Головна Сервіси для юристів ... База рішень" Протокол " Ухвала КЦС ВП від 29.05.2018 року у справі №702/725/17 Ухвала КЦС ВП від 29.05.2018 року у справі №702/72...
print
Друк
search Пошук
comment
КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

КОМЕНТАР від ресурсу "ПРОТОКОЛ":

Державний герб України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 702/725/17

провадження № 61-12857св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Монастирищенська виробничо-впроваджувальна фірма «Енергетик»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року, ухвалене у складі судді Мазай Н. В., та постанову апеляційного суду Черкаської області від 30 січня 2018 року, прийняту колегією у складі суддів: Ювшина В. І., Пономаренка В. В., Сіренка Ю. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Монастирищенська виробничо-впроваджувальна фірма «Енергетик» (далі - ТОВ «МВВФ «Енергетик») про стягнення заробітної плати.

В обґрунтування позову зазначив, що на підставі контракту від 1 серпня 2014 року № 3 його прийнято до ТОВ «МВВФ «Енергетик» на посаду заступника директора із загальних питань на строк до 31 липня 2017 року.

Наказом від 19 липня 2016 року № 48 його звільнено з займаної посади за систематичні прогули.

Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 грудня 2016 року, частково зміненим рішенням апеляційного суду Черкаської області від 25 січня 2017 року, скасовано наказ від 19 липня 2016 року № 48 і поновлено ОСОБА_1 на роботі з 19 липня 2016 року.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 року рішення суду першої інстанції у частині, яка не змінена судом апеляційної інстанції, та рішення апеляційного суду залишено без змін.

Наказом ТОВ «МВВФ «Енергетик» від 21 грудня 2016 року № 85 скасовано наказ від 19 липня 2016 року № 48 і на виконання рішення суду поновлено позивача на роботі на посаді заступника директора із загальних питань.

31 липня 2017 року його звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору.

Проте розрахунок за період з 13 грудня 2016 року по 31 липня 2017 року у день звільнення не проведено.

Посилаючись на те, що за вказані сім місяців та чотирнадцять робочих днів йому згідно з пунктом 4.1 трудового договору належала до виплати заробітна плата у розмірі 732 974,24 гривень, ОСОБА_1 просив стягнути цю суму із ТОВ «МВВФ «Енергетик».

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року ОСОБА_1 у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що після видачі роботодавцем наказу про поновлення на роботі ОСОБА_1 на робочому місці не з`являвся і жодну роботу не виконував, тому немає підстав для виплати йому заробітної плати.

Посилання позивача на існування наказу від 18 серпня 2016 року № 56 «Про заборону допуску (входу/в`їзду) та територію ТОВ «МВВФ «Енергетик» та заборону передачі документів фінансової, бухгалтерської, комерційної, конфіденційної та облікової звітності ОСОБА_1 » суд першої інстанції відхилив, зазначивши, що позивач не надав доказів звернення до суду чи інших компетентних органів із заявами про усунення перешкод у реалізації права на працю.

Постановою апеляційного суду Черкаської області від 30 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року - без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про невиконання позивачем будь-якої роботи та відсутність підстав для виплати йому заробітної плати, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з`ясування обставин справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою,у якій просив рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 30 січня 2018 року скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої і апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки наказу від 18 серпня 2016 року № 56 і не спростували його доводи про неможливість прибуття на роботу та приступлення до виконання трудових обов`язків за наявності наказу щодо недопущення його на територію товариства і ненадання доступу до документації.

Вказує, що у ході розгляду справи суди встановили, що на територію ТОВ «МВВФ «Енергетик» можна потрапити лише через контрольно-пропускний пункт, проте помилково не врахували таку обставину при вирішенні справи.

Посилається на створення роботодавцем інших штучних перепон у приступленні до роботи, зокрема, видачі наказу про майбутнє скорочення його посади через шість днів після поновлення за рішенням суду.

На думку заявника, суди не надали належної оцінки тій обставині, що ні в укладеному з ним строковому трудовому договорі, ні в іншому документі не визначено коло його посадових обов`язків; передбачений договором додаток із їх переліком не складався та не підписувався. Також при розгляді справи про поновлення на роботі суди встановили, що з посадовою інструкцією і правилами внутрішнього трудового розпорядку при укладенні строкового трудового договору його не ознайомлювали, як і не ознайомили із затвердженим після поновлення на роботі розподілом обов`язків між першим заступником та заступниками директора ТОВ «МВВФ «Енергетик».

На думку заявника, фіксація роботодавцем систематичної відсутності працівника на роботі є підставою для застосування до нього дисциплінарних стягнень як в силу законодавства про працю, так і відповідно до укладеного строкового трудового договору, проте невчинення відповідачем відповідних дій свідчить про відсутність з його боку порушень трудової дисципліни.

Вважає, що після видачі наказу про поновлення на роботі і до дня звільнення у зв`язку з закінченням строку дії трудового договору, він перебував у трудових правовідносинах із відповідачем, тому останній згідно з положеннями трудового договору повинен виплатити йому заробітну плату.

Відзив на касаційну скаргу не надходив

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього суду від 17 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі строкового трудового договору від 1 серпня 2014 року № 3 ОСОБА_1 прийнято на посаду заступника директора із загальних питань у ТОВ «МВВФ «Енергетик» строком до 31 липня 2017 року.

Згідно з пунктом 1.5 цього трудового договору працівник зобов`язується виконувати особисто доручену йому роботу в межах посадових обов`язків або за письмовим наказом роботодавця в разі розширення меж посадових обов`язків, що визначені в додатку до цього договору, і є невід`ємною частиною цього договору.

Відповідно до структури підприємства та наявності підлеглих, працівник зобов`язується організувати роботу для виконання положень статуту підприємства в межах посадових обов`язків, дотримуючись особисто принципів доброзичливості, своєчасності, достовірності, повноти та професійної відповідальності і аналогічних позитивних принципів щодо роботи підприємства, які не можуть асоціюватися з такими рисами індивідуального характеру як егоїзм, перекручення достовірності фактів та даних, недоброзичливість до клієнтів та співробітників підприємства.

Працівник зобов`язується дотримуватися принципів та норм невикористання без ліцензійного дозволу в роботі підприємства об`єктів права інтелектуальної власності третіх осіб (по відношенню до цього договору). Результатом виконання посадових обов`язків має бути забезпечення роботи щодо отримання доходу та прибутку підприємства.

Також обов`язки ОСОБА_1 визначені Розподілом обов`язків між першим заступником та заступниками директора ТОВ «МВВФ «Енергетик», затвердженим наказом від 10 січня 2017 року № 1/1.

Наказом ТОВ «МВВФ «Енергетик» від 19 липня 2016 року № 48 ОСОБА_1 звільнено з займаної посади за систематичні прогули.

Наказом від 18 серпня 2016 року № 56 заборонено ОСОБА_1 допуск (вхід/в`їзд) на територію ТОВ «МВВФ «Енергетик» та заборонено передавати йому документи фінансової, бухгалтерської, комерційної, конфіденційної та облікової звітності.

Рішенням Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 грудня 2016 року скасовано наказ від 19 липня 2016 року № 48 про звільнення ОСОБА_1 і поновлено його на посаді заступника директора із загальних питань ТОВ «МВВФ «Енергетик» з 19 липня 2016 року, а також стягнено 479 220,74 гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішення в частині поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку у межах платежу за один місяць допущено до негайного виконання.

Рішенням апеляційного суду Черкаської області від 25 січня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено і збільшено його розмір з 479 220,74 гривень до 536 842,32 гривень. У іншій частині рішення залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 липня 2017 рокурішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 12 грудня 2016 року у незміненій судом апеляційної інстанції частині та рішення апеляційного суду Черкаської області від 25 січня 2017 року залишено без змін.

Наказом ТОВ «МВВФ «Енергетик» від 21 грудня 2016 року № 85 скасовано наказ від 19 липня 2016 року № 48 і поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника директора із загальних питань, а також зазначено про виплату йому заробітної платиза один місяць у сумі 100 000 гривень.

27 грудня 2016 року ТОВ «МВВФ «Енергетик» видано наказ № 93 про наступне скорочення чисельності працівників підприємства, а саме скорочення з 3 березня 2017 року посади заступника директора із загальних питань. 28 грудня 2016 року складено попередження на ім`я позивача щодо майбутнього вивільнення і 31 січня 2017 року запропоновано йому переведення на вакантну посаду економіста планово-економічного відділу.

Наказом від 10 січня 2017 року № 1/1 наказ від 27 грудня 2016 року № 93 скасовано.

Оцінивши акти про відсутність позивача на робочому місці, складені працівниками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , суди встановили, що позивач у періоди з 10 січня 2017 року по 31 січня 2017 року, з 1 лютого 2017 року по 28 лютого 2017 року, з 1 березня 2017 року по 31 березня 2017 року, з 3 квітня 2017 року по 28 квітня 2017 року, з 11 травня 2017 року по 31 травня 2017, з 1 червня 2017 року по 30 червня 2017 року, з 3 липня 2017 року по 31 липня 2017 року на роботу не виходив і жодну роботу не виконував.

З показів свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 і ОСОБА_4 суди встановили, що вони дійсно приймали участь у складенні актів, службових записок та ставили свої підписи на підтвердження відсутності ОСОБА_1 на роботі у відповідні періоди.

20 липня 2017 року у ТОВ «МВВФ «Енергетик» проведено позачергові загальні збори трудового колективу, на яких визнано безперервний невихід ОСОБА_1 на роботу таким, що здійснений без поважних причин, вказано на неприйнятність таких дій.

Наказом від 31 липня 2017 року № 00000000058-0000100888 ОСОБА_1 звільнено на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України - у зв`язку з закінченням строку дії контракту.

Заробітну плату за період з 13 грудня 2016 року по 31 липня 2017 року ОСОБА_1 не виплачено.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» № 460-IX від 15 січня 2020 року касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що після видачі наказу про поновлення ОСОБА_1 на посаді останній на роботу не з`являвся і свої обов`язки не виконував, тому немає підстав для нарахування і виплати йому заробітної плати, яка за своєю правовою природою є винагородою за виконану працівником роботу.

Проте такі висновки судів попередніх інстанцій є помилковими.

У статті 23 Загальної декларації прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Згідно зі статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.

У законодавстві України право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яка вільно обирається або на яку вільно погоджується особа, гарантоване статтею 43 Конституції України, Кодексом законів про працю України, іншими нормативно-правовими актами, які регулюють правовідносини у сфері захисту трудових прав.

У трудові правовідносини працівник і роботодавець вступають на підставі трудового договору, під яким розуміється угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Стаття 29 КЗпП України до обов`язків власника або уповноваженого ним органу відносить інструктаж працівника і визначення йому робочого місця, а також забезпечення його необхідними для роботи засобами.

Права громадян на працю захищаються державними гарантіями, до яких стаття 5-1 КЗпП України відносить, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Стаття 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

КЗпП України не містить визначення поняття «поновлення на роботі», як і не встановлює порядку виконання відповідного рішення. Частково умови, за яких рішення суду про поновлення на роботі вважається примусово виконаним, закріплені у статті 65 Закону України «Про виконавче провадження». Так, згідно з цією статтею рішення вважається виконаним боржником з дня видання відповідно до законодавства про працю наказу або розпорядження про поновлення стягувача на роботі та внесення відповідного запису до трудової книжки стягувача, після чого виконавець виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

При розумінні роботи як регулярно виконуваної працівником діяльності, обумовленої трудовим договором, поновлення на роботі також включає допущення працівника до фактичного виконання трудових обов`язків, тобто створення умов, за яких він може їх здійснювати у порядку, що мав місце до незаконного звільнення.

Таким чином, виконання рішення про поновлення на роботі вважається закінченим з моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення або переведення працівника.

При цьому мається на увазі не формальне, а фактичне забезпечення поновленому працівнику доступу до роботи і можливості виконання своїх обов`язків.

Невчинення роботодавцем усіх дій, які включають у себе виконання рішення суду про поновлення на роботі, є підставою для покладення на нього відповідальності, визначеної статтею 236 КЗпП України, згідно з якою у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Застосування цієї норми до правовідносин, які виникають у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі, відповідає їх змісту та фактичним обставинам, оскільки підстави для нарахування формально поновленому працівнику заробітної плати як винагороди за виконану роботу немає, проте його вина у невиконанні посадових обов`язків і неприступленні до роботи також відсутня.

Викладене свідчить, що у разі затримки виконання рішення про поновлення на роботі порушене право працівника підлягає захисту шляхом звернення з вимогами про стягнення середнього заробітку відповідно до статті 236 КЗпП України, а не передбаченої трудовим договором заробітної плати.

Суди попередніх інстанцій встановили, що наказом ТОВ «МВВФ «Енергетик» від 21 грудня 2016 року № 85 скасовано наказ від 19 липня 2016 року № 48 про звільнення ОСОБА_6 і вирішено поновити його на попередній роботі на посаді заступника директора із загальних питань.

Проте судами не встановлено обставин, які б підтверджували фактичне допущення ОСОБА_6 до роботи, тобто забезпечення йому реальної можливості виконувати визначені трудовим договором обов`язки у порядку та на умовах, що мали місце до звільнення.

Спростовуючи доводи позивача про існування наказу від 18 серпня 2016 року № 56 про заборону ОСОБА_1 допуску (входу/в`їзду) на територію ТОВ «МВВФ «Енергетик» та заборону передачі йому документів фінансової, бухгалтерської, комерційної, конфіденційної та облікової звітності, суди послалися на недоведеність оскарження позивачем цього наказу та незвернення до інших компетентних органів із заявами чи скаргами на недопуск до роботи, не звернувши увагу на те, що забезпечення виконання рішення суду про поновлення на роботі, у тому числі в частині фактичного допущення до роботи, є обов`язком роботодавця.

Стаття 94 КЗпП України закріплює, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Основною заробітною платою є винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки). Працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Розмір заробітної плати може бути нижчим за встановлений трудовим договором та мінімальний розмір заробітної плати у разі невиконання норм виробітку, виготовлення продукції, що виявилася браком, та з інших, передбачених чинним законодавством причин, які мали місце з вини працівника (стаття 2, 21 Закону України «Про оплату праці»).

Системний аналіз зазначених положень законодавства дає підстави для висновку, що право на отримання заробітної плати у визначеному трудовим договором розмірі має працівник, який фактично допущений і виконує посадові обов`язки, тобто свою роботу, за яку йому належить грошова винагорода.

Працівник, якого незаконно звільнено і рішення про його поновлення на роботі у повному обсязі не виконане, не має права на заробітну плату, так як фактично не виконує роботу через недопущення до неї, тобто положення законодавства про оплату праці на ці правовідносини не поширюють дію, натомість застосуванню підлягає стаття 236 КЗпП України.

Обґрунтовуючи свої висновки про відмову у позові тим, що позивач не має права на заробітну плату, так як не прибував на робоче місце і не виконував будь-якої роботи після поновлення на посаді, суди не звернули уваги на неповне виконання роботодавцем рішення суду про поновлення позивача на роботі, а саме в частині його фактичного допуску до роботи, у зв`язку з чим помилково мотивували свої висновки посиланнями на статтю 94 КЗпП України і положення Закону України «Про оплату праці».

Оскільки ОСОБА_1 , звертаючись з цим позовом, просив стягнути 732 974,24 гривень як передбачену трудовим договором заробітну плату за період з 13 грудня 2016 року по 31 липня 2017 року, такі вимоги не підлягають задоволенню з інших правових підстав, а саме тому, що заробітна плата не підлягає нарахуванню і виплаті працівникові, фактично не поновленому на роботі.

Відповідно до статті 412 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, касаційний суд змінює рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 30 січня 2018 року в частині правового обґрунтування та відмовляє у задоволенні позову з мотивів, викладених у цій постанові.

Щодо судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд касаційної інстанції вважає по суті правильним висновок судів попередніх інстанцій про відмову у позові та змінює оскаржені судові рішення лише в частині правового обґрунтування, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 409, 412 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтею 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Монастирищенського районного суду Черкаської області від 4 грудня 2017 року та постанову апеляційного суду Черкаської області від 30 січня 2018 року змінити в частині правового обґрунтування та відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до Товариства з обмеженою відповідальністю «Монастирищенська виробничо-впроваджувальна фірма «Енергетик» про стягнення заробітної плати з мотивів, викладених у цій постанові.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: В. О. Кузнєцов В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов

logo

Юридичні застереження

Protocol.ua є власником авторських прав на інформацію, розміщену на веб - сторінках даного ресурсу, якщо не вказано інше. Під інформацією розуміються тексти, коментарі, статті, фотозображення, малюнки, ящик-шота, скани, відео, аудіо, інші матеріали. При використанні матеріалів, розміщених на веб - сторінках «Протокол» наявність гіперпосилання відкритого для індексації пошуковими системами на protocol.ua обов`язкове. Під використанням розуміється копіювання, адаптація, рерайтинг, модифікація тощо.

Повний текст