Постанова

Іменем України

26 січня 2024 року

м. Київ

справа № 753/13518/19

провадження № 61-10070св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Сенс-Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс-Банк» на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 червня 2022 року у складі судді Мицик Ю. С. та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2023 року у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Борисової О. В., Ратнікової В. М.

у справі за позовом Акціонерного товариства «Альфа-Банк» (змінено назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк») до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації, про виселення, зняття з реєстраційного обліку та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк) звернулося до суду з позовом, в якому зазначило, відповідно до статті 37 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) ним оформлено право власності на двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , що належала на праві власності ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 .

Правовою підставою для реєстрації права власності АТ «Альфа-Банк» на нерухоме майно було відповідне іпотечне застереження у підпункті 12.3.1 договору іпотеки від 25 вересня 2007 року, яке передбачало передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Відповідачі втратили право користування квартирою, оскільки втратили право власності на неї. Згідно з витягом з реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб, у зазначеній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4

АТ «Альфа-Банк» з метою досудового врегулювання спору звертався до відповідачів з вимогою звільнити зазначену квартиру добровільно, однак, незважаючи на відсутність будь-яких правових підстав для проживання у квартирі, відповідачі продовжують користуватися нею та відмовляються добровільно виселятися. Дії відповідачів створюють перешкоди у здійсненні законних прав власника, який не може вільно користуватися та розпоряджатися нерухомим майном.

Просило визнати відповідачів такими, що втратили право користування двокімнатною квартирою АДРЕСА_1 , та зняти їх з реєстраційного обліку за цією адресою.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

16 червня 2022 року рішенням Дарницького районного суду міста Києва у задоволенні позову АТ «Альфа-Банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що квартиру набуто не за кредитні кошти, позивачем звернуто стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, при цьому відповідачі відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тому виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України), тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Банк не надав суду доказів наявності у відповідачів іншого житлового приміщення.

01 грудня 2022 року АТ «Альфа-Банк» змінило назву на Акціонерне товариство «Сенс-Банк» (далі - АТ «Сенс-Банк»).

08 червня 2023 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «Сенс-Банк» залишено без задоволення, рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 червня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не довів, що квартира, з якої він просить виселити відповідачів, та яка була передана в іпотеку банку відповідачами, була придбана саме за кредитні кошти, надані банком позичальнику для купівлі цієї квартири, оскільки виселення з квартири можливе або у разі якщо квартиру придбано за кредитні кошти, або у разі якщо квартиру придбано не за кредитні кошти, за умови надання особам, які там проживають, іншого житлового приміщення (правова позиція Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22)).

Посилання позивача на постанови Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі № 753/22950/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц та від 10 серпня 2021 року у справі № 918/127/20 указаних висновків не спростовують, оскільки застосуванню підлягає саме остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

05 липня 2023 року АТ «Сенс-Банк» засобами поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постановах:

- Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року у справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19, за змістом яких загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги;

- Верховного Суду від 10 серпня 2021 року у справі № 918/127/20, відповідно до якої при дослідженні обставин щодо наявності у сім`ї боржника єдиного місця проживання (квартири або житлового будинку), виходячи з приписів, зокрема частин першої, другої статті 3, статей 60, 61, частини першої статті 75, частин першої, другої статті 173, частин першої, другої статті 176 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статті 150 ЖК України, мають враховуватися не тільки майно, що зареєстровано на праві власності за боржником-фізичною особою, а й майно, право власності на яке мають інші члени сім`ї боржника та яке за своїми ознаками (у тому числі за правилами СК України та ЖК України) може належати до місця проживання сім`ї боржника (квартира або житловий будинок);

- Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9136/632/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 908/1908/19 щодо долучення до матеріалів справи нових доказів на стадії перегляду судового рішення;

- Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц про те, що дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання;

- Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, відповідно до якої Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь ЦК України;

- Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц про те, що якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

- Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 229/3757/15-ц, від 25 липня 2018 року у справі № 638/13030/13-ц про те, що аналіз статей 383 391 405 ЦК України та статті 156 ЖК України дає підстави для висновку, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї;

- Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), у постановах Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 про те, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України.

Доводи інших учасників справи

Відзивів на касаційну скаргу не подано.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

07 липня 2023 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу за провадженням № 61-10070ск23 призначено судді-доповідачеві Погрібному С. О., судді, які входять до складу колегії: Ступак О. В., Гулейков І. Ю.

16 серпня 2023 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О., Гулейкова І. Ю., Ступак О. В. відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 753/13518/19 та витребувано її із Дарницького районного суду міста Києва.

29 серпня 2023 року справа № 753/13518/19 надійшла до Верховного Суду.

11 січня 2024 року розпорядженням заступника керівника Апарату-Керівника секретаріату О. Грицик у зв`язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Погрібного С. О. на підставі службової записки Секретаря Першої судової палати Луспеника Д. Д. відповідно до підпунктів 2.3.25 та 2.3.49 пункту 2.3 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30 зі змінами та доповненнями, розділу 4.2 тимчасових засад використання автоматизованої системи документообігу суду та визначення складу суду у Верховному Суді, затверджених постановою Пленуму Верховного Суду від 14 грудня 2017 року № 8, та рішень зборів суддів Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року № 9 «Про обрання суддів до Великої Палати Верховного Суду» призначено повторний автоматизований розподіл судової справи за касаційним провадженням № 61-10070ск23.

11 січня 2024 року протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 753/13518/19 (провадження № 61-10070ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Калараш А. А., Пророк В. В.

16 січня 2024 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 753/13518/19 (провадження № 61-10070ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Пророк В. В.

Підставою здійснення повторного перерозподілу було увільнення від роботи судді Калараша А. А. на період мобілізації до Збройних Сил України в Сили територіальної оборони.

19 січня 2024 року протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 753/13518/19 (провадження № 61-10070ск23) призначено судді-доповідачу Ситнік О. М., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Петров Є. В.

Підставою здійснення повторного перерозподілу була відпустка судді Пророка В. В.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 25 вересня 2007 року між Акціонерним комерційним банком «ТАС-Комерцбанк» (далі - АКБ «ТАС-Комерцбанк») та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 45 000,00 доларів США.

25 вересня 2007 року на забезпечення виконання умов кредитного договору між АКБ «ТАС-Комерцбанк» та ОСОБА_7 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 укладено іпотечний договір № 2615/0907/88-047-Z-47, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Німченко О. Є. за реєстровим № 6731д, предметом якого вказано двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 та належала іпотекодавцям ОСОБА_8 , ОСОБА_5 - 54/100 у рівних частках, ОСОБА_3 - 46/100 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 жовтня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н. П, зареєстрованого в реєстрі за № 1206 та зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 30 жовтня 2000 року в реєстровій книзі № 293-82 за реєстром № 41725 (а. с. 5, 6).

У підпункті 12.3.1 іпотечного договору передбачено, що задоволення вимог здійснюється шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV, відповідно до якої у випадку задоволення вимог іпотекодержателя шляхом використання процедури, передбаченої в цьому підпункті, договір про задоволення вимог іпотекодержателя, укладений шляхом цього застереження, є підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на предмет іпотеки (а. с. 5, зворот).

Правонаступником АКБ «ТАС-Комерцбанк» за вказаними договорами було Публічне акціонерне товариство «Сведбанк», яке 25 травня 2012 року уклало договір купівлі-продажу прав вимоги за договорами з Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк», яке, у свою чергу, 25 вересня 2012 року продало кредитний договір АТ «Альфа-Банк», яке 01 грудня 2022 року змінило назву на АТ «Сенс-Банк».

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 160357045 від 20 березня 2019 року, державним реєстратором Тарасенком І. М. КП «Реєстраційне бюро» винесено рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 46058197 від 20 березня 2019 року, згідно з яким право власності на квартиру АДРЕСА_2 зареєстроване за АТ «Альфа-Банк» на підставі іпотечного договору від 25 вересня 2007 року (а. с. 9).

Станом на 19 квітня 2019 року згідно з витягом з Реєстру територіальної громади міста Києва у квартирі АДРЕСА_2 були зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) (а. с. 8).

19 червня 2019 року позивач направив відповідачам вимогу про добровільне виселення, у якій зазначив, що у порядку статті 37 Закону № 898-IV банк задовольнив забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_2 , що знаходилась в іпотеці банку відповідно до умов іпотечного договору від 25 вересня 2007 року № 2615/0907/88-047-Z-47. Відповідно до статті 391 ЦК України вимагав добровільно звільнити всіма мешканцями вказане житлове приміщення, зі зняттям їх з реєстраційного обліку. У випадку невиконання вимоги добровільно попереджено про звернення до суду та органів державної виконавчої служби для здійснення примусового виселення (а. с. 10, 11).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Згідно з пунктом 1частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 3 Закону № 898-IV визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

У частині третій статті 33 Закону № 898-IV визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:

- судовий (на підставі рішення суду);

- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, який підлягає нотаріальному посвідченню і може бути укладений в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону № 898-IV).

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, який передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки (частина перша статті 37 Закону № 898-IV).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40Закону № 898-IV).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. (частина друга статті 40 Закону № 898-IV).

З аналізу судової практики розгляду кредитних спорів убачається, що невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання банками позовів про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників (нерідко і з неповнолітніми дітьми) із житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Стаття 109 ЖК України закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК України). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК України щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК України. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК України. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури.

Аналізуючи статтю 109 ЖК України, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Велика Палата Верховного Суду вказала, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадківвиселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотекив позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК України, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями ЖК України не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

У справі встановлено, що квартира АДРЕСА_2 належала іпотекодавцям на підставі договору купівлі-продажу квартири від 19 жовтня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н. П., зареєстрованого в реєстрі за № 1206 та в Київському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна 30 жовтня 2000 року в реєстровій книзі № 293-82 за реєстром № 41725 (а. с. 5, 6).

При цьому, кредитний договір № 2615/0907/88-047 та іпотечний договір № 2615/0907/88-047-Z-47, за умовами якого вказану квартиру передано в іпотеку, укладено 25 вересня 2007 року.

Тобто квартиру набуто не за кредитні кошти.

Оскільки квартиру набуто не за кредитні кошти, а позивачем звернуто стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, при цьому відповідачі відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тому їх виселення повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Суди попередніх інстанцій встановили, що об`єктивних доказів наявності у відповідачів іншого жилого приміщення позивачем не надано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія суддів таких порушень норм процесуального права судами попередніх інстанцій не вбачає.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду (див. постанови від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17 (провадження № 11-281апп21), від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22), від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22 (провадження № 12-33гс23), від 09 листопада 2023 року у справі № 420/2411/19 (провадження № 11-422апп21)).

Тому посилання позивача у касаційній скарзі на правові висновки Верховного Суду про те, що звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об`єкта відбувається за умови дотримання передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК України процедури, в разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, викладені у постановах Верховного Суду від 27 січня 2021 року у справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року у справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року у справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року у справі № 279/2993/19 не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки були висловлені до сформулювання Великою Палатою Верховного Суду правового висновку у спірних правовідносинах у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

Постанова Верховного Суду від 10 серпня 2021 року у справі № 918/127/20, відповідно до якої при дослідженні обставин щодо наявності у сім`ї боржника єдиного місця проживання мають враховуватися не тільки майно, що зареєстровано на праві власності за боржником-фізичною особою, а й майно, право власності на яке мають інші члени сім`ї боржника та яке за своїми ознаками може належати до місця проживання сім`ї боржника (квартира або житловий будинок), постанова Верховного Суду від 16 вересня 2020 року у справі № 442/328/19-ц про те, що дія статті 109 ЖК України спрямована на захист житлових прав фізичних осіб, які мають лише єдине місце постійного проживання, постанова Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 182/7347/18, відповідно до якої ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше, а тому темпоральна колізія норм права має вирішуватися саме на користь ЦК України, та постанова Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц про те, що якщо відповідач спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України - не є релевантними до спірних правовідносин.

Посилаючись на неврахування судами попередніх інстанцій постанов Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 911/3250/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 916/3130/17, від 26 лютого 2019 року у справі № 9136/632/17, від 06 березня 2019 року у справі № 916/4692/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18, від 16 грудня 2020 року у справі № 908/1908/19 щодо порушення порядку долучення на стадії апеляційного перегляду судового рішення до матеріалів справи нових доказів особа, яка подала касаційну скаргу, не вмотивувала, які саме докази неналежним чином булі подані та враховані апеляційним судом при розгляді справи.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 389 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Сенс-Банк» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 16 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 червня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

А. І. Грушицький

Є. В. Петров