ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 червня 2018 року

м. Київ

справа № 752/9104/14-ц

провадження № 61-3295зпв18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., ОлійникА.С., Усика Г.І.,

учасники справи:

позивач - заступник Дніпровського екологічного прокурора,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, Головне управління Держземагенства у м. Києві,

розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_5, подану його представником ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року, постановленої колегією у складі суддів: Ткачука О. С., Висоцької В. С., Кафідової О. В., Умнової О. В., Фаловської І. М.,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року заступник Дніпровського екологічного прокурора в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Реєстраційна служба Головного управління юстиції у м. Києві, Головне управління Держземагенства у м. Києві, в якому просив визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданий ОСОБА_4 11 березня 2010 року, витребувати у ОСОБА_5 земельну ділянку площею 0,0959 га по АДРЕСА_1 та повернути вказану земельну ділянку у власність територіальної громади м. Києва - Київській міській раді.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 631/2700 затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_4 у приватну власність земельну ділянку площею 0,0959 га для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 отримав державник акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0959 га по АДРЕСА_1

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 січня 2012 року, визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 631/2700 «Про передачу земельної ділянки громадянину ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1

Враховуючи викладене, заступник прокурора просив про задоволення позову.

Справа в судах переглядалась неодноразово і останнім рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року, ухваленим у складі судді Мирошниченко О. В., у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами ту обставину, що спірна земельна ділянка вибула із володіння власника - територіальної громади в особі Київської міської ради - не з його волі іншим шляхом, що є підставою у відповідності до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України для витребування спірної земельної ділянки у набувача за відплатним договором. Крім того, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи також не містять доказів, які були б підставою відповідно до положень статті 155 ЗК України для визнання недійсним державного акта, виданого ОСОБА_4 на спірну земельну ділянку.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від З листопада 2016 року, ухваленим колегією у складі суддів: Чобіток А. О., Немировської О. В., Крижанівської Г. В., рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 21 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов заступника Дніпровського екологічного прокурора задоволено частково.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,0959 га по АДРЕСА_1 виданий ОСОБА_4 11 березня 2010 року, витребувано у ОСОБА_5 вказану земельну ділянку та повернуто її у власність територіальної громади м. Києва - Київській міській раді.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 квітня 2011 року, яка набрала законної сили, скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 631/2700 «Про передачу земельної ділянки громадянину ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1», і дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним державного акта на право власності та витребування у ОСОБА_5 земельної ділянки.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року рішення Апеляційного суду міста Києва від З листопада 2016 року залишено без змін.

У вересні 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 388 ЦК України та норм процесуального права, а саме частини третьої статті 61 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; також посилається на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини першої статті 388 ЦК України.

Для прикладу неоднакового застосування норм матеріального та процесуального права, а також невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам заявник надав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року у справі № 6-18397ск15, від 5 червня 2013 року у справі № 6-3981св13, від 31 липня 2013 року у справі № 6-25446св13, від 16 серпня 2017 року у справі № 758/14525/13-ц, від 8 липня 2015 року у справі № 6-11432св15, від 29 травня 2013 року у справі № 6-6357св13, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-38282св15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-35560св13, рішення Верховного Суду України від 19 січня 2011 року у справі № 6-13839св10, ухвалу Верховного Суду України від 6 травня 2010 року; постанови Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 7 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12, від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12, від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13, від 25 квітня 2012 року у справі № 6-25цс12, від 18 квітня 2012 року у справі № 6-15цс12.

Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2017 року відкрито провадження у справі та витребувано з Голосіївського районного суду м. Києва матеріали цивільної справи.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2018 року справу призначено до розгляду Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні заяви з огляду на таке.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 631/2700 затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_4 у приватну власність земельну ділянку площею 0,0959 га для будівництва та обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1

На підставі вказаного рішення ОСОБА_4 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) 11 березня 2010 року за № 07-7-05264.

24 липня 2010 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_2) по АДРЕСА_1 посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу НациноюМ.О. та зареєстрований у реєстрі за № 1719.

Право власності ОСОБА_5 на вказану земельну ділянку зареєстровано 23 лютого 2011 року Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на земельну ділянку за № 7-7-06063, що підтверджується відповідною відміткою на державному акті на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1.

Також судами встановлено, що постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 15 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 8 грудня 2011 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17 січня 2012 року, визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 632/2700 «Про передачу земельної ділянки громадянину ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1».

Частиною першою статті 81 ЗК України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Відповідно до частини першої статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку та право постійного користування нею виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Згідно із частиною першою статті 126 ЗК України право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами.

Стаття 152 ЗК України визначає такі шляхи захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до статті 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

При цьому вимога про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку є похідною й залежить від законності рішення органу, на підставі якого його видано. Разом з тим таке рішення за своєю правовою природою є правочином, що випливає з частини третьої статті 203 ЦК України, відповідно до якої односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, не заборонених законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Частиною першою та другою статті 116 ЗК України визначено, що громадяни і юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Обґрунтовуючи позов, заступник Дніпровського екологічного прокурора посилався на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - територіальної громади м. Києва - поза волею останнього, тому на підставі частини першої статті статі 388 ЦК України просив витребувати вказану ділянку у ОСОБА_5

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Пунктом третім частини першої статті 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Добросовісне придбання згідно зі статтею 388 ЦК України можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна із чужого незаконного володіння (віндикація).

Встановивши, що рішення Київської міської радивід 29 жовтня 2009 року № 631/2700 визнано протиправним з моменту його прийняття та скасовано у зв'язку з порушеннями, допущеними під час його прийняття, суди апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку про відсутність волевиявлення власника земельної ділянки на її передачу, і, як наслідок, наявність правових підстав для часткового задоволення позову.

Підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах, зокрема, є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах (пункт 1 частини першої стаття 355 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання відповідної заяви).

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 квітня 2016 року у справі № 6-18397св15, наданій заявником як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, суд касаційної інстанції скасував ухвалу апеляційного суду з направленням справи на новий розгляд до апеляційної інстанції, зазначивши про передчасність висновку про витребування власником майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України, оскільки суд не з'ясував наявності у діях власника земельної ділянки волі на передачу майна іншій особі.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 5 червня 2013 року у справі № 6-3981св13 скасував рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами неправильно застосовані норми матеріального права та порушені норми процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Ухвалою від 31 липня 2013 року у справі № 6-25446св13 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив в силі рішення суду з першої інстанції, оскільки, задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції встановив, що договір купівлі-продажу, укладений між позивачем та відповідачем-1, визнаний недійсним, а відповідач не є добросовісним набувачем, а тому є підстави для витребування майна з чужого незаконного володіння.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 16 серпня 2017 року у справі № 758/14525/13-ц, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, вказував на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення позову, оскільки спірне майно вибуло з володіння позивача, який є власником майна, не з його волі.

Аналіз змісту ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року, про перегляд якої просив заявник, та змісту ухвал, що наведені ним як приклад, не підтверджує неоднакове застосування частини першої статті 388 ЦК України за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог і встановлених судом фактичних обставин.

Пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання відповідної заяви, підставою для подання заяви про перегляд судового рішення визначається також неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ.

В ухвалі від 8 липня 2015 року у справі № 6-11432св15, яку надає заявник як приклад неоднакового застосування частини третьої статті 61 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, виходив з того, що рішення у іншій справі, у якій особа не брала участі, не має преюдиційного значення, і при вирішенні іншої справи особа має право оспорювати обставини, встановлені цими рішеннями.

Аналогічний висновок містить ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2013 року у справі № 6-6357св13, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року у справі № 6 35560св13 та ухвала від 20 квітня 2016 року у справі № 6-38282св15.

Твердження заявника про неоднакове застосування судом касаційної інстанції частини третьої статті 61 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, помилкове, оскільки в ухвалі, про перегляд якої він порушує питання, суди виходили не з обставин, встановлених судовим рішенням у іншій справі, а із наслідків розгляду справи, тобто із рішення по суті позову.

Крім цього, заявник вважає, що ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року у справі № 752/9104/14-ц, не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (статті 388 ЦК України).

У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, на яку здійснює посилання заявник в обґрунтування невідповідності судового рішення щодо застосування частини третьої статті 388 ЦК України правовому висновку, що у ній викладений, Верховний Суд України перевіряв правильність застосування судами статті 1212 ЦК України і правового висновку щодо застосування пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, який у розумінні статті 360-7 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, є обов'язковим не викладав.

У постанові від 7 листопада 2016 року у справі № 6-107цс12, ухваленій у справі про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, Верховний Суд України дійшов висновку, що захист права особи, яка вважає себе власником майна, можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову.

Верховний Суд України у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12, усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції статей 203, 215 ЦК України, скасував ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, і правового висновку щодо застосування частини першої статті 388 ЦК України не викладав.

У постанові від 26 червня 2013 року у справі № 6-58цс13, скасовуючи рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та направляючи справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, Верховний Суд України вказував на те, що майно було відчужене у період ліквідаційної процедури і права особи, яка вважає себе власником майна, можуть бути захищені шляхом задоволення віндикаційного позову, а позивач не є власником майна, що є предметом спору.

Верховний Суд України у постанові від 25 квітня 2012 року у справі № 6-25цс12, скасовуючи ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції, вказував на те, що суд касаційної інстанції помилково відмовив у захисті права власності особі і не врахував, що майно, передане на виконання недійсного правочину, яке відчужене третій особі, може бути витребувано шляхом пред'явлення віндикаційного позову.

У постанові Верховного Суду України від 18 квітня 2012 року у справі № 6-15цс12 міститься висновок про те, що спірне майно підлягає поверненню як наслідок визнання оспорюваного правочину недійсним і з підстав статті 388 ЦК України позов не заявлявся.

Отже, постанови у справах № 6-3090цс15, № 6-107цс12, № 6-53цс12, № 6-58цс13, № 6-25цс12, №6-15цс12 та ухвала у справі, що переглядається, ухвалені у справах з різними предметами позову та різними підставами, з встановленими різними фактичними обставинами, що свідчить про безпідставність посилання заявника на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права (частини першої статті 388 ЦК України).

Зміст правовідносин у різних рішеннях суду касаційної інстанції з метою з?ясування їх подібності визначається обставинами кожної справи, встановленими судами, перевірку правильності встановлення яких Верховний Суд не здійснює.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що у наданих заявником ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, рішенні Верховного Суду України і постановах Верховного Суду України та в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року, про перегляд якої просить заявник, встановлені різні фактичні обставини.

Заявник обґрунтовує заяву, в тому числі, невідповідністю висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі, про перегляд якої просить, висновкам Верховного Суду України, викладеним у рішенні від 19 січня 2011 року у справі № 6-13839св10 та в ухвалі Верховного Суду України від 6 травня 2010 року. Проте таке посилання помилкове, оскільки ці рішення Верховним Судом України ухвалені як судом касаційної інстанції і не є такими судовими рішеннями, правовий висновок яких є обов'язковим у розумінні статті 360-7 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання відповідної заяви.

За змістом статті 360-5 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, Верховний Суд відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

З огляду на зазначене судові рішення, на які посилається заявник, не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального та процесуального права чи невідповідність висновку суду правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду України, тому обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились. У зв'язку з наведеним відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання заяви, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року Верховний Суд відмовляє.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, статтею 360-5 ЦПК України 2004 року, підпунктом 1 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні заяви ОСОБА_5, поданої його представником ОСОБА_6, про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 травня 2017 року відмовити.

Постанова оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. СтрільчукСудді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г.І. Усик