Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.10.2020 року у справі №635/2832/20

Постанова

Іменем України

07 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 635/2832/20

провадження № 61-13581св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

заінтересована особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Харківській області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 28 травня 2020 року у складі судді Назаренка О. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у складі колегії суддів:

Кругової С. С., Маміної О. В., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила встановити факт постійного проживання ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженки м. Єнакієве Донецької області Української PCP, у неповнолітньому віці в Україні, станом на 24 серпня 1991 року.

Заява обґрунтована тим, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 в м. Єнакієве Донецької області (Українська РСР), що підтверджується копією свідоцтва про її народження. Згідно з актом від 21 серпня 2018 року, складеним депутатом Бабаївської селищної ради Гулою О. І., ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з весни 2014 року мешкає за адресою: АДРЕСА_1, та виховує трьох дітей. Заявник зазначала, що встановлення даного факту необхідне для підтвердження її належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України у формі ІD-картки. Крім того, необхідність звернення до суду виникла через проведення операції об'єднаних сил на території м. Єнакієве, де заявник проживала в неповнолітньому віці. Вказані обставини унеможливлюють доступ заявника до документів, якими б можна було підтвердити її належність до громадянства України на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" - за ознакою проживання на території України за станом на 24 серпня1991 року.

Ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 28 травня 2020 року у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що заява не підлягає розгляду в судах у порядку окремого провадження. Застосовуючи аналогію на підставі частини 9 статті 10 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), суд першої інстанції послався на положення пункту 1 частини 1 статті 186 ЦПК України, яким передбачена відмова у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.

При вирішенні питання щодо відкриття провадження у справі суд першої інстанції виходив із того, що заявнику необхідно звернутися до територіального підрозділу Державної міграційної служби України (далі - ДМС України) за місцем проживання, щоб здійснити належну процедуру ідентифікації особи.

Постановою Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 залишено без задоволення, ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Апеляційний суд вказав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про неможливість розгляду заяви в окремому провадженні, оскільки встановлення юридичного факту постійного проживання на території України не передбачено вимогами статті 256 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із заявою про встановлення факту) та не відноситься до компетенції судів, оскільки має іншу процедуру. Заявник зазначену процедуру не пройшла, до належних компетентних органів Управління Державної міграційної служби України не зверталась, отже, підстави для задоволення заяви відсутні.

Колегія суддів апеляційного суду також зазначила, що застосування судом першої інстанції положень статті 186 ЦПК України, якою врегульовано підстави відмови у відкритті позовного провадження, не є підставою для скасування оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У вересні 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Касаційна скарга також містить клопотання проводити розгляд справи за касаційною скаргою за участю представника заявника.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення у цій справі заявник зазначив, що судами попередніх інстанцій під час вирішення питання про відкриття провадження за заявою не враховано правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 06 травня 2020 року у справі № 365/762/17 (провадження № 61-38367св18).

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що:

- апеляційним судом порушено статті 315, 316 ЦПК України, проігноровано Указ Президента України від 27 березня 2001 року № 215/2001 "Питання організації виконання Закону України "Про громадянство України" щодо необхідності надання судового рішення про встановлення факту постійного проживання особи у неповнолітньому віці в Україні за станом на 24 серпня 1991 року;

- апеляційним судом не враховано право особи самостійно вирішувати щодо необхідності досудового вирішення питання, відсутність якого не позбавляє особу права звернення до суду;

- неправильним в ухвалі суду першої інстанції є посилання на постанову Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 щодо паспорта громадянина України, оскільки він не розповсюджується на ОСОБА_1, яка є особою без громадянства;

- судом першої інстанції помилково застосовано аналогію (права, закону).

Станом на дату розгляду справи відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на адресу Верховного Суду не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі (на підставі частини 2 статті 389 ЦПК України), витребувано із Харківського районного суду Харківської області матеріали справи № 635/2832/20 та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У листопаді 2020 року матеріали справи № 635/2832/20 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2021 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частини 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанційустановлено, що ОСОБА_1 народилася ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Єнакієве Донецької області (Українська РСР), що підтверджується копією свідоцтва про її народження.

Згідно з копією акта, складеного 21 серпня 2018 року депутатом Бабаївської селищної ради Гулою О. І., ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з весни 2014 року мешкає за адресою: АДРЕСА_1, та виховує трьох дітей.

Свою заяву про встановлення факту постійного проживання за станом на 24 серпня 1991 року на території України ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що встановлення даного факту необхідне для підтвердження її належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України у формі ІD-картки.

Необхідність звернення до суду виникла через проведення операції об'єднаних сил на території м. Єнакієве, де заявник проживала у неповнолітньому віці та її батьки були документовані паспортами громадян України. Вказані обставини унеможливлюють доступ заявника до документів, якими б можна було підтвердити її належність до громадянства України на підставі статті 3 Закону України "Про громадянство України" - за ознакою проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд

Відповідно до частини 1 статті 3, статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому частини 1 статті 3, статті 4 ЦПК України, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.

У частині 1 статті 293 ЦПК України визначено, що окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно з пунктом 5 частини 2 статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Відповідно до частини 2 статті 315 ЦПК України у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

З указаного вбачається, що законом передбачено вставлення юридичних фактів щодо виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, до яких відносяться і факти, що породжують право особи на набуття громадянства України, зокрема постійного проживання на території України.

Відмовляючи у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1, суд першої інстанції зазначив, що заявнику необхідно звернутися до територіального підрозділу ДМС України за місцем проживання, щоб здійснити належну процедуру ідентифікації особи, та посилався на заяву ОСОБА_1, з якої вбачається, що вона до територіального органу ДМС України з цим питанням зверталася, однак письмової відповіді не отримала. Апеляційний суд погодився, що заявник належну процедуру ідентифікації особи не пройшла, до належних компетентних органів ДМС України не зверталась. На підставі цього суди попередніх інстанцій визначились, що заява ОСОБА_1 не підлягає розгляду в судах у порядку окремого провадження.

Водночас суди попередніх інстанцій не врахували, що предметом вимог заявника, уродженки м. Єнакієве Донецької області, народженої у родині ромів, було встановлення факту її постійного проживання у неповнолітньому віці в Україні станом на 24 серпня 1991 року з метою підтвердження належності до громадянства України та отримання паспорта громадянина України у формі ID-картки, тобто встановлення юридичного факту, який дасть право відповідним органам вирішувати питання про надання їй громадянства України.

Так, встановлення факту постійного проживання на території України на момент проголошення незалежності України або набрання чинності Законом України "Про громадянство України" є підставою для оформлення належності до громадянства України відповідно до Законом України "Про громадянство України".

Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України від 18 січня 2001 року № 2235-III "Про громадянство України" (далі-Закон № 2235-ІІІ) громадянами України є: 1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України; 2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав; 3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України; 4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

~law41~ визначено, що безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років є однією з умов прийняття до громадянства України.

Відповідно до пункту 7 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27 березня 2001 року № 215 (далі - Порядок № 215), громадяни колишнього СРСР, які не мають у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт їхнього постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року, проходять процедуру встановлення їхньої належності до громадянства України.

Пунктом 8 Порядку № 215 передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до ~law42~ особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року постійно проживала на території України і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її постійного проживання на території України на зазначену дату, подає, в тому числі, судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи на території України за станом на 24 серпня 1991 року.

Пунктом 9 Порядку № 215 передбачено, що для встановлення належності до громадянства України відповідно до ~law43~ особа, яка проживала на території України за станом на 13 листопада 1991 року і перебувала у громадянстві колишнього СРСР, але не має у паспорті громадянина колишнього СРСР відмітки про прописку, що підтверджує факт її проживання в Україні на зазначену дату, подає, в тому числі, судове рішення про встановлення юридичного факту проживання особи на території України за станом на 13 листопада 1991 року.

Пунктом 10 Порядку № 215 передбачено, що для встановлення відповідно до ~law44~ належності до громадянства України особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року не досягла повноліття та проживала в Україні разом із батьками (одним із них) або іншим її законним представником, подає: а) заяву про встановлення належності до громадянства України; б) копію свідоцтва про народження; в) один із таких документів:

- довідку, що підтверджує факт постійного проживання особи в неповнолітньому віці на території України за станом на 24 серпня 1991 року або факт її проживання в неповнолітньому віці в Україні за станом на 13 листопада 1991 року;

- довідку, що підтверджує факт постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року батьків (одного з них) особи або іншого її законного представника, з якими особа в неповнолітньому віці постійно проживала, або факт їх проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року;

- документ, що підтверджує факт перебування особи в неповнолітньому віці на вихованні у державному дитячому закладі України за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року;

- копії паспортів батьків (одного з них) особи або іншого її законного представника - громадян колишнього СРСР з відміткою про прописку, що підтверджує факт їх постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року або факт їх проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року. У разі відсутності у батьків (одного з них) особи або іншого її законного представника паспорта громадянина колишнього СРСР подається довідка територіального підрозділу Державної міграційної служби України про те, що за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року ця особа перебувала в громадянстві колишнього СРСР і відповідно постійно проживала, проживала на території України (за наявності документів, що підтверджують зазначений факт);

- судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання особи в неповнолітньому віці на території України за станом на 24 серпня 1991 року або факту її проживання в неповнолітньому віці в Україні за станом на 13 листопада 1991 року;

- судове рішення про встановлення юридичного факту постійного проживання на території України за станом на 24 серпня 1991 року батьків (одного з них) особи або іншого законного представника, з яким особа в неповнолітньому віці постійно проживала на території України, або факту їх проживання в Україні за станом на 13 листопада 1991 року.

Якщо документи про встановлення належності до громадянства України подає особа, яка за станом на 24 серпня 1991 року або на 13 листопада 1991 року була неповнолітньою та проживала в Україні не з батьками (одним із них), а з іншим законним представником, подається також копія документа про встановлення опіки чи піклування.

Для встановлення факту належності до громадянства України відповідно до положень статті 293 ЦПК України та залежно від підстав цього встановлення предметом розгляду в суді можуть бути заяви про встановлення таких фактів: постійного проживання на території України станом на 24 серпня 1991 року; постійного проживання на території України станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання дитини на території України станом на 24 серпня 1991 року або станом на 13 листопада 1991 року; постійного проживання на території України батьків (одного з них) дитини або іншого законного представника, з яким дитина постійно проживала станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року; постійного проживання особи на території України чи Української РСР на момент набрання законної сили вироку суду; наявності родинних зв'язків заявника з його батьками (усиновителями, з дідом, бабою); постійного проживання на території України діда та баби заявника; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо; народження на території України батьків заявника, діда чи баби тощо.

Згідно з пунктом 44 Порядку у разі відсутності документів, що підтверджують факт постійного проживання чи народження особи до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України "Про правонаступництво України", або на інших територіях, що входили на момент її народження чи під час її постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), або документів, що підтверджують відповідні родинні стосунки, для оформлення набуття громадянства України подається відповідне рішення суду.

Отже, одним із документів на підтвердження обставин для встановлення належності до громадянства України є рішення суду, яким підтверджується факт постійного проживання особи на території України станом на 24 серпня 1991 року чи 13 листопада 1991 року, на що суди попередніх інстанцій уваги не звернули.

Крім того, посилаючись на необхідність звернення до органів ДМС України та передчасне звернення до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання особи на момент проголошення незалежності України, суди не врахували норми процесуального права та роз'яснення, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002.

Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.

Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.

Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.

З урахуванням викладеного, положення частини 2 статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

З огляду на це, суди попередніх інстанцій неправильно застосували норми матеріального права (зокрема ~law46~ та пункт 10 Порядку № 215) та порушили норми процесуального права (зокрема статті 293 та 315 ЦПК України, суд першої інстанції неправильно застосував до звернення заявника статтю 186 ЦПК України, що регулює відмову у відкритті позовного провадження у справі, а суд апеляційної інстанції - статтю 256 ЦПК України у неактуальній редакції), що свідчить про обґрунтованість касаційної скарги.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

У частині 3 статті 406 ЦПК України передбачено, що касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції (частина 4 статті 406 ЦПК України).

Відповідно до частини 6 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Оскільки суд першої інстанції неправильно визначився із характером спірних правовідносин та постановив ухвалу про відмову у відкритті провадження за заявою ОСОБА_1, а суд апеляційної інстанції при апеляційному перегляді цієї ухвали не виправив допущені судом першої інстанції порушення, тому ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Під час продовження розгляду справи суду першої інстанції належить врахувати викладене у цій постанові, розглянути заяву ОСОБА_1 на предмет відповідності вимогам ЦПК України та вирішити питання щодо відкриття або відмови у відкритті провадження у справі, у випадку відкриття провадження у справі - розглянути заяву ОСОБА_1 в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

ЄСПЛ зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).

Щодо клопотання представника ОСОБА_5 - ОСОБА_2 про проведення судового розгляду справи за її участю

Згідно з частиною 1 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 402 ЦПК України.

Абзац другий частини першої цієї статті визначає, що у разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Таким чином, питання виклику учасників справи для надання пояснень у справі вирішує Верховний Суд з огляду на встановлену необхідність таких пояснень.

Положення частин 5 та 6 статті 279 ЦПК України, якою врегульовано особливості розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, оскільки суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права та не вирішує питань доказування у справі і не встановлює обставин справи.

Відповідно до частини 13 статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо частини 13 статті 7 ЦПК України не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Оскільки суд касаційної інстанції не приймав рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, то у задоволенні клопотання про розгляд справи за участю представника заявника слід відмовити.

Оскільки розгляд справи не закінчено, то питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 про розгляд справи за її участю.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Харківського районного суду Харківської області від 28 травня 2020 року та постанову Харківського апеляційного суду від 13 серпня 2020 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В.

Яремко