕСА_1 на ім'я ОСОБА_5, згідно з якими до довідки про склад сім'ї наймача ізольованої квартири внесено тільки одну особу, що мешкає і має право на житло - ОСОБА_5

Відповідно до довідки (виписка з будинкової книги про склад сім'ї та реєстрацію), виданої у лютому 2016 року комунальним підприємством «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький», у квартирі АДРЕСА_1 проживають та зареєстровані: ОСОБА_1та ОСОБА_5 (а. с. 11).

Разом з тим у довідці про склад сім'ї наймача ізольованої квартири та займані ними приміщення, також виданій комунальним підприємством «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький», та направленій 25 березня 2016 року комунальним підприємством «Міське агентство з приватизації житла» до суду, зазначено, що у квартирі АДРЕСА_1 мешкають і мають право на житло на момент в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»: ОСОБА_5 (а. с. 19). Тобто ОСОБА_1 не зазначений.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Згіднозі статею 345 ЦК України фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Відповідно до положень статті 8 Закону України «По приватизацію державного житлового фонду» (уредакції закону станом на 05січня 1999 року) передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).

За змістом частиничетвертої статті 9 ЖК УРСРніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиноютретьою статті48 ЖК УРСРгромадяни, які одержали житло у державному фонді, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповіднодо частин першої, другої статті 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Порядок приватизації державного житлового фонду на час виникнення спірних правовідносин також регулювався Положенням про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, яке затверджене наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 (втратив чинність згідно з наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 30).

Пунктами 20, 21 цього Положення (у редакції станом на 05січня 1999 року) встановлено, що при оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї на займані приміщення. У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 з 05 вересня 2008 року жив та був зареєстрований у АДРЕСА_1, як член сім'ї наймача, а саме копії паспорта позивача з відміткою про його реєстрацію у спірній квартирі, на що послались суди попередніх інстанцій.

Разом з тим суди не надали належної правової оцінки різним довідкам, виданим комунальним підприємством «Житлово-комунальний сервіс «Хмельницький», щодо проживання і непроживання у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_1

Також у справі відсутні докази на підтвердження того, що позивач виконував всі необхідні обов'язки, як член сім'ї наймача, зокрема, щодо оплати рахунків за комунальні послуги по вивезенню сміття, послуг за водопостачання та водовідведення й на зазначене звертав увагу представник ОСОБА_2, вважаючи ці обставини такими, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Отже, висновки судів ґрунтуються на припущеннях, що заборонено у силу частини четвертої статті 60 ЦПК України 2004 року та частини шостої статті 81 ЦПК України.

Крім того, суди не звернули уваги й на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові.

Згідно зі статтею 31 ЦПК України 2004 року сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.

Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Як зазначено у касаційній скарзі, що також підтверджується матеріалами справи (а.с. 211), представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - подав до апеляційного суду заяву про застосування строків позовної давності, однак суд апеляційної інстанції у своєму судовому рішенні взагалі не надав оцінки такій заяві та не вирішив її по суті, що було його процесуальним обов'язком.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.

Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18).

Проте апеляційний суд, розглядаючи справу, не звернув уваги на те, що відповідач ОСОБА_2 не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи.

Таким чином, у порушення статей 212-214 ЦПК України 2004 року (на час розгляду судом першої інстанції) та статей 89, 263-264, 382 ЦПК України суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не дослідили та не надали належної правової оцінки наявним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, і дійшли передчасного висновку про задоволення позову ОСОБА_1

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Ураховуючи задоволення касаційної скарги та скасування судових рішень, беручи до уваги вимоги статті 141 ЦПК України, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 1 030,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 - задовольнити.

Заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 травня 2016 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року скасувати, справу передатина новий розгляд до суду першої інстанції.

Стягнути з ОСОБА_1на користь ОСОБА_2 судовий збір, сплачений за подання касаційної скарги, у розмірі 1 030,00 грн (одна тисяча тридцять грн 00 коп.).

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк