Постанова

Іменем України

26 квітня 2018 року

м. Київ

справа № 466/9338/16-ц

провадження № 61-9925св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2017 року, у складі судді Глинської Д. Б., та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 4 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцька Р. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ :

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання за ОСОБА_4 та ОСОБА_5 права приватної власності на Ѕ частини вказаної квартири.

Позовна заява мотивована тим, що з 28 січня 1984 року по 8 травня

2007 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі.

17 жовтня 2001 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 яка була зареєстрована за ОСОБА_5 Дана квартира є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки набута ним за час шлюбу.

Відповідач обіцяв у добровільному порядку відшкодувати їй вартість частки спірної квартири. Однак, отримавши від нього відмову у жовтні 2016 року, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2017 року позов задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя. Визнано за ОСОБА_4 та за ОСОБА_5 право приватної власності на вказану квартиру - по Ѕ кожному. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна квартира була придбана сторонами під час перебування в зареєстрованому шлюбі, а тому вона є спільною власністю подружжя. За відсутності домовленості між сторонами щодо поділу майна, слід кожному виділити по Ѕ частині вказаної квартири.

Поновлюючи строк позовної давності, суд виходив із того, що позивач з часу розірвання шлюбу з відповідачем намагалась добровільно вирішити питання щодо поділу квартири.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 4 грудня 2017 року рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 серпня 2017 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції надано обґрунтовану оцінку усім наявним у справі доказам. Встановлені судом обставини справи свідчать про наявність підстав для визнання за ОСОБА_4 права власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1

У касаційній скарзі, поданій у січні 2018 року, ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було взято до уваги наявну між сторонами домовленість стосовно добровільного поділу майна. Існування вказаної домовленості заявник підтверджує тим, що він відмовився від реалізації своїх прав на належну йому ј частку квартири АДРЕСА_2, яку він 14 липня 2016 року подарував їх спільній дочці. Відповідач зазначає, що згідно із вказаною домовленістю, позивач, у свою чергу, обіцяла не претендувати на майно, придбане ними за час шлюбу - спірну квартиру АДРЕСА_1.

Згідно доводів касаційної скарги, судом поновлено строк звернення ОСОБА_4 з позовом за відсутності доказів, що вказують на поважність причин його пропуску. Момент, з якого позивач дізналась про порушення свого права, судом враховано не було.

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що апеляційним судом було відхилено клопотання його представника щодо відкладення розгляду справи, у зв'язку із чим його було обмежено у реалізації процесуальних прав.

Позивач не скористалась своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направила.

Касаційна скарга ОСОБА_5 не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що з 28 січня 1984 року по 8 травня 2007 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі.

17 жовтня 2001 року ОСОБА_7 та ОСОБА_5 уклали нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3. 21 листопада 2001 року ОСОБА_5 зареєстрував право власності на вказану квартиру на своє ім'я.

8 травня 2007 року шлюб між сторонами було розірвано.

Обґрунтовуючи свої заперечення щодо позовних вимог, відповідач вказував на існування усної домовленості з позивачем щодо добровільного поділу спірної квартири між ними.

На момент придбання спірної квартири діяли норми КпШС України, відповідно до частини першої статті 22 якого майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. З огляду на зазначене, правильним є висновок суду про те, що спірна квартира є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки на час укладення договору купівлі-продажу сторони перебували у зареєстрованому шлюбі.

Питання поділу спільного сумісного майна подружжя виникло під час дії СК України, тому при його вирішенні застосуванню підлягають норми СК України (пункт 1 розділу VII Прикінцевих положень Сімейного кодексу, відповідно до якого цей Кодекс набуває чинності з 1 січня 2004 року, й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності).

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності (частина перша статті 66 СК України).

Виходячи зі змісту зазначеної статті домовленість про порядок користування спільним майном подружжя може бути досягнута в усній, простій письмовій або письмовій нотаріальній формах.

Положенням статті 69 СК України закріплено право подружжя на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. При цьому договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений.

Статтею 70 СК України визначено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

За таких обставин необхідно розрізняти усну домовленість про порядок користування спільним майном подружжя та договір про поділ зазначеного майна. При цьому, така усна домовленість передує подальшому письмовому підтвердженню цієї домовленості, а отже є лише попереднім договором про поділ майна.

Установивши відсутність домовленості між сторонами про поділ майна за взаємною згодою, суд вірно вважав, що даний спір підлягає вирішенню у судовому порядку.

Відповідно до частини третьої статті 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 цього Кодексу, у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення свого права.

Аналогічні за змістом положення містяться у статті 72 СК України.

Установлено, що позивач намагалась добровільним шляхом вирішити питання поділу спірної квартири та перебувала у стані очікування отримати відшкодування відповідачем вартості її частки. Отримавши у жовтні

2016 року відмову ОСОБА_5, ОСОБА_4 звернулась із даним позовом до суду.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15.

Наведеним спростовується аргумент касаційної скарги ОСОБА_5 щодо пропуску позивачем строку для звернення до суду.

Посилання заявника у касаційній скарзі на обмеження апеляційним судом його процесуальних прав у зв'язку із відхиленням клопотання його представника про відкладення розгляду справи є безпідставним та таким, що не узгоджується із вимогами цивільного процесуального законодавства.

Частиною першою статті 305 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом) встановлено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.

З матеріалів справи вбачається, що представником відповідача 4 грудня 2017 року було подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із його хворобою. Доказів на підтвердження обставини, на яку посилався представник відповідача, як на підставу для відкладення розгляду справи, апеляційному суду надано не було.

Розгляд справи у відсутності сторони належним чином повідомленої про час і місце розгляду справи не суперечив нормі статті 305 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом).

Виходячи із зазначеного, колегія суддів приходить до висновку, що при вирішенні даної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 30 серпня

2017 року, та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 4 грудня 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. С. Висоцька

І.М. Фаловська

С.П. Штелик